"Зелені чоловічки" зняли маски: Біс, Фікс, Роман і блакитноокий

23.04.2014 10:15

Останній, але не вирішальний опір учинили сепаратистам у військовій частині Маріуполя, заблокованій бунтівниками. Увечері в середу бойовики закидали частину «коктейлями Молотова» , намагаючись зайти всередину. Після попередження військові почали стріляти на поразку, поранивши кількох чоловік, є інформація про трьох загиблих.

Втім, головна «битва» за юго - східні регіони при цьому сталася в невеликих містах на півночі Донбасу що перейшли ще тиждень тому під контроль сепаратистів і де влада України мала намір провести антитерористичну операцію.В середу до Слов'янська і Краматорська висунулася колона з пари десятків БМД з українськими десантниками. Над містами останні два дні крутили бойові вертольоти. У місті Ізюм на межі з Харківською областю напоготів знаходилося ще одно з'єднання бронемашин—на декілька годин техніку і самих солдатів виставили на огляд журналістів. Старі машини пихкали і ревли, що, ймовірно, повинно було продемонструвати рішучість Києва навести в регіоні лад. Ще одно десантне з'єднання готувалося для висунення на південь від Краматорська…Але антитерористична операція під Слов'янськом захлинулася, ледве почавшись. Місцеві жителі і «зелені чоловічки» зупинили колону українських десантників, що рухаються на БМД, ще під Краматорськом. Після переговорів з бойовиками українські військові вирішують здатися, залишивши зброю і техніку. Самих солдатів(близько тридцяти чоловік) при цьому як «тимчасово полонених» вирішено доставити в Слов'янськ.

«З ким воюєте, хлопці?»

Пізніше до вечора так само—виставивши цивільне населення на шляхи бронетехніки— «зелені чоловічки» зупиняють і роззброюють ще одну групу БМД. Чи то не наважуючись стріляти по цивільних, чи то воювати взагалі, українські солдати здаються ополченцям. Пізніше з'ясовується, що десант цей був сформований упереміш з молодих контрактников і резервістів, набраних з цивільних в Дніпропетровську всього кілька днів тому.

—Компроміс знайдений! Вони не воюватимуть проти власного народу!—на чистому росіянинові оголосив людям під час уранішнього захоплення бойовик в масці.—Ми про все домовилися. Зброя буде здана разом з технікою!

—А їх самих що?—запитав товстий чоловік в кепці.—Надрати б сраку і до мамочки!

—Розглядаємо різні варіанти—сказав бойовик в масці.—Пропонуємо їм безперешкодно піти додому або перейти на нашу сторону…

—А навіщо нам тут ці хады?—не заспокоювався товстий в кепці.

—Їх можуть віддати під трибунал—спокійно пояснював місцевому жителеві бойовик.—Вам не жаль хлопців?

—З ким ви воюєте, хлопці?—кричить на українських солдатів немолода жінка.—Развертайтися і разом підемо на Київ і Львів! Разом…по фашистах!

—Ти їхав вбивати терористів, а тут люди, роботяги, ти зрозумів, салага!—говорив кому - те прямо в оглядовий отвір БМД беззубий літній чоловік.—За нами про - го - го! Сила!

—Та це усе наші! Резервісти з Дніпропетровська! Хлопчаки, ну шо ви на народ перли?

Так тривало близько години. Нарешті солдати почали залишати бронемашини. Натовп, що оточив їх, зааплодував. «Молодці!» —кричали жінки. «Давай до нас!» —говорили мужики.

Замурзані від сажі десантники похнюплено брели через натовп.

—Додому вирішили їхати—сказав, проводжаючи їх поглядом бойовик.—Дурень.

«Степан! Подивися телевізор»

На відібраній у солдатів техніці ополченці уміло рушили в Слов'янськ. Полоненики везли услід на «пазиках» і розмістили на задньому дворі міськадміністрації, де тепер штаб ополчення. З відсутнім видом солдати сиділи на рюкзаках, неголосно переговорюючись, як бути далі. Увесь чорний від сажі десантник років 20 стягнув шапку—і тепер на голові у нього було зовсім світле волосся, і тільки з лоба розпочиналася сажа, забруднена особа і білі протерті круги під сірими очима. Поряд з ним інший молодий солдат, привалившись до рюкзака, їв ескімо, дивлячись куди - те в одну точку під ногами. Поряд з кожним солдатом було по пакету з продуктами.Але місцеві жінки жалісливо приносили ще—ковбасу, хліб, цукерки—залишаючи поряд з солдатами. Але в пакети майже ніхто з них не заглядав.

—Залишайтеся у нас, хлопчики!—кричить молода жінка з дитиною.—Нас захищайте!

—Нехай валять! Своїх би прогодувати!—не погоджувався рухливий мужик з барсеткой.

—Додому їдьте, додому! Картоплю саджати, лук…

—Що ви відчуваєте зараз?—через перекладача кореспондент ВПС цікавився у солдата.—Який настрій?

—Ніякого вже немає—сказав хлопець з ескімо.—Ми не могли стріляти…Ми просто хотіли б додому.

—Ви тут в заручниках?

—Ми тут…—начал солдатів і примружився.

—Тримайся, солдат. Ці суки ще за все дадуть відповідь!—прокричав злегка підхмелений чоловік з текою паперів.І було незрозуміло, хто ж повинен відповісти.

—Нас заарештують за те, що ми відмовилися стріляти—неголосно заплакав солдат.—У людей, просто в людей!

Деякі славянцы, спостерігаючі такі сцени, йшли розбиратися в штаб ополчення. Але на ганку їх зустрічали мовчазні озброєні бойовики. Від цивільної громадськості тут же чергувала депутат міськради Слов'янська Віра Кобриченко, жінка років 55 в спортивному трико і синій куртці.

—З - за цих ось товаришів наших хлопців віддадуть під трибунал—обурювався чоловік в поношеному пальті.—Вони ж ділять нас! Хто ви такі? Що ви тут робите?

—Ти чого, Степан? Вони нас захищають—стривожилася Кобриченко.

—Від кого?—гнівався чоловік.—Хто нам погрожує?

—Степан, ти випив! Спробуйте подивися телевізор!—сказала Кобриченко.—Це наш останній захист від фашистів!

—Де ці фашисти?—кричав Степан, підійшовши впритул до групи бойовиків.—Хто вас уповноважував? Що вам від нас треба?! Вас ніхто не звав, повертайтеся!

«Зелені чоловічки» ввічливо мовчали. Підбігши до Степана, депутат відвела його за рукав убік, заклавши йому що - те в долоню. Озираючись, Степан люто попрямував у бік магазину.

Слід сказати, уранішнє захоплення першого з'єднання БМД виявилося куди гуманніше за вечірній—коли ополченці оточили друге з'єднання з 16 бронемашин. Цього разу бойовики відмовилися навіть брати трофеї, а самим солдатам не запропонували залишитися.

—Цю старизну нам не треба, вистачає і шести розвалищ, що ми узяли уранці—говорив мені ополченець, що роздавав іншим накази по рації.

«А в Рязані—дощ»

Пізніше за участю припаркованих позаду адміністрації трофеїв бойовики вирішили влаштувати фотосесію.

Будь-який той, що бажає міг сфотографуватися з «зеленим чоловічком» на тлі БМД, потримати в руках снайперську рушницю Дегтярева. Дівчата просили бойовиків посадити себе на коліна або закинути на вежу машини. «По - бе - так! По - бе - так!» —кричали славянцы.

—Хлопці, хоч ви - те залишитеся з нами?—запитала бойовика дівчина з таксою.

—Як мінімум до референдуму—відповідав їй темноглазый хлопець в камуфляжі. На правому плечі у нього нашивав шеврон у вигляді чи то вовка, чи то собаки.

З таким же шевроном тут ходив всякий, хто називав себе добровольцем - ополченцем.У однакових черевиках, формі і з автоматами АКС - 100—деякі бойовики, зворушені теплотою славянцев, знімали навіть чорні маски - балаклавы.

—А ви звідки такий милий? Я вас не бачила раніше—запитувала дівчина з таксою.—Як звуть?

—Та я з Рязані взагалі—трохи бентежився хлопець без маски.—Живу в Криму, потім сюди прислали. Роман я.

—А чи давно в Криму живете?—запитав я.

—Два місяці—сказав Роман.

—І ви ополченець?—запитав я.—Спочатку в Криму, тепер тут?

—Приїхали з друзями допомагати братам—сказав бойовик і знову посміхнувся дівчині з таксою.

—А можна з вами сфотографуватися? Візьміть на руки собачку—попросила вона.

—Тварина теж із стрічечкою (георгіївською.– П.К.)? Фікс, ти подивися!— захоплено окликнув Роман бойовика по сусідству.

—А Фікс—це ваш друг - ополченець?—запитав я.

—Та не ополченці ми—не витримав раптом Роман.—Ми спецназ ГРУ. Скільки вже можна…

Після дівчини з собачкою в черзі до Романа виникли ще декілька жінок з фотокамерами…Таку швидку розв'язку важко було і представити.

На площі скупчувалося все більше людей. Не чекаючи, поки поїдуть українські солдати «ополченці» вирішили дати невелике шоу. На трофейних БМД вони промчали по головній вулиці Слов'янська і, в'їхавши на площу за міськадміністрацією, зробили декілька «поліцейських розворотів». Поки Роман ще фотографувався, на газоні під деревом декілька колег - земляків Романа, одягнені в ту ж форму, спостерігали за представленням.

—Як така старизна ще їздить?—сказав невисокий блакитноокий бойовик, дивлячись на БМД, що гуркотить.—Це ж які - те 70 - е роки…

—У Росії, напевно, вже немає такої техніки—припустив я.

—Так, звичайно, немає!—погодився ополченець.—Повне оновлення!

—А звідки ми знаємо, яка в Росії техніка—метнув на колегу погляд той, якого звали Фікс, він був ще в масці.

—Та ми і не знаємо—підтвердив Фіксу блакитноокий.—Але по телевізору - те показують.

—Все одно по багатьох видах є сильне відставання від США—навіщо - те сказав я.—Наприклад, в авіації…

—Та ти про нашу Тонну - 50 шануй!—зовсім розсердився ополченець.—Відставання є! Скоро ці літаки на…літатимуть над Вашингтоном!

—Тихо - тихо—стомлено сказав Фікс.

Обурений блакитноокий ополченець замовк, діставши з кишені масивний самсунговский тачскрин. «У Рязані плюс десять і дощ» ,—сказав він сам собі, неначе заспокоюючись.

Одним словом, чудеса. Ополченці, які ще учора старанно відтворювали по-східному, - український акцент, раптом заговорили на чистому росіянинові. А по упевненій і навіть розслабленій поведінці можна було і зовсім сказати, що відрядження в Слов'янськ для них—що - те на зразок відпустки. І вже тим більше зовсім не перший їх визвольний опір.

Скинувши маски «ополченці» продовжували фотографуватися.

Тут на площі я зустрів і що став вже знаменитим персонажа* з відеоролика «Підполковник—чого?». «Підполковник російської армії» у військовій формі як ні в чому не бувало палив під деревом в компанії інших «зелених чоловічків». Втиснувшись до них, я попросив у героя YouTube автограф.

Ребус

*Увесь тиждень інтернет викривав «підполковника російської армії». Спочатку у блогах з'явилася інформація, що герой скандального відео є одеським депутатом. Втім, людей з схожою зовнішністю не опинилося ні в обласній, ні в міській радах. Пізніше заговорили, що підполковник насправді— «бандит з Горловки» , колишній власник ритуального агентства, що викрав 38 могильних огорож. Новину швидко підхопили російські ЗМІ, довірилися їй і українські колеги.

А герой з позивним «Біс» —ось він, ось і його автограф.

—Біс! Та ти зірка вже, чуєш!—розреготалися військові поряд з ним.

—Вкрав, твою матір, 38 огорож!—збентежено посміхався Біс і з легкою образою додав:—Хто там тільки придумав цю хрень…

Я протягнув підполковникові папірець для підпису. Під безперервний сміх він виводив моєю ручкою які - те слова.

—Цікаво, Біс, а що про тебе в Харкові говоритимуть?—сказав «зелений чоловічок» , що сміявся голосніше за усіх.

Нарешті підполковник вручив мені автограф. На папірці було написано: «Я люблю Україну дуже сильно! Слава Донбасу. Біс».

Роззброєні українські солдати між тим сідали в «пазики». Опустивши голови, вони проходили в салон і зрушували фіранки.

P.S. В п'ятницю з'ясувалося, що підполковник Біс оголошений в розшук СБУ.Як повідомляє сайт відомства, героя відеоролика звуть Ігор Безлер, і до 2002 року він проходив службу в підрозділах ГРУ Генштабу ВС РФ, дійсно дослужившись до звання підполковника.

Павло Каныгин, "Нова газета"