Захід Компартії

Адже якщо навіть цю одну партію і заборонять, то ідеологія, яку вона використала, все одно залишиться. Депутати, які екстрено біжать з лав парламентській фракції КПУ, якраз цим і хочуть скористатися. Вони говорять прямо: мовляв, збираються створювати деякий новий лівий проект. А чи є майбутнє у такого проекту?

Поки в Україні ліві партії і рухи–все, окрім комуністичної–не мали тривалого успіху. Наприклад, Соцпартію Олександра Мороза у 2006 році поховало співпрацю з регіоналами. Тоді, нагадаю, Мороз погодився на створення коаліції з Партією регіонів і КПУ в обмін на пост спікера Верховної Рады, і це рішення виборці йому так і не пробачили.А ось так звані прогресивні соціалісти Наталії Витренко кілька разів ефектно з'являлися на політичній арені, але не змогли там закріпитися надовго. Інші ж ліві проекти виникали перед виборами–і зникали відразу після них, не зумівши здолати необхідний бар'єр або просто відіграючи роль технічних партій. Тільки КПУ вдалося впродовж двох десятиліть отримувати підтримку у виборців достатню, щоб стабільно робити вплив на політичний процес.

Втім, успіх Компартії залежав не стільки від того, що вона дійсно пропонувала виборцям ліву політику, скільки від того, що експлуатувала ностальгію по радянському минулому, все ще сильну в наших східних регіонах і в Криму. Найясніше це було видно на парламентських виборах в 2012 році, коли комуністи змогли зібрати аж 13% голосів виборців в основному за рахунок ефектної агітації, що посилає до естетики і риторики радянського минулого.А ось з лівою політикою у КПУ завжди були великі проблеми, і саме тому ця партія ставала з кожним новим приходом до влади регіоналів комфортним союзником для них–політиків асоціальних.

Власне, нові ліві проекти в Україні–та ще і з тими ж дійовими особами, що і старі–напевно грунтуватимуться рівно на такій же стратегії. Мовляв, традиційний електорат східних регіонів залишається без зручної для себе партії після краху Партії регіонів і прийдешнього краху Компартії. А тому–потрібний новий майданчик для політичної торгівлі ностальгією по радянському минулому, по тому варіанту комунізму, який ще пам'ятає частину виборців, ось тільки в упаковці лише формально лівої політики, яка дозволить реально наблизитися до влади.

І, на перший погляд, може здатися, що це–непоганий задум.Хай і закоханий в радянський комунізм Крим доки втрачений для української політики, а ось східні регіони все - таки братимуть участь, наприклад, в дострокових парламентських виборах, і місцевий електорат, очевидно, дезорієнтований. Значить, можна робити цьому електорату деякі нові пропозиції.

Проте не можна не помічати також і зміну в самій ностальгії по радянському минулому–вона тепер пов'язана не стільки з комуністичною упаковкою, як раніше, скільки з російською політикою, з ідеєю так званого російського світу. Адже характерною рисою радянської політичної культури є сприйняття Москви і кремлівської політичної повістки як безумовного центру подій, як джерела сенсу.

І якщо раніше виборець ще міг повірити, що, наприклад, комуніст Симоненко виражає у тому числі і московське, і кремлівське, то тепер–після російської терористичної весни–у таких виборців точно з'являться нові політичні герої. Ті, хто не пов'язаний з українською політикою попередніх десятиліть, але знайшов собі місце у боротьбі за кремлівський вплив в Україні, яка загострилася цієї весни аж до військових дій.

Ще раз: після того, як сам Володимир Путін став настільки радянським лідером, що тепер його цілком серйозно зрівнюють чи не з Андроповым, втілювати собою радянське минуле в українській політиці вийде зовсім не у тих, хто буде формально комуністом, а у тих, хто безпосередньо асоціюватиметься з Путіним.І, в цьому контексті, у нових строго проросійських політичних проектів шанси спокусити традиційний електорат східних регіонів, напевно, більше, ніж, наприклад, у осколків колись впливовій на Сході Компартії.

Причому слід пам'ятати і про ту владу над умами жителів наших східних регіонів, яку мають російські федеральні телеканали і яку українське телебачення здолати доки не може. Російська пропаганда дуже багато сил витрачає на те, щоб остаточно закріпити це поєднання образів радянського і путінського, тобто і розлучення образів радянського і формально лівого, комуністичного.

Ще один варіант майбутнього для лівих в Україні–інтеграція в систему європейських лівих партій і організацій. На цьому шляху у колишніх соратників Петра Симоненко, та і у нього самого навряд чи є хороші перспективи–все - таки співпраця з владою Януковича дарма не пройде.А ось у нових лівих такий потенціал є.

Слід пам'ятати, що в Європейському союзі вплив соціалістів дуже великий, та і сам проект великої європейської інтеграції по суті своїй–лівий. Причому це проявляється і в економіці–наприклад, часто надмірним державним регулюванням, і в політиці–обмеженням національної влади, національних інтересів, яке досягається роботою загальноєвропейських інститутів. Тому в довгостроковій перспективі створення такої лівої партії в Україні, яка орієнтувалася б на досвід європейських лівих, а не на радянське минуле–може виявитися успішною політичною затією, адже для багатьох в нашій країні загальноєвропейська спокуса–набагато сильніше, ніж радянський. Ось тільки це проект–точно не для наступних виборів, а для наступного десятиліття, коли люди зуміють ближче познайомитися з політичним життям в Європі.

***

Итак, чи є майбутнє у лівих в Україні? Безперечно–так. Але не у Компартії. Взагалі не у тих, хто прирівнює ліве до радянського.

І, можливо, найближчі роки в Україні стануть часом відкриття наново європейського соціалізму, європейського комунізму. А на практиці–тих політичних сил, з якими доведеться нашим представникам реально взаємодіяти в загальноєвропейських структурах і на національному рівні в Євросоюзі.

Дмитро Литвин, "Лівий берег"