Міжнародне миротворчество і війна на Сході України : рецепт мирного врегулювання?

Ще китайський стратег Сунь - цзы дві з половиною тисячі років назад учив: краща війна—це розбити задуми супротивника, а краща перемога—підкорити чужу армію без бою. Нападати на ворога слід тільки тоді, коли перевершуєш його армію у декілька разів, якщо ж власна армія слабкіша, то слід щосили уникати ворога.

Як? Для цього і створена дипломатія.Століттями, коли країна не була готова до війни або поступалася ворогові, саме на дипломатів лягала відповідальність будь-якими способами—хитрістю, підкупом, лестощами, загрозами, обманом, обіцянками, створенням своїх союзів або руйнуванням чужих—уникнути прямого протистояння з ворогом і врятувати людські життя, а іноді і саму державність.

Чи впоралася українська дипломатія з тими завданнями, які постали перед нею після початку російської агресії? Чи приведуть Мінський процес, "нормандська четвірка" і озброєна поліцейськамісія ОБСЄ, що стали уособленням дипломатичних зусиль України, до припинення конфлікту і відновлення територіальної цілісності держави? Вже пора робити висновки.

Все менш безпечний світ

Україна стає "ще однією країною", зачепленою війною і конфліктами.За різними даними, в 2014 - м у світі було від 15 до 40 озброєних конфліктів, в 2015 - м—від 14 до 56. Світ стає все менш безпечним місцем для життя. Більше того, на глобальному рівні немає розуміння, як створити архітектуру світу і безпеки, в умовах якої країни, що не мають ядерної зброї і правому вето в Раді безпеки ООН, почуватимуть себе безпечно. Факти порушення постійними членами Радбезу ООН основоположних норм міжнародного права стають причинами посилення в міжнародних відносинах права сили, а не верховенства права.

Однополярний світ не відбувся, ефективна система многополярности так і не створена. У світовій політиці спостерігається вакуум глобальної сили. США, що грали після завершення холодної війни роль "глобального поліцейського", вже не мають достатнього впливу, а часто—воля і бажання, щоб вирішувати ключові глобальні проблеми.Внаслідок цього міжнародна система стає все менш контрольованою, інші гравці, особливо з геополітичними амбіціями, провокують конфлікти для переформатування сучасного всесвіту, "міжнародної ієрархії".

З іншого боку, внутрішніх конфліктів значно більше, чим двосторонніх або міжнародних. Навіть коли йдеться про двосторонні конфлікти, одна або обидві сторони активно намагаються використати непрямі форми агресії, надати їй гібридний характер. З "гібридизацією" конфліктів ростуть і їх асиметричність і разномерность. Часто сторона конфлікту, що має явно великий потенціал, не може перемогти значно слабкішого супротивника. Навіть пряма військова перемога не гарантує установлення миру і стабільності на умовах переможця, а іноді є прелюдією до системних проблем і викликів для нього.

Сучасна "українська криза" стала апогеєм і уособленням рівня деградації світової системи безпеки. "Українська криза"—помилкова назва, оскільки конфлікт в і навколо нашої країни—комплексний і багаторівневий. Фактично слід говорити не про одне, а про три різні конфлікти: геополітичний (між Росією і Заходом), двосторонній (між Україною і Росією) і внутрішньоукраїнський конфліктах, які спалахнули одночасно на одній і тій же території.

Попри те, що цей конфлікт стає "ще одним конфліктом", він дійсно є конфліктомунікальним, оскільки зовнішній агресії і порушенню територіальної цілісності піддалася країна, що отримала прямі гарантії безпеки від усіх країн—постійних членів СБ ООН.Більше того, він відбуваєтьсяу рамках європейської системи безпеки, що вважалася найстабільнішою регіональною архітектурою безпеки. Незважаючи на очевидну нездатність ОБСЄ і інших міжнародних організацій зупинити конфлікт, відновити світ і покарати агресора, ключові гравці—як РФ, так і Захід—не демонструють бажання переглянути принципи діючої європейської архітектури безпеки, зробити її ефективнішою і функціональною.

Нарешті, ми маємо справу засиметричним і гібриднимконфліктом. Країна - агресор публічно заперечує свою участь у війні, а самі дії агресора включають як традиційні військові методи, у тому числі захоплення територій і їх офіційну анексію, так і нетрадиційні новітні методи ведення агресії, у тому числі в політичній, економічній, інформаційній сферах, тероризм і тому подібнещо дозволяє рахувати російську агресію проти Україникласичною гібридною агресією.

Зіткнувшись з таким комплексним конфліктом, постмайданне українське керівництво не лише не змогло вести професійну гру на усіх трьох рівнях, але і втратило величезний потенціал громадської і міжнародної підтримки країни для внутрішнього реформування і припинення зовнішньої агресії.Позиція України на міжнародній арені в питанні конфлікту з РФ—непослідовна, риториці українського керівництва і дипломатії властивий дуалізм: ура - патріотична антиросійська риторика усередині країни—і стримана зовнішньополітична тактика організації відсічі агресорові на міжнародній арені; збереження модальності АТО—і фактично стан військової агресії з боку РФ і так далі

Така позиціядезорієнтує українське суспільство і міжнародне співтовариство в питанні можливих напрямів подальшого врегулювання конфлікту.Ця дезорієнтація тільки посилилася після звернення українського керівництва до міжнародного співтовариства з проханням направити миротворчий контингент на схід країни. У експертного середовища і іноземних партнерів створюється враження, що українські миротворчі ініціативи є або тактичним відволікаючим маневром, або проявом недостатнього професіоналізму і нерозуміння практики міжнародного миротворчества.

Що таке миротворчество

Термін "миротворчество", що зазвичай включаєневоєнні засоби досягнення світу, часто використовують для характеристики будь-якої діяльності, спрямованої на зупинку конфлікту.Іноді під миротворчеством розуміють тільки розміщення військового контингенту ООН, "блакитних касок", для розведення сторін конфлікту. Деякі плутають миротворчество з військовими операціями з примусу до світу. Така термінологічна плутанина призводить до того, що навіть офіційні особи, використовуючи в ході переговорів однакові терміни, говорять про абсолютно різні речі.

У міжнародній практиці виділяютьчотири форми міжнародної "миротворчої" діяльності :превентивна дипломатія, миротворчество, підтримка світу і постконфліктне миростроительство. Зазвичай до і на самому початку розвитку конфлікту використовуєтьсяпревентивна дипломатія.Після виникнення конфлікту починається діяльність міжнародних організацій або інших посередників з метою зупинити його і посадити керівників ворогуючих сторін за стіл переговорів для досягнення мирних домовленостей (саме така діяльність і вважаєтьсямиротворчеством).

Після досягнення мирних домовленостей ООН або інша міжнародна організація може ввести силипідтримка світу, тобто розведення протиборчих сторін. Після цього (чи одночасно) починаєтьсямиростроительство—діяльність на різних рівнях співтовариств, що торкнулися конфліктом, з метою врегулювання глибинних причин конфлікту і недопущення його повторення. Успішна реалізація цих компонентів призводить до створення"стійкого світу", тобто до досягнення системного балансу інтересів, при якому відновлення конфлікту немислиме і невигідне.

Миротворчество і примус до миру—дві різні формизупинки конфлікту на етапі його найбільшого загострення. Миротворчество—це дії, спрямовані на відміну ворогуючих сторін до світу шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду і тому подібне Якщо такими засобами не вдалося вирішити конфлікт, то втручається СБ ООН і вживає заходи відповідно до своєї компетенції, як визначено, зокрема, в розділі VII Статуту, у тому числі шляхом примусу до миру.

Примус до миру—це примусові заходи проти однієї або декількох ворогуючих сторін з метою припинення озброєного конфлікту.Примус до миру застосовується після того, як усі мирні засоби припинення конфлікту вичерпані, а рішення ООН або регіональних організацій не виконуються.У арсеналі СБ є військові і невоєнні заходи примусу, у тому числі санкції (повне або часткове припинення економічних стосунків, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо - або інших засобів повідомлення, а також розрив дипломатичних стосунків). У разі їх неефективності ст. 42 Статути уповноважує СБ використати повітряні, морські або сухопутні сили держав—членів ООН проти порушників міжнародного світу і безпеки.

Класичним прикладом операції з примусу до світу були дії проти Іраку у відповідь на анексію Кувейту. Ці дії проводилися по мандату, наданому Резолюцією СБ ООН №678 від 29 листопада 1990 р., яка уповноважила на використання усіх необхідних заходів для виведення іракських військ з Кувейту.

На практиці ж держави і міжнародні коаліції не раз проводили операції з примусу до світу" без мандату СБ для досягнення тих або інших власних інтересів. Прикладами таких операцій були повітряні інтервенції НАТО в Югославію в 1999 р., вторгнення США в Ірак в 2003 р., агресія Росії проти Грузії в 2008 р. та ін. Громадянська війна в Лівії створила унікальний прецедент, коли Резолюцію СБ ООН №1973, припускаючий захист цивільного населення усіма засобами (окрім окупації лівійської території), окремі держави фактично використали як "ліцензію" на інтервенцію на стороні лівійських повстанців проти режиму Каддафі. Після 2011 - го мінімізувалися перспективи отримати мандат ООН на операції з примусу до світу, передусім з - за критики Росії і Китаю, які блокуватимуть будь-яку інтервенцію, здатну привести до зміни політичних режимів.

Чи можливий примус Росії до миру

Чи існували варіанти зовнішньополітичної стратегії і тактики нашої держави, здатні привести до ефективнішого покарання агресора, недопущення трагедій в Иловайске і Дебальцево, які, врешті-решт, і завели Україну в мінську безвихідь? Так, однозначно.

Українська дипломатія вже з березня 2014 - го була зобов'язана використати наявний міжнародно - правовий потенціал для обмеження Росії у рамках ООН. Передусім відразу після окупації АРК українська дипломатія, відповідно до міжнародних конвенцій про визначення агресії, Статутом ООН, Резолюцією ГА ООН 3314 за визначенням агресії, Будапештським меморандумом і цілим комплексом інших міжнародно - правових документів, була зобов'язана кваліфікувати РФ як країну - агресора і використати ст.27 Статуту ООН для позбавлення РФ права брати участь в голосуванні з питань, що стосуються конфлікту в Україні.

Українська сторона, замість агресивної антиросійської риторики, повинна була звернутися в СБ ООН з вимогою виконати основне завдання, передбачене в ст. 39 Статуту, а саме: відновлення миру і безпеки, а у разі нездатності СБ ООН зробити це—звернутися до Резолюції ГА ООН 377 "Єдність на користь світу" і винести питання про покарання агресії проти України на розгляд сесії Генассамблеи ООН.

Згадана резолюція передбачає, що у разі нездатності СБ ООН, враховуючи використання окремими постійними членами права вето, виконати свою головну місію—захистити світ і безпеку, Генеральна асамблея ООН може прийняти рішення про відновлення миру і безпеки, включаючи питання застосування санкцій до агресора або використання військової сили.Для передачі питання на розгляд ГА ООН потрібне процедурне рішення СБ ООН, для прийняття якої досить простої більшості голосів членів СБ ООН, а не згоди усіх її постійних членів. Таким чином можна обійти право вето РФ в Раді безпеки і прийняти рішення про покарання агресора або навіть про проведення коаліцією країн операції з примусу РФ до світу.

За 66 років цю резолюцію використали десять разів, і кожного разу, згідно з виписаною в резолюції процедурою, скликалася Надзвичайна спеціальна сесія (ЧСС). У 1956 р. Перша така сесія розглянула питання Суецької кризи і прийняла рішення створити миротворчі сили ООН UNEF I. Пізніше Восьма ЧСС прийняла важливі рішення з питання Намібії і санкцій до ЮАР. Нинішня Десята ЧСС розглядає питання ізраїльський - палестинського конфлікту.Хоча у експертів немає єдиної думки з приводу правової природи рішень ЧСС, усі визнають важливу політичну роль відповідних рішень таких сесій; вони стають основою для формування широких міжнародних коаліцій, підривають міжнародно - правову легітимність позиції агресора і так далі

Головною умовою для використання Резолюції ГА ООН 377 являється наявність фактів нездатності з боку Ради безпеки прийняти рішення на захист світу і безпеки. Інакше кажучи, для того, щоб наша країна змогла звернутися в СБ з проханням передати на розгляд ГА ООН питання про покарання РФ за агресію проти України і операції з примусу РФ до світу або введенні санкцій ООН проти РФ, треба кілька разів—три, чотири, п'ять—пропонувати на розгляд СБ проекти відповідних резолюцій з максимально жорсткими формулюваннями.Після ветування Росією вказаних проектів Україна як жертва агресії могла б вимагати скликання ЧСС і ухвалило відповідної резолюції ГА.

Шанси на те, що ухвалило такої резолюції ЧСС ООН про покарання РФ в 2014 - м—початку 2015 - го були дуже високі, але після 17 лютого 2015 р. стали мізерними. Саме цього дня, 17 лютого 2015 р., припустилася такої помилки, як надання Мінським домовленостям правового статусу документу СБ ООН, зафіксованого в Резолюції СБ №2202. Пункт 2 Комплекси заходів у рамках Мінських домовленостей, що є частиною цієї резолюціївизначає сторонами конфлікту Україну і ОРДЛО, а не Україну і РФ. Тобто документом СБ ООН Росія виведена за рамки "українського конфлікту".Внаслідок нездатності української дипломатії скористатися таким, що діє міжнародно - правовим інструментарієм нейтралізації і покарання агресора, Україна залишилася наодинці з агресором, який за формальними ознаками вже не є стороною конфлікту.

Після того, що ухвалило Резолюції №2202 вже ніхто не зможе докорити СБ ООН в нездатності розглянути і прийняти рішення в питанні, загрозливому світу—агресії РФ проти України, а отже, різко зменшуються шанси використати звернення до Резолюції ГА ООН 377 "Єдність на користь світу". Саме бажанням Росії уникнути такого сценарію і можна пояснити поспішність, з якою ухвалила Резолюція СБ ООН по Мінських домовленостях.Зрозуміти ці дії російської дипломатії можна, а ось причини небажання української дипломатії застосувати "Єдність на користь світу" і згоди з тим, що ухвалило Резолюції СБ ООН №2202, за винятком непрофесіоналізму або підігравання агресорові під прикриттям антиросійської риторики—ні.

Формалізовані СБ ООН Мінські угоди институционализировали українська криза як внутрішній конфлікт між Україною і ОРДЛО і вивели питання Криму за рамки переговорного процесу, тобтоповністю виконали російський порядок денний по подальшому розвитку конфлікту. Церобить неможливим на цьому етапі розгортання операції з примусу до світу, оскільки Росія як де - факто країна - агресор Резолюцією СБ ООН №2202 де - юрі виведена з конфлікту, а його врегулювання шляхом виконання Мінських домовленостей являєтьсязобов'язанням України, зафіксованою Радою безпеки.

Що ж далі—миротворчество або операція по підтримці світу?

Який же миротворчий інструмент може бути використаний на даний момент? Чи можливо сьогодні введення міжнародного миротворчого контингенту, про що неодноразово заявляв президент України? Для відповіді на це питання треба визначити, чи завершена гостра фаза конфлікту, чи є Мінські домовленості його вищою точкою, після якої конфлікт йде на спад і настає час для операцій по підтримці світу.

За наявними тільки офіційними данимипісля досягнення Мінських домовленостей щомісячно з українського боку гинули в середньому 56 військовослужбовок. За увесь період—після завершення операції в Дебальцево і начала дії Мінська - 2 і по 8 квітня 2016 р.—загинули 748 українських солдатів.Тобто Мінські домовленості не привели до ефективного перемир'я і припинення вогню, а тільки перевели конфлікт високої інтенсивності в стадію низької інтенсивності. Конфлікт все ще знаходиться в гострій фазі, тому єдиним міжнародним інструментом його врегулювання, окрім примусу до миру, залишається миротворчество. Операція по підтримці світу стане можливою тільки у разі успішних миротворчих зусиль із врегулювання конфлікту.

Тому у української сторони не залишається іншої альтернативи, окрім як активно використати увесь інструментарій ст. 33 Статути ООН для миротворчих зусиль, зокрема:переговориу тому числі безпосередньо з агресором про припинення агресії і відновлення територіальної цілісності України;обстеження, у тому числі наслідків агресивних дій РФ для економіки, матеріального становища України;посередництво, у тому числі із залученням сторін—підписантів Будапештського меморандуму;примирення, зокрема шляхом просування власних концепцій відновлення суверенітету України над Кримом;арбітражі судовий розгляд по компенсації Росією нанесеного Україні збитку;звернення до регіональних організацій, зокрема до ОБСЄ, СЕ, з проханням посилити санкції, аж до виключення РФ із складу цих організацій, з - за агресії відносно України і опрацювання нових концепцій мирного врегулювання конфлікту з РФ та ін.

Чи можна врегулювати нинішній конфлікт за допомогою вищеперелічених механізмів? Так, за умовивироблення цікавого для усіх сторін плану мирного врегулювання, визначення ефективного каналу переговорів і дієвої тактики його просування.

Почало ж на сьогодні Операції по підтримці світу (ОПМ) в Україні маловірогідно, оскільки конфлікт "ще не дозрів" до тієї фази, коли сторони вже досягли мирних домовленостей або хоч би ефективного перемир'я, коли конфлікт "видихався" і перейшов в низхідну фазу, а сторони готові на розведення і поступове його врегулювання. ОПМ припускає не лише обов'язкову деескалацію конфлікту, але і згоду усіх сторін конфлікту, тобто і ОРДЛО.

Не слід забувати і про процедуру ухвалення рішення про ОПМ, і про роль РФ в цьому процесі. РФ зможе забезпечувати вплив на формування мандату, визначення складу, у тому числі і керівництво ОПМ. Якщо збережеться такий же, як сьогодні, рівень дипломатичної гри з боку України і РФ, то з високою вірогідністю можна прогнозувати, що миротворчі сили стануть способом легітимації російської присутності в Донбасі.Виходячи з порядку формування ОПМ, без принципових домовленостей з ключовими гравцями—РФ, США, Францією—про параметри ОПМ і щохвилинному контролі над формуванням місії забезпечити її відповідність українським інтересам буде складно.

Варто брати до уваги, що нині спостерігається тенденція небажання третіх країн витрачати значні ресурси на ОПМ. За різними оцінками, виклики безпеки конфлікту в Донбасі можна врегулювати тільки значною кількістю миротворців—від 40 тис. військових і цивільних; якщо врахувати загрозу з території окупованого Криму і потребу розмістити превентивний миротворчий контингент і там, то вийдемо на 50 тис. чоловік миротворчого персоналу.

Для порівняння: на сьогодні в 16 міжнародних місіях ООН персоналу служить сумарно 120 тис. чоловік, у тому числі 104 тис. військовослужбовок і 16 тис. поліцейських.Розгортання ОПМ, рівній майже половині усього миротворчого персоналу—дійсно величезний виклик для ООН, для здійснення якого потрібно значні зусилля.Щорічний миротворчий бюджет ООН складає більше 8 млрд дол. США, тобто навіть умовно мінімальний бюджет дієвої миротворчої операції в Україні досягне декількох мільярдів доларів в рік. Враховуючи те, з якими труднощами забезпечується наповнення нинішнього миротворчого бюджету, його зростання на 40–50% є серйозною проблемою.

На зміну миротворцям ООН—поліцейська місія ОБСЄ

Більше року розмов про миротворчий контингент ООН не привели до реального прогресу в цьому питанні. Проте, роблячи висновки з попередніх помилок, 24 квітня 2016 р. президент України Петро Порошенко заявив про підготовку спеціальній поліцейській місії ОБСЄ в Донбасі.За словами глави держави, ця місія повинна "забезпечити постійне припинення вогню і безпеку, відведення важкої військової техніки і виведення російських окупаційних військ, відновлення контролю над украино - російською частиною межі". Чи відповідають подібні очікування мандату поліцейських місій ОБСЄ?

До повноважень поліцейської місії ОБСЄ відносяться підтримка і тренінг місцевих силових структур в подоланні транснаціональної і організованої злочинності, наркотрафіку, контрабанди людей, порушень прав людини і інших викликів. Ці місії притягуються в якості міри превентивної дипломатії або постконфліктного миростроительства. Інакше кажучи, поліцейські місії розгортаються або до початку конфлікту, або після його завершення. Такі місії покликані підвищити можливості місцевих структур безпеки, що вже склалися.

Тобто згадані вище очікування мало пов'язані з практичним мандатом поліцейських місій ОБСЄ. Зокрема, поліцейські місії (навіть озброєні) не можуть забезпечувати режим припинення вогню і відведення важкої техніки і озброєних груп. У свою чергу, поліцейський персонал ОБСЄ може патрулювати лінію розмежування і російський - українського кордону, але при обов'язковій згоді Росії. Відмінність поліцейської місії від моніторингової полягає в тому, що перші носитимуть зброю і матимуть право на його застосування у разі загрози життя. Проте поліцейські не зможуть застосовувати зброю проти порушників режиму перемир'я, на відміну від військового персоналу ООН. Тим більше така місія не може забезпечити стійке припинення вогню і безпеку, відведення важкої військової техніки і виведення російських військ.

З іншого боку, присутність поліцейської місії ОБСЄ може сприяти моніторинговій ситуації в часвиборів на території ОРДЛО, а також здійснювати певні функції по забезпеченню безпеки виборчих дільниць, але це навряд чи сприятиме розведенню сторін або відновленню українського суверенітету без досягнення принципової політичної домовленості і повного припинення бойових дій і насильства в регіоні.

Що ж робити

Передусім, визнати реалії і, розробляючи стратегію і тактику врегулювання конфлікту, виходити із строгої, іноді—неприємної правди. "Український" конфлікт—багатовимірний, спроба обмежити його одним виміром спотворює реальність, не сприяє врегулюванню, а лише дозволить на деякий період його заморозити.Стійкий світ можливий лише за умови перегляду глобальної і європейської архітектури безпеки, припинення протистояння РФ із Заходом і інтеграції Росії в європейські структури; врегулювання комплексу украино - російських двосторонніх проблем, розробки і узгодження взаємоприйнятної модальності співіснування України і РФ; проведення швидких системних внутрішніх реформ, які перетворять проект "Україна" на привабливий для усіх її громадян.

Проведення реформ, заміна нинішньою корумповано - олігархічній моделі України новою, привабливою моделлю модернізованої економіки, побудова справжньої, а не фасадної демократії, реінтеграція суспільства, досягнення високих стандартів добробуту і іншівнутрішньоукраїнські позитивні перетворення стають одним з ключових чинників врегулювання конфлікту.Між тимврегулювання внутрішніх проблем не може бути предметом зовнішнього диктату. Питання державного устрою, в першу чергу—Конституції, не можуть вирішуватися при яких - або переговорах, оскільки за таких умов Україна втрачає важливі риси своєї міжнародної правосуб'єктності. Міжнародне співтовариство може сприяти українським реформам, надавати фінансову або технічну допомогу, але не може замість українців визначати засадничі риси української державності.

Мінські домовленості відбивають "російську" логіку врегулювання конфлікту, але сьогодні можуть бути відкинуті. Вихід з ситуації полягає в необхідності просування нових ідей і проектів, здатних відсунути невигідні Україні Мінські домовленості на другий план і поступово їх маргіналізувати.Фактично головним висновком після двох років російської агресії і конфлікту в країні являєтьсянеобхідність виробити і просувати свій власний системний план врегулювання як геополітичного протистояння, так і двосторонній російський - українського конфлікту. Будь-який інший план врегулювання конфлікту, розроблений в Москві, Берліні, Вашингтоні або Брюсселі, виходитиме з чиїх - те, але не обов'язково з українських інтересів.

Український план мирного врегулюванняповинен базуватися напринципахзбереження української державності у межах 1991г. і відновлення повноцінного суверенітету; неприйнятності будь-якої міжнародної домовленості, досягнутої без участі України або шляхом примусу, домовленості, що порушує гідність і свободу українського народу; інноваційності, необхідності нестандартних моделей врегулювання;мирного врегулювання конфлікту на основі поваги до регіональних особливостей, мови і так далі, максимального і рівного делегування повноважень регіонам, недопущення дискримінації тих або інших регіонів по якому - або ознаці; повага гідності, цінностей, мотивації усіх сторін конфлікту—на усіх його рівнях, за винятком тих, хто сприяв і здійснив акти агресії і військові злочини; невідворотності покарання за підготовку і здійснення агресії, підтримку незаконних озброєних формувань, військові і кримінальні злочини, злочини проти людяності і тому подібне

Для реалізації українського плану мирного врегулювання треба переосмислити роль і місце Росії в Європі і світі і запропонувати РФ і західним партнерам проекти "позитивного" і "негативного" міжнародного порядку денного по РФ.Позитивнапорядок денний повинен передбачати ряд кроків по перегляду європейської архітектури безпеки і співпраці з метою заспокоїти формальні претензії Кремля, пропозиції по врегулюванню двосторонніх українських проблем з використанням інноваційних способів, але при безумовному визнанні українського суверенітету у рамках меж 1991 р.Негативнапорядок денний повинен сприяти примусу РФ до прийняття позитивного порядку денного і може включати такі кроки, як кваліфікація РФ у рамках ООН як агресора і сторони конфлікту, тобто заборону РФ брати участь в ухваленні рішень по його врегулюванню, винесення ухвалення рішення про визначення і покарання агресора на ЧСС ООН, введення до РФ вищий рівень санкції і тому подібне Тільки поєднанням пряника і батога можна спробувати змусити і/або притягнути Кремль до змістовних переговорів з метою відновлення миру.

Очікування, що наші проблеми з Росією вирішать тільки діючі санкції Заходу і підвищення для неї ціни конфлікту—неправдиві і шкідливі. Як говорив один з батьків сучасної конфліктології, американський математик російського походження А.Рапопорт, ілюзія, що все більші втрати іншої сторони приведуть до нашої власної перемоги, є причиною того, що конфлікти затягуються на довгі роки, а конфліктуючі сторони, взаємно виснажуючи один одного, в результаті програють обоє...

Василь Филипчук Дзеркало тижня