Нездоланна радянська людина

24.06.2015 12:29

1 Нова міська рада

Коли виганяли Януковича, дехто, а автор точно, сумнівались: а що від того має змінитись? Практичний досвід людей, які знайомі з управлінням у бізнесі, на державному чи комунальному рівні, або й на великому підприємстві, підказує, що від конкретної людини на конкретному місті залежить набагато менше, ніж від запровадженої там системи. Теорія менеджменту то підтверджує: як прагнеш суттєвих, корінних змін, то маєш в першу чергу не людей міняти (хоч це може знадобитись рано чи пізно), а систему їх роботи. В тому числі як формальні, організаційні чи економічні елементи, такі як посадові обов'язки чи система оплати праці, так і неформальні, те, що називається корпоративною культурою. Так, особистість радянського директора чи сьогоднішнього підприємця має значення, але суспільна система, в якій вони працюють, нівелює вплив особистості і на перший план виходить щось безлике і непереборне: існуючий порядок відправлення справ, стандартний загальноприйнятий перебіг подій, щось таке.

Восени вибори до міської ради. Хочеться, щоб щось змінилось в її роботі. І, здається, є всі підстави сподіватись, адже одне діло, як рада працювала за злочинної влади часів Януковича, а зовсім інше – після революції гідності. Чи дійсно так?

По-перше, площа, де стоїть будинок ради, поміняла назву. По-друге, цілком можливо, що і кількість депутатів буде менше. Цього досить? Ну, щоб ми отримали нову якість роботи тої ради? Навряд, є великі сумніви.

А от в чому сумнівів нема, так це в тому, що рада задля того, щоб почати працювати по-новому, має складатись з декількох ефективних дієздатних фракцій. Кожна з яких є достатньо чисельною, щоб мати представників у всіх одинадцяти комітетах і брати на себе відповідальність за місто в цілому, а не за окрему ділянку роботи. І щоб ті представники фракції здійснювати свою діяльність у комітетах на основі конкретних програм, що їх під час виборів вони особисто презентували виборцям і саме на цій основі одержали депутатські мандати. В процесі порівняння, зрозуміло, з тим, що пропонували інші майбутні фракції. Як є переконливі програми, представлені поважними кандидатами – буде фракція. А як крім гасел нічого конкретно – то не буде і фракції.

Для нашої міської ради то був би величезний крок вперед, дійсно робота по-новому. Хоча в світовій практиці це давно відомий і, власне кажучи, єдиний спосіб, в який організована робота всіх органів представницької влади. І як ми вже знаємо, всі без виключення миколаївські політики саме такий підхід підтримують, галузеві програми готують і от вже скоро-скоро нам їх презентують. По кожній галузі відповідальний за неї в рамках фракції кандидат подасть повний текст, потім відповість на наші запитання, а вже потім захистить від критики колеги з паралельної фракції.

Докладніше про це тут: https://news.pn/ru/politics/135111 , але ми маємо подумати про те, на якій основі будуть формуватись фракції. Бо, сказати чесно, наших політиків треба дуже уважно слухати, щоб вірно зрозуміти і потім перевірити те, що вони нам обіцяють. Про всяк випадок. Коли ви подивитись на перелік в тих два десятки фракцій, що готуються до виборів, перед вами мимоволі постане питання: а чи зможуть вони укомплектуватись фахівцями, здатними на те, щоб сформувати відповідні програми? А потім вже, як заглиблюватись, треба відповісти собі (і виборцю) про основу того єднання у фракції. А вона може бути або партійної, або позапартійною – третього бути не може.

І тут ми маємо трохи зануритись у партологію. Зробити, як хочете, крок назад, щоб скочити вище і побачити перспективу нашого подальшого шляху краще.

2 Фракції партійні та позапартійні

На адресу сучасних партій в Україні сказано багато поганих слів. Вони однозначно визначені фахівцями як політичні холдинги (підприємства), що жодним чином не думають про народ, економіку чи щось подібне. А тільки слугують своїм хазяйвам у справі конвертації політичної влади у гроші. За рахунок тої кволої і нездалої економіки або, як глибше, того самого дурного народу, що владу тим самим партіям і віддає. Щоправда, фахівці, кажучи А, не кажуть Б. Тобто, як ці позаідеологічні кадрові партії вже себе показали абсолютно однозначно, то чого ж нам не навернутись до інших – масових ідеологічних? І хоч для них в світі існує усього три моделі - християнсько-демократична, ліберальна і соціалістична – але вони дуже вправно працюють. Більше того, такі (за назвою) партії в Україні є. Хоч вони не стали поки що масовими. Бо взявши назву, не взяли на озброєння ідеологію, а відтак не можуть зібрати під свої прапори багато прибічників. Залишившись кадровими і фактично позаідеологічними. Адже справа не в назві як такій, а в основному сенсі партійної діяльності. Ідеологічна партія прагне поширення в суспільстві своєї ідеології, зростання числа своїх членів і симпатиків, позаідеологічна – тільки отримання певних посад у владі.

Аж ось постають останнім часом і Відродження, і УКРОП, готуючись запропонувати виборцю зовсім новий політичний продукт. Чи нову обгортку для старих гасел і закликів про щось дуже-дуже добре, але політично чи ідеологічно невизначене.

До чого тут міськрада? До того, що аби у нас в країні були три ідеологічні партії, то ми б і в міськраді мали три відповідних фракції. Споряджені розробленими на національному рівні ідеологічно обґрунтованими програмами (християнсько-демократичною, ліберальною чи соціалістичною). Які можна було б місцевим активістам адаптувати на міському рівні. А як таких партій в нас нема, програми в тих, що є, абсолютно неконкретні, рекламно-піарні, то кожна наша фракція повинна самотужки розробляти оригінальну галузеву міську програму.

Вони обіцяють це зробити. Проте не на ідеологічному ґрунті, бо не хочуть чути про ідеологію, не потрібна вона партійцям, заважає. Їх право, звісно, але подивимось.

3 Радянська людина

І тепер повернімося до того, з чого почали.

Радянські люди у кадрових партіях плюють на ідеологію, бо так було заведено за часів Брежнєва, Черненка чи Соломенцева й Патолічєва. Не знаєте, хто це? Але дух тих невідомих вам людей живе виразно в наших кадрових партіях. Вони просто виконують свою роботу. Думає за них головний – є кому.

Радянські люди в суспільних організаціях ведуть боротьбу з недолугою чи то злочинною владою, викриваючи її недоліки і прорахунки, втім, не чіпляючи головного: саме влади як такої в її серцевині. Жодна суспільна організація не може працювати без влади, без контакту, взаємодії з владою, але брати участь у формуванні фракцій, розробляти разом з партійцями якісь розділи галузевих програм – то не личить справжньому активісту. Він не пов'язаний з жодною ідеологією чи партією, він вільний від відповідальності за конкретні конструктивні пропозиції, він борець, а не будівничий. А як з битою чи, не дай бог, з гранатою, то все, жодного розвитку і поступу – виганяти, викривати, люструвати, потім перепочити і знов за ту саму шляхетну, хоча і безкінечну справу.

Радянські люди з українським паспортами на вулицях і в своїх домівках, чухаючи потилиці у спогляданні тих цін і тих новин, жодним чином не збираються прикласти всі ті факти до себе. І відчути нарешті, що це саме вони особисто вчора допустили всю цю катавасію, а назавтра одержать щось ще гірше, як не повернуться обличчям до політичних проблем і не зрозуміють, хто і як там варить воду. Справа не в тому, щоб виходити на вулиці і громити щось, палити чи кидати у баки. Справа в тому, щоб зрозуміти, як воно працює і чому без тебе, і тому завжди проти тебе.

Ви скажете, що всі ці люди, що я їх називаю радянськими, за тих часів може тільки в школу ходили чи в садок і жодного знайомства з тими партійними босами, рішеннями парткомів чи комуністичними книжками не мали. Так, вони особисто і фізично там не були, нічого того не знали і не знають. Але суспільна психологія, ментальність надто складна штука, міцна й живуча, щоб за якихось двадцять років випаруватись. Тим більше, сама собою, автоматично. Щоб комуністичну ідеологію чи її інкарнації в головах людей, шаблони поведінки, а надто у політичній площині, викорінити, треба щось зробити для того, аби на місті радянської вмістилось щось інше. Не може бути людини без світогляду, без ідеології, хоч вона сама того і не помічає. СРСР пішов, а його ідеологія живе. І не тільки, не стільки в назвах вулиць. Найбільшим чином в способі життя, сприйнятті держави, суспільства, партій зокрема.

4 Чи відбулась революція гідності в Миколаєві?

Гідність? Прагнення до того виразні. Але прагнути, мріяти і зробити – то надто різні речі. Поки що радянська людина, зокрема в нашому місті, перемагає. І відповідальною за це є, звісно, еліта нашого суспільства, що зняла з себе відповідальність за перебіг політичного процесу. Просто усунулась від цього.

От простий розрахунок. Цей текст перегляне десь одна тисяча читачів. В місті живе близько чотирьох сотень тисяч. Тобто, за спиною одного читача (освіченого і зацікавленого певною мірою у міських справах) – чотири сотні не зацікавлених і, мабуть, неосвічених. Щоб здолати радянську ідеологію в собі тій тисячі треба:

а) розібратись в тому, хто йде на вибори і з чим конкретно;

б) розказати про те своєму неосвіченому сусіду; зробити це аргументовано й переконливо.

Розібратись дуже непросто. На сьогодні перелік майбутніх фракцій виглядає так:

  1. Блок Петра Порошенко (Вячеслав Сімченко?)
  2. Народний фронт.
  3. УДАР.
  4. Блок Юлії Тимошенко (Батьківщина?)
  5. УКРОП.
  6. Радикальна партія Олега Ляшка.
  7. Громадянська позиція.
  8. Опозиційний блок. В.Рукоманов. (+ Відродження?)
  9. Партія Відродження. А.Ільюк. (+ Опозиційний блок?)
  10. Ліберальна партія. Г.Головченко.
  11. Сергій Ісаков. Програма
  12. Владислав Єнтін. Програма
  13. Демальянс.
  14. Олександр Станкевич.
  15. Сергій Белов.
  16. Олександр Фоміцький.
  17. Юрій Юрін.
  18. ...

Але той перелік, зрозуміло, буде змінюватись. За цим можна слідкувати тут: http://mmr-f1.blogspot.com/p/blog-page.html Тобто, треба працювати: читати, порівнювати, задавати запитання. Тисяча читачів, припустимо, рівномірно розподілена по 11 напрямках, за які відповідає окремий депутатський комітет і по яких фракції обіцяють подати на вибори програми. Десь от 50 до 80 чоловік на одну тему. Ось фракція Х публікує програму по розділу №3. Фракція У подає критику тої програми і вихваляє свою програму про цьому самому розділу №3. Чи все це буде працювати без участі тих 50 або 80 – ну хоча б 10 – виборців, що мають бути присутні в ході дискусії, мають забезпечувати її рівень. А хто це за нас зробить?