До Дня народження українського народного поета Валентина Боровського

Шкільні роки пройшли на Полтавщині в старовинному козацькому місті Глобино. Славну і вічну історію місту забезпечили його почесні громадяни – генеральний писар Запорізької Січі Іван Якович Глоба, генеральний суддя Федір Головатий та славний гетьман Петро Калнишевський. Після знищення Катериною з допомогою Потьомкіна Українського Запорізького війська в 1775 році вдячні одесити поставили Катерині пам’ятник, а миколаївці на честь окупанта Потьомкіна назвали одну з центральних вулиць міста, Глобу і Головатого запрохторили в Тобольськ, а гетьмана Калнишевського на курорт для українців від старшого брата – Соловки, де його замурували в братню кам’яну тюрму і тримали там до самої смерті.

Нескорений Дух українського гетьманського самостійництва постійно живе і відроджується в душах і долях українців. Народний поет Валентин Боровський пише політичні, патріотичні, ліричні, духовні вірші і поеми, які надихають і дають сили на боротьбу з окупантами. Його твори можна прочитати в Альманахах каневського видавництва «Склянка часу», в антологіях української поезії, в міжнародному літературно-мистецькому журналі, який видається українською, російською та німецькою мовами, в глобинській газеті «Зоря Придніпров’я», в київській газеті «День» та миколаївській «Український Південь».

Ми щиро бажаємо поету міцного здоров’я і довгих років життя, творчого натхнення, сили Духу, Божої Допомоги і Божого Благословення!

Вірш Валентина Боровського до Дня Матері

Мамин рушник

Під образами блимала свіча,
Осіння ніч у вікна зазирала,
Біля вікна при світлі каганця
Мені рушник матуся вишивала.

Шугала голка в білім полотні,
Пірнала знов і виринала знову,
І вишивала мати доленьку мені,
Свою Любов на рушникові тому.

Стібочок тісно клався до стібка,
Червона заполоч рубіново палала,
А мамина натруджена рука
Своє тепло ниткам передавала.

Червоні маки, мальви голубі
Леліють із полотнища старого,
Неначе очі мамині в журбі
На мене сумно дивляться із нього.

Уже не світиться матусине вікно,
Кленовий хрест над горбиком ридає.
Та нею вишите ллянеє полотно
Мене теплом донині зігріває.

До нього я щокою притулюсь
І припаду скорботними вустами,
Змахну сльозу, тихенько помолюсь,
Згадаю, як колись у мами

На підвіконні сонно блимав каганець,
Осіння ніч у вікна зазирала,
А мама, взявши долю за взірець,
Мені рушник на щастя вишивала.