Анатолий Ильченко. В браке с Акцией протеста

«Он не шизофреник, он вполне нормален», цитата из спича сторонника

Анатолий Ильченко безусловно полезный член общества. Помните знаменитую "иронию": «Мы перестали лазить в окна к любимым женщинам». С завидной легкость поступаемся своими принципами, невинно лжем ради собственной корысти, легко предаем и топим ближнего с особым азартом. Анатолий не такой, он всегда уравновешенный, выдержанный, взвешенный в подходах к употреблению словарного объема, аскет в быту, анти-клеветник, доброжелатель и бескорыстный помощник. Настоящий мужчина и без Porsche Panamera !

1. Расскажите приватно о том, что в детстве читали, чем увлекались, как почитали мать и отца, влюблялись в своих учителей?

Анатолий Ильченко: Читав те, що було у шкільній бібліотеці. Вибір був невеликий.

Нічим особливо не захоплювався, Захоплювався радіо, та можливостей для цього занняття не було. Зробив детекторний радіоприймач. Пізніше зміг зібрати підсилювач на одному транзисторі, причому без схеми. Приймав тільки "Маяк", чутність була достатеня для кімнати. Я був у маленькому селі, щкола бцула початкова, а далі ходив до іншого села. Ходив, бо велосипеда не мав, то була велика розкіш мати велосипед. У нас не було ніяких гуртьків. Ніде було купити радіодеталі.

З батьками були найпростіші стосунки. Вони забезпечували найнеобхідніший одяг і харчування, аби не був голодним. Про якесь збалансоване харчування й мови не було, тоді про таке й не знали. Я був найменшим, тож батько мене не бив. Та й не було за що бити. Я не був шкідливим. Батько помер коли мені було 11 років. Тільки тоді я дізнався, що батько був фронтовиком. Прийшов парторг і сказав, щоб хрест не несли, бо хоронитимуть батька з прапорами, як фронтовика. Ото й усе,. що батько отримав відл держави як фронтовик.

З матір'ю про все не міг говорити. Не було у нас якихось розмов.Жили бідно, якщо мати прала одяг, то доводилося сидіти вдома, допоки висохне, бо іншого не було.

У сьомому класі я протестував проти несправедливості., я просто не ходив до школи. Ніхто мені не підказав, як бути. а сам я не мав досвіду. Я багато прогулював уроків, та за щось трійки ставили й переводили до насткпного класу. Та це в минулому. У вчителів не закохувався. Хоча як бачу тепер, у мене були й хороші вчителі.

2. Как укоренялся внутри протестант, что за сущность такая?

Анатолий Ильченко: У сьомому класі я протестував проти несправедливості., я просто не ходив до школи. Ніхто мені не підказав, як бути. а сам я не мав досвіду. Я багато прогулював уроків, та за щось трійки ставили й переводили до насткпного класу. Та це в минулому. У вчителів не закохувався. Хоча як бачу тепер, у мене були й хороші вчителі.

Протестувати проти несправедливості, проти порушення прав, проти порушення законів це ж необхідність, це природньо для кожного, хто бачить цю несправедливість. А як же інакше?

У армії я протестував проти "дідівщини". Були конфлікти, які посилювалися. Я не виконував принизливих і нахабних наказів "дєдушок", як вони себе називали. Я не заправляв їхні ліжка, не чистив їхніх чобіт і не робив усього того, що вони вимагали. Конфлікт вийшов за межф військової частини, тож легше було мене відвезти у шпиталь до психіатра, аніж навести лад у військовій частині. Це в кінці 90-тих відкрито говорили про дідівщину й створювалися материнські комітети для захисту жертв цього явища. В 1972 році це замовчувалося. Мене відвозив до шпиталю санітар медчастини. З першого разу психіатр мене не шпиталізував, вислухавши мене, написав "Здоров. Нуждается постепенного втягивания в службу". Та все було, як і було. Вдруге мене відвозив до шпиталю вже замполіт.

Мене комісували й у військовий квиток поставили штамп про наявність психічної хвороби. Це було перешкодою для працевлаштування та навчання. Я міг знайтьи роботу тільки некваліфіковану, важку й з малими зарплатами. Хотів вчитися на електрика, невропатогог написала "непридатний".

3. Советские психиатрические учреждения как карательный орган или защита строя от инакомыслия? Ваш личный опыт «до» и «после».

Анатолий Ильченко: Пізніше, у 1985 році я був заарештований і направлений до психіатричної в'язниці. То була справжня філія Пекла на Землі, та мучили тіло й душу. ТА про це треба писати окремо.

4. Устройство быта. Как вы получили квартиру? Вам не надоело готовить обеды и мыть посуду самому? Почему вы не женились?

Анатолий Ильченко: Поселили мене у квартиру комуністи. Серед них теж були люди.

Я не вмію готувати смачне. Те, що я їм, мабуть би інші не їли. Та доводиться їсти те, що сам готую. Я вегетріанець, не їм ні м'яяса, ні риби, ні яєць, ні молочних продуктів, ні меду. Влітку добре, бо ж багато овочів і фруктів. Влітку можна й не готувати нічого. Та інколи я щось готую. Мити посуд не набридло, бо це необхідність. Не можна не мити посуд.

Ліжко я давно вже не застилаю. А навіщо? До мене ніхто не приходить, я завжди сам.

Щодо одруження, то краще може пояснити моя приятелька Зіна. Якось вона сказала: "Добре, що ти не одружений, бо коло тебе жінка на другий день сказилася б".Трохи пізніше вона уточнила сказавши: "Ні не на другий день, а в той самий день до вечора". Це часткова правда. частково через діагноз і його наслідки. Пізнішеу мене було передчуття, що щось станеться зі мною. Це ще перед в'язницею. Я відчував себе не вільним. Трапляється, що й звірі у неволі не розплодюються. Мені завжди було незатишно у суспільстві. Я працював у К%риворіфзькому ТТУ, там був хороший колектив. Мене там поважали. Та передчуття небезпеки не зникало. Характеристика була хороша, писали, що я вчасно і якісно виконував виробничі завдання, з товаришами був ввічливим і був коректним, брав активну участь у розв'язанні задач поточної експлуатації тягових підстанцій, пропонуючи раціональні розв'язки. Так у мене був тоді 5-ий розряд і були рацпропозиції. Та характеристика закінчувалася тим, що мої висловлювання на робочих збораз часто не збігалися з думкою колективу. Так було треба для психіатрів.

Наслідки психов'язниці - інвалідність. Токсиколог побачивши, що мені призначали, сказав: "Достатньо половини, щоб стати інвалідом". Здоров'я мені пошкодили, але мене не змінили.

5. Анатолий Ильченко для власти головная боль. Когда закончатся проблемы и вы перестанете акцировать?

Анатолий Ильченко: Перестану протестувати коли не буде причин для протестів або коли мене знищать.

6. Было немного диковато слышать, что вы, щирый украинец, предложили свое гражданство господину Саакашвили. А вы как мыслите жизнь в иммиграции? Какую бы страну вы выбрали для жизни, и чем бы вы там занимались?

Анатолий Ильченко:

Я відмовлявся від громадянства СРСР. Тоді це було ознаками шизофренії. І після примусового "лікуванння" я таки домігся виходу із громадянства СРСР. У 1990 році я вже був особою без громадянства. В Україні з цим гірше, бож важче позбутися громадянства. Я подарував своє громадянство Саакашвілі, бо не погоджуюся з позбавленням його громадянства так, як це відбулося. Я не збираюся кудись виїжджати. Я можу бути в україні особою без громадянства. Я занадто слабкий, щоб їхати в інші світи. А громадянствам України я справді не пишаюся. Я не можу пишатися громадянством такої країни як Україна, бо як писав "Україна не держава, а Дурдом". Я можу навести багато підтверджень цьому, та вже втомився.

Спасибо, Анатолий! За вами рассказ о советских психиатрических больницах. Кстати, врачи этих учреждений живы и по сей день. У вас никогда не возникало желания свести с ними счеты?

Комментарии на ФБ https://www.facebook.com/elena.kabashnaya