Що намагаються приховати від українців?

Ах так. Повернення в звичний порядок віщої через призму економіки і політики схоже на важке похмілля: не наштовхнешся поглядом на фізіономію якого - нибудь "унтер - офіцера від політики", ніби і не в Україні живеш. А побачиш. Бр - р - р.

Чесно кажучи, мені настільки набридло політичне марення, нескінченним потоком що ллється з екранів телевізорів, що часом хочеться плюнути на усе це, і писати. про природу. Але робити цього я не буду.Ну, в - перших, я не настільки добре знаю предмет, а в - других - природа поняття природне і статичне, а тому досить нудне. На відміну від української політики, яка сама по собі мінлива, юродива і неприродна, а тому безглузда і відповідно - смішна. Про смішний писати веселіше. Це я сам себе умовляю.

До речі, про предмет. Тут, виявляється, в Миколаїв цілий міністр освіти, науки і так далі приїжджав, заклади учбові відвідував. І, на питання кореспондента одного з видань, як він особисто відноситься до нападок на нього в пресі, міністр строго так відповідав. Що, мовляв, на жаль, більшість журналістів в Україні живуть за принципом, дуже обтяжливим для міністра особисто як для члена Спілки журналістів України з 1986 року. Мовляв, за радянських часів в журналістиці переконання ніколи не замінювали знання. А зараз досить переконань і не потрібні ніякі знання.Дуже просто, наприклад, скажімо, одного назвати "українофобом", другого - "украиножером". І більше ніяких знань і доказів не треба. Він(журналіст) як песик з підворіття продовжує гавкати.

Можна було б, звичайно, розвинути цю тему, та слів жалко. Єдине, що можна сказати із цього приводу, так це те, що якщо людина не поважає свою країну і дозволяє собі висловлюватися негативно про жителів своєї країни, а особливо в контексті етнічному, то він, безумовно, українофоб. Будь він хоч тричі членом. Будь-якого Союзу. А з приводу знань. Теж момент цікавий. Журналіст не може і не зобов'язаний мати глибоких знань, наприклад, в науці. Інакше, навіщо тоді бути журналістом, краще бути професійним істориком, або фізиком, або технологом харчової промисловості. І писати у вузькоспеціальні видання нудні, і мало кому цікаві навколонаукові праці.Втім, це не торкається необхідного будь-якому журналістові інтелекту і знання елементарних правил граматики.

.Багато хто ще пам'ятає, як в під'їздах хрущовок, та і в дворах з декількома хазяями висіли таблички з вказівкою прізвищ відповідальних квартиронаймачів. Я теж пам'ятаю. Правда, коли мінялися житлоплощею, таблички ніхто не міняв, але факт наявності був присутнім. Це я до чого. Набув чинності з тут січня один закон, навколо якого йдуть неабиякі обговорення. Закон називається "Про захист персональних даних". І захищає цей закон, ну, типу, наші з вами особисті(персональні) дані. Приміром, прізвище - ім'я - по батькові, національність, віросповідання, політичну приналежність, місце проживання. Від кого захищає наші дані закон, не зовсім зрозуміло.І хоча, згідно з положеннями цього закону, на журналістів не поширюється заборона створення бази даних про фізичних і юридичних осіб, в іншій статті чітко дається зрозуміти, що відкрито розповідати в ЗМІ можна тільки про осіб, що обіймають виборні посади (напр. - мерах) і чиновниках першої категорії, тобто вищих посадовцях держави. А якщо у журналіста, наприклад, є інформація і він хоче її опублікувати про те, що деякий чиновник рангом поменше неправильно поводиться під час виконання своїх службових обов'язків - грубить, не надає інформацію, або(о, жах!) намагається здирством займатися, то прізвище його надрукувати або озвучити тепер не можна. Тільки з відома цього самого чиновника. Про продавця не можна писати, про водія, про сантехніку. Уявимо, на хвилиночку, офіційний лист від редакції ім'ярек сантехніку Жеку ім'ярек.

"Вельмишановний пан сантехнік! Чи не будете Ви такі люб'язні, дати свою згоду у письмовій формі на публікацію Вашого прізвища у виданні ім'ярек у зв'язку з Вашою хамською поведінкою, посиленою вживанням ненормативної лексики і похмільним синдромом". Абсурд ситуації - в наявності.

Или є в законі така категорія, як база даних. Що це таке? Уявіть собі свій стільниковий телефон. Там, природно, в пам'яті зберігається список людей з їх телефонами і прізвищами - іменами. Так от - це справжнісінька база даних. А оскільки Законом передбачається створення деякого державного контролюючого органу(хто там у нас кричить про скорочення чиновників, ау!!), який строго стежитиме за тим, щоб бази даних не потрапляли куди не слідує(куди не слідує - незрозуміло, - авт.), кожна людина із стільниковим телефоном, вірогідно, повинна буде свою базу даних в цьому "органі" зареєструвати.

Далі. Ми, ніби, в Європу дуже хочемо? А там, у будь-якій країні, у будь-якому місті - селі, у будь-якому вуличному телефоні - автоматі лежить абсолютно вільно товстючий довідник з телефонами, адресами, іменами і біс - ті чим ще. Ну, у нас цього немає, і тепер уже не буде ніколи. Потому як, якби було, то увійшло б до протиріччя із Законом, оскільки ці довідники телефонні - бази даних. Страшна справа!

Між тим, Верховною Радой, не без допомоги комуністів, ще у кінці того року у черговий раз було провалено голосування за ухвалення "Закону про публічну інформацію", багато положень якого входять в явні протиріччя з "Законом про персональні дані". І ось тут виникає питання: а не чи хочуть що - те від нас, громадян вільної України, у черговий раз що - те сховати, тобто приховати? Питання до осоружного риторичне.Згадуємо міністра освіти і його неприкриту тугу по журналістиці радянського зразка.

До речі, ще одно цікаве спостереження, яке не може не розвеселити. Виявляється, середньостатистичній українській сім'ї треба копити на власну квартиру близько 20-22 років. І це при тому, що 100% сімейного доходу необхідно відкладати. Якщо припустити, що 50% доходу витрачається на їжу і інше, то необхідно не менше 50 років. Так говорять експерти.

Як основна міра розрахунку доступності житла використовувалося співвідношення вартості нерухомості до доходів населення. Цей показник враховує відповідність ціни на умовний середній будинок або квартиру до середнього доходу сім'ї після сплати усіх податків і виражається кількістю років, необхідною для придбання власного житла.Середня вартість квартири на Україні бралася з розрахунку 60 тисяч євро, середній річний доход - 2,8 тисячі євро(близько 2400 гривень в місяць).

За оцінками експертів в рейтингу країн з найдоступнішою нерухомістю для жителів лідирує США. Середня вартість житлової нерухомості в цій країні дорівнює 95,5 тисячам євро, а середній річний доход сім'ї - 35, 3 тисячі євро. Нескладно визначити, що придбати квартиру середньостатистичний американець може вже через 2,7 року роботи. Це у вісім разів швидше, ніж жителеві України.

На другому місці, по доступності нерухомості йде Домініканська Республіка(середня вартість житлової нерухомості - 33, 5 тисяч євро; середній річний доход сім'ї - 9,5 тисяч євро). Здійснити мрію про купівлю квартири домініканець може, відкладаючи середню зарплату впродовж 3,5 років. Замикає трійку лідерів Чилі, де середня вартість житлової нерухомості - 45, 8 тисяч євро;середній річний доход сім'ї - 11,3 тисяч євро). Жителеві країни треба працювати 4,05 року для того, щоб купити квартиру у своєму регіоні.

Формула дуже проста, чим вище доход на сім'ю в рік і чим дешевше нерухомість в певній країні, тим швидше сім'я зможе її купити. У Україні за останні два роки співвідношення ціна/доход істотно помінялося в меншу сторону. Наприклад, в 2008 році середньостатистичному українцеві необхідно було копити на квартиру мінімум 30 років, сьогодні 20-22 роки(живитися - заборонено!, - авт.). Т.е. падіння цін на нерухомість набагато істотніше, ніж зниження рівня заробітної плати в період кризи.

І я ось думаю, так це добре або погано - в кризі знаходитися? Якщо нам обіцяють правителі наші до серпня цього року повністю вийти з кризової ситуації, то що робити людям, яким треба житло не через 50 років, а через, хоч би, 20? Відповідь напрошується очевидний: не є, не одягатися, не лікуватися, а краще - не жити. Так спокійніше буде.