Онуки війни

Зате я знаю, що онуки і правнуки фронтовиків щороку святкують День Перемоги, покладають квіти до пам'ятників і братських могил, частенько не особливо замислюючись, що ж такого особливого несе в собі це свято, що стало символом мирного і спокійного життя для декількох поколінь колишнього радянського народу.

Які думки можуть виникнути у молодої людини, що випадково опинилася в районі який, - нибудь барахолки, коли його погляд так само випадково або байдуже впаде на бойові ордени і медалі, що продаються оптом і уроздріб? Упевнений, що здивування або відрази точно не буде. Ну, хіба що інтерес. У кращому разі. Але, адже як - те бойові нагороди на барахолку потрапили. І потрапляють, до цього дня.Вже чи не від тієї "щасливої" старості, заради якої на тій проклятій війні склали голови близько 30 мільйонів радянських людей? Хіба ми не бачимо, як живуть ветерани війни, які пенсії отримують? Що такого зробила влада вже незалежної і гордої України, щоб за 20 років існування підняти рівень життя тих небагатьох фронтовиків, хоч би, хто ще живий на таку висоту, щоб вони не плакали потайки при думці про те, що такі ж ветерани, тільки іншої країни - поверженої Німеччини, іншої армії - розбитого Вермахту, живуть як в казці, в порівнянні з ними? А нічого.

Пільги на проїзд в тому, що не можна навіть міським транспортом назвати. Пільги на оплату житловий - комунальних послуг, в яких немає нічого, - ні ремонту дахів, ні ремонту квартир, ні заміни занепалого крану, ні прибирання загиджених під'їздів. Але, є пільги, які незабаром можуть зникнути зусиллями МВФ співтовариші.А може яке - те особливе медичне обслуговування передбачене? Навіть і говорити не хочеться.

Зате в газетах і на телебаченні раз на рік звучать поздоровлення від сильних світу цього. Зате політики, депутати і чиновники наввипередки прагнуть встигнути привітати ветеранів і учасників бойових дій, до яких прирівняли навіть переселенців з післявоєнної Польщі, з Днем Перемоги, влаштовуються концерти і польові кухні. Яке - де навіть наливають по 100 грам недорогої горілки в пластикові скляночки. Раніше хоч гречку варили, а зараз і це недоступне.

А вже коли вибори на носі! Чого тільки не обіцяють. Тільки адже від цього життя людей похилого віку краще не стає. І не стане це життя краще від того, що 9 травня вивішуватимуть червоні прапори.

І від декількох сотень гривень до свята краще не стане.І від трансльованих по українських телеканалах напередодні Дня перемоги "лубкових" російських фільмів, нібито про війну, що не мають нічого спільного з ТІЄЮ війною. Соромно від усього цього дуже.

Тому від красивого газетного поздоровлення у витіюватій рамочці толку рівно стільки ж, скільки від численних запевнень в любові і повазі до ветеранів з вуст тих, хто наше життя повсякденну зобов'язаний робити гідною. Але, не роблять, чому - те. Одні слова. Як Георгіївські стрічечки, зав'язані на антенах "Лексусов" і "Мерседесів". Це дуже гламурно. Війна - не гламур. Війна - це бруд і кров, зрада і відвага, відчай і надія.

А головне - це пам'ять. Пам'ять про тих, хто склав голову на тій війні, пам'ять про тих, хто вижив і пішов у світ інший вже в мирний час.

.Мій дід пройшов усю війну, починаючи з Фінської кампанії, і закінчив її в званні старшого лейтенанта в Австрії в 46 - м року.Мав бойові нагороди, у тому числі "За звільнення Праги" і "За узяття Берліна". І дуже не любив розповідати про війну. Тому що він воював. Тому що було гірко і страшно. Ось пам'ять про нього і буде в моєму серці завжди. І це головне. І мій дід точно не зрозумів би того "гламуру", який нашаровується на таку жалісну тему, як війна.

А доки. Поки війна триває для людей похилого віку, реабілітовуючих усі труднощі мирного часу, незважаючи на убогість, незважаючи на майже забуття, попри те, що згадують про них тільки в день Перемоги модною останніми роками мискою каші, що стала, "по - фронтовому" та черговою ювілейною медаллю.