Миколаївський морпіх про 76 днів полону: виготовляли домовини для окупантів

прочтения: 27427
27.07.2022 05:11

Військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти Юрій на псевдо «Гоша», який з побратимами перебував з 26 лютого на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча, отримав мінно-вибухове поранення. Внаслідок якого втратив ногу. На другий день після поранення, 13 квітня, його знайшли бойовики незаконного збройного угруповання «ДНР», підконтрольному Кремлю. Морпіх провів 76 днів у російському полоні.

Юрій розповів в інтерв’ю «Радіо Свобода», якими були умови утримання.

47-річний Юрій (псевдо «Гоша») вперше пов’язав своє життя з українською армією у 2016 році. Два роки захищав Україну і після служби повернувся у Сєвєродонецьк Луганської області. Удруге підписав контракт зі Збройними силами України у 2020 році, служив водієм у бригаді морської піхоти. 26 лютого, на третій день повномасштабної війни Росії проти України, Юрій разом із побратимами увійшов на Маріупольський металургійний комбінат (Донецька область).

- За наказом командира бригади заїхали на завод Ілліча. І там ми були до 12 квітня. Ми пробували йти на прорив: перший не вийшов із 10 на 11 квітня, а на другому попали в засаду. Там обстрілювали, я потрапив на розтяжку 12 квітня, близько 6-ї ранку. Був із товаришем, він побіг по допомогу. Я мав турнікет, але зняв, бо розумів, що втрачу ногу. Так і пролежав до вечора 13 квітня. Знайшов воду, якийсь одяг, вкрився. Потім дізнався, що 12 квітня підрозділ здався у полон. 13 квітня була зачистка. Крізь двері побачив автомати. Це були донецькі сепаратисти. Спершу хотіли розстріляти, але їхній командир не дозволив. Вони мене повантажили в машину ГАЗ-53 і перевезли в Македонівку, поруч із Маріуполем. Там ніч переночував, звідти на тій же ж машині перевезли у Володарське, 30-40 км у бік Мангуша, де у госпіталі пролежав два дні і ніякої медичної допомоги не було, ‒ розповідає колишній полонений Юрій.

Дорога до табору військовополонених

Лише на четвертий день після поранення Юрія перевезли у Донецьку центральну лікарню, де його прооперували. Врятувати ногу не вдалося, розповідає, почалась гангрена. Він втратив ногу вище коліна. У медичному закладі Донецька Юрій лікувався з 16 квітня до 7 травня. Звідти вперше задзвонив рідним і повідомив про поранення і місце перебування.

- Половина медперсоналу налаштована проти України, українців, то дехто приходив зранку у палату і з телефону включав гімн Росії, СРСР, якісь розповіді вели несусвітні. Але були такі, хто приносив телефон, щоб ми могли рідним подзвонити, гроші, які нам надсилали, переводили у готівку. Охороняли нас там четверо осіб, то двоє з них купували нам сигарети і печиво. Були нормальні, а два ‒ мерзенні, ‒ каже військовослужбовець.

Після лікарні полоненого українця перевезли у табір для військовополонених у селищі Оленівка – на окупованій частині Донецької області. Але через чотири дні його перевезли у «зону суворого режиму» в Суходільськ Луганської області.

- Військовополонених було близько 400. І прикордонники, і «азовці», і з 36-ї бригади, і 24-ї бригади. Ми були розбиті на три загони. Двоярусні ліжка, раз на тиждень вели в баню, постіль давали раз на тиждень, але треба було перепрати, бо не дуже то чисте було. Вода була в умивальниках, нормальна, пив її. Харчування ‒ каші, низькокалорійна їжа. Я, наприклад, важив 90, то за час полону скинув 20 кг – і так всі схудли, ‒ говорить Юрій.

Юрій розповів про тиск і умови утримання

Українські військовополонені зазнавали психологічного тиску, наголосив співрозмовник. Каже, що від моменту підйому, з 5-ї години, на території табору вмикали гімн Росії, СРСР, радянські пісні, які звучали до відбою, до 21-ї години:

- Коли зранку пробудився, здавалось, що постійно 9 травня: Лещенко, Кобзон, всі пісні про радянську перемогу – зранку і до вечора. Текст гімну – видали нам папірці, але ми так то не вивчили. Психологічно, звісно, важко там перебувати під таким тиском.

Юрій розповів, що 7 червня у таборі помер його побратим із бригади: молодий чоловік отримав численні осколкові поранення і йому не надали медичної допомоги. Коли бійця виносили, військовополонені крикнули «Герої не вмирають!» і всі стали на коліна. Така поведінка українців розізлила наглядачів і після цього певний час військовополонені йшли в їдальню під дубинками, зауважує він.

- Спершу йшли гусячим ходом, навприсядки під палицями. Потім вже могли бігти, руки за спиною. Ми, «трьохсоті», йшли за ними. Те, що вони нам говорили, важко переказати. Також протягом трьох днів за те, що так провели свого побратима, змушували всіх стояти. Перший раз десь 6-7 годин стояли, і поранені теж. Через три дні наглядачів попустило трішки, ‒ говорить військовослужбовець.

Він вчився не слухати ані гімни, ані радянські пісні, щоб зберегти психіку і здоровий глузд. Поранені військовополонені, які були без кінцівок, не працювали. Всі інші ходили на роботу, і це відволікало, запевняє Юрій. За його словами, військовополонені виготовляли труни. Вісім осіб за зміну мали зробити 30 домовин, потім норму збільшили до 50, а потім ‒ до 70.

- Наглядачі казали, що не труни робимо, а корпусні меблі. За цю роботу давали сигарети, з якими було в полоні дуже сутужно, ‒ розповідає колишній полонений.

Військовополонені могли дивитись телевізор, брати в тюремній бібліотеці книжки, видані у радянський час. Наприклад, російською твори Дюма, роман «Чингісхан». За словами Юрія, українською мовою він знайшов пропагандистський антикатолицький церковний буклет. Телевізор співрозмовник Радіо Свобода не дивився, а щоб трішки забутись в атмосфері, в якій жили, витримати тиск, як він розповідає, військовополонені протягом дня розважали один одного розповідями про свої улюблені страви. Тобто, готували у мріях і словах.

- Витрачали час так: «Давайте щось приготуємо». Хлопець з Рівненщини вже про стільки страв розповів! У полон потрапив десь з-під Лисичанська чи Попасної один кухар. Він працював у Києві в ресторані і готував для важливих персон. Кучму називав, Саакашвілі, був шеф-кухарем в ресторані і багато рецептів знав. Як почне –і ледь не цілий день говорив! Видно, що людина ‒ фахівець. Але, звісно, лягаєш у ліжко, ніби так нормально, а потім ностальгія вчепиться, що просто жах. Інформаційний голод був – і це найгірше. Певно, бути голодним фізично легше, ніж без інформації. Нічого не знаєш, ‒ каже колишній військовополонений.

Обмін цілих на поранених

Український морпіх провів у російському полоні 76 днів. Перший обмін, 21 червня, каже, не відбувся. 29 червня його з іншими військовополоненими обміняли.

- Цілих росіян обміняли на поранених українців. Я так розумію, вони позбавлялись таких, як я, щоб очі не муляли, безногих, безруких. Коли я був у Василівці на обмін, ми всі були «трьохсоті», хтось – на ношах, хтось – без руки, ноги. А російські полонені вийшли одягнуті, поголені, не бачив їх без рук чи ніг. Ми приїхали на обмін брудні, обдерті, бо одяг на українських полонених – той, в якому і потрапили в полон. Люди ледь не в трусах там ходять. Взагалі у таборі не видавали одяг. Мій ще й забрали. У донецькій лікарні мені люди принесли одяг – і в ньому я й пробув, ‒ зауважив Юрій.

Після полону військовослужбовець проходить реабілітацію у Львівській області і готується до протезування ноги. Можливо, за кордоном. За недовгий час на волі фізично йому стало краще, але морально ще доволі складно. Бо не знає про долю багатьох своїх побратимів, які 12 квітня здались у полон, оскільки боєприпаси, наголосив співрозмовник, закінчились. Частина морпіхів змогла добратись до бійців «Азову», які перебували на заводі «Азовсталь», і вже з ними потрапила у російський полон через кілька тижнів.

Юрій розповів, що 60 загиблих бійців бригади поховали у Маріуполі навпроти металургійного комбінату, на стадіоні. Всі військові мають жетони. Але частина загиблих залишилась і на самому заводі. Через постійні артобстріли, авіаудари, ракетні удари противника, говорить, поховати бійців не вдалося.

Також Юрій сумує за своїм псом ‒ пітбулем «Кузею», який був із ним увесь час на службі. Коли йшов на завдання 12 квітня, він залишив пса з побратимами, які були в укритті заводу і збирались здаватись у полон.

- Розумів, що це шанс, щоб собака вижив. Він би точно підірвався на смерть на розтяжці. Але краще ногу я втратив, аніж мав загинути пес. «Кузю» більше у бригаді знали, ніж мене. Може, він втік, є десь у Маріуполі. Я дуже вірю, що його знайду, ‒ не втрачає надії військовослужбовець.

Юрій розповів про тиск і умови утримання

Українські військовополонені зазнавали психологічного тиску, наголосив співрозмовник. Каже, що від моменту підйому, з 5-ї години, на території табору вмикали гімн Росії, СРСР, радянські пісні, які звучали до відбою, до 21-ї години:

Здавалось, що постійно 9 травня
Юрій

«Коли зранку пробудився, здавалось, що постійно 9 травня: Лещенко, Кобзон, всі пісні про радянську перемогу – зранку і до вечора. Текст гімну – видали нам папірці, але ми так то не вивчили. Психологічно, звісно, важко там перебувати під таким тиском».

Юрій розповів, що 7 червня у таборі помер його побратим із бригади: молодий чоловік отримав численні осколкові поранення і йому не надали медичної допомоги. Коли бійця виносили, військовополонені крикнули «Герої не вмирають!» і всі стали на коліна. Така поведінка українців розізлила наглядачів і після цього певний час військовополонені йшли в їдальню під дубинками, зауважує він.

Спершу йшли гусячим ходом, навприсядки під дубинками
Юрій

«Спершу йшли гусячим ходом, навприсядки під палицями. Потім вже могли бігти, руки за спиною. Ми, «трьохсоті», йшли за ними. Те, що вони нам говорили, важко переказати. Також протягом трьох днів за те, що так провели свого побратима, змушували всіх стояти. Перший раз десь 6-7 годин стояли, і поранені теж. Через три дні наглядачів попустило трішки», ‒ говорить військовослужбовець.

Він вчився не слухати ані гімни, ані радянські пісні, щоб зберегти психіку і здоровий глузд. Поранені військовополонені, які були без кінцівок, не працювали. Всі інші ходили на роботу, і це відволікало, запевняє Юрій. За його словами, військовополонені виготовляли труни. Вісім осіб за зміну мали зробити 30 домовин, потім норму збільшили до 50, а потім ‒ до 70.

«Наглядачі казали, що не труни робимо, а корпусні меблі. За цю роботу давали сигарети, з якими було в полоні дуже сутужно», ‒ розповідає колишній полонений.

Військовополонені могли дивитись телевізор, брати в тюремній бібліотеці книжки, видані у радянський час. Наприклад, російською твори Дюма, роман «Чингісхан». За словами Юрія, українською мовою він знайшов пропагандистський антикатолицький церковний буклет. Телевізор співрозмовник Радіо Свобода не дивився, а щоб трішки забутись в атмосфері, в якій жили, витримати тиск, як він розповідає, військовополонені протягом дня розважали один одного розповідями про свої улюблені страви. Тобто, готували у мріях і словах.

Бути голодним фізично легше, ніж без інформації
Юрій

«Витрачали час так: «Давайте щось приготуємо». Хлопець з Рівненщини вже про стільки страв розповів! У полон потрапив десь з-під Лисичанська чи Попасної один кухар. Він працював у Києві в ресторані і готував для важливих персон. Кучму називав, Саакашвілі, був шеф-кухарем в ресторані і багато рецептів знав. Як почне –і ледь не цілий день говорив! Видно, що людина ‒ фахівець. Але, звісно, лягаєш у ліжко, ніби так нормально, а потім ностальгія вчепиться, що просто жах. Інформаційний голод був – і це найгірше. Певно, бути голодним фізично легше, ніж без інформації. Нічого не знаєш», ‒ каже колишній військовополонений.

Обмін цілих на поранених

Український морпіх провів у російському полоні 76 днів. Перший обмін, 21 червня, каже, не відбувся. 29 червня його з іншими військовополоненими обміняли.

Позбавлялись таких, як я, щоб очі не муляли
Юрій

«Цілих росіян обміняли на поранених українців. Я так розумію, вони позбавлялись таких, як я, щоб очі не муляли, безногих, безруких. Коли я був у Василівці на обмін, ми всі були «трьохсоті», хтось – на ношах, хтось – без руки, ноги. А російські полонені вийшли одягнуті, поголені, не бачив їх без рук чи ніг. Ми приїхали на обмін брудні, обдерті, бо одяг на українських полонених – той, в якому і потрапили в полон. Люди ледь не в трусах там ходять. Взагалі у таборі не видавали одяг. Мій ще й забрали. У донецькій лікарні мені люди принесли одяг – і в ньому я й пробув», ‒ зауважив Юрій.

Після полону військовослужбовець проходить реабілітацію у Львівській області і готується до протезування ноги. Можливо, за кордоном. За недовгий час на волі фізично йому стало краще, але морально ще доволі складно. Бо не знає про долю багатьох своїх побратимів, які 12 квітня здались у полон, оскільки боєприпаси, наголосив співрозмовник, закінчились. Частина морпіхів змогла добратись до бійців «Азову», які перебували на заводі «Азовсталь», і вже з ними потрапила у російський полон через кілька тижнів.

Юрій розповів, що 60 загиблих бійців бригади поховали у Маріуполі навпроти металургійного комбінату, на стадіоні. Всі військові мають жетони. Але частина загиблих залишилась і на самому заводі. Через постійні артобстріли, авіаудари, ракетні удари противника, говорить, поховати бійців не вдалося.

(26 липня Міністерство реінтеграції тимчасово окупованих територій України повідомило, що країна у рамках чергової операції з передачі тіл загиблих військовослужбовців повернула тіла 25 своїх захисників.

Минулого тижня Головне управління розвідки Міністерства оборони України повідомило про повернення Україною тіл 45 захисників.

12 липня Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій повідомило, що Україна повернула тіла 30 загиблих військових, а наприкінці червня – 46 тіл, зокрема 21 захисника «Азовсталі».

За даними Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Олега Котенка, станом на 11 липня понад сім тисяч українських військових вважалися зниклими безвісти.

За даними розвідки станом на 7 червня, з початку російського вторгнення Україні вдалося повернути 210 тіл захисників – ред.)

Фотофакт