Миколаїв. Життя під обстрілами

прочтения: 49379
29.09.2022 08:00

Страх – це один з інстинктів самозбереження. Чи страшно, коли йде війна та майже щоночі по всьому місту прилітають з десяток російських ракет? Звичайно, що так. Але якщо жити в такому середовищі підряд сім місяців, то психіка адаптується. Страх стає звичкою та більше не виводить з рівноваги, бо організм втомлюється викидувати щоразу адреналін. Людина перестає боятися. З Миколаєвом сталося саме так.

Ми з дитиною поїхали з міста у середині березня. У день, коли перші касетні снаряди прилетіли до Тернівки. Тоді загинуло кілька людей, що для мене особисто стало сигналом везти дитину у безпечніше місце. Коли зʼявилася нагода, через пів року після нашого відʼїзду, ми приїхали на кілька днів до Миколаєва. Міста, яке змінила росія.

На відміну від інших міст, у Миколаєві насправді відчуваєш війну. Не таку, як описують у книжках. Здається, що просто хтось невидимий скидає бомби на місто, яке спить. Не знаю чому, але мені здається, що це схоже на гру в «Мафію». Коли ведучий каже: «Місто засинає, прокидається мафія». Саме так вночі прокидаються пускові установки російської армії, які несуть розруху та смерть. Так само як у згаданій грі, на ранок стає відомо, до кого саме приходила вночі мафія. І, на жаль, це реальність, а не гра.

Лікарні, дитячі садочки, школи, університети, офісні центри, портова та зернова інфраструктура… Сотні потрощених будинків зі знесеними балконами, вікнами, дахами та дверми. Понад три сотні миколаївців, які стали жертвами безглуздої війни. Майже пусте місто, яке змінило ритми життя та сховалося за ОСБ дошками.

В один з днів заходжу до офісу привітатися з колегами. На вигляд це ті самі знайомі мені люди, але ми всі розуміємо, що війна всіх нас змінила.

«Та і тут не так страшно, як здається», - з посмішкою каже мені мій колега, коли розповідаю про те, що в інших містах, наприклад, в Одесі, життя вирує так, ніби немає війни. Наступного дня після нашої розмови зовсім недалеко від мого будинку в офісний центр потрапляє ракета. Якась пара сотень метрів і російська мафія прийшла б до моєї спальні. Так, як вона неодноразово робила по всій Україні, а не тільки в Миколаєві.

На ранок з вікна бачу розтрощену будівлю з великою діркою посередині. Це до офісів «завітала» модернізована ракета комплексу С-300. Вона була задумана для протидії, тобто захисту повітряного простору у системі протиповітряної оборони, але зараз вона несе смерть. При цьому через близькість лінії фронту ці ракети долітають раніше, ніж можуть бути перехоплені нашими ППО. Тому, тривога часто вмикається вже після «прильоту».

Збираюся трохи попрацювати. Фото та відеофіксацію міст ураження робити заборонено. Дозволяють тільки висвітлити певні фрагменти. Проте ця заборона не діє на десятки телеграм-каналів, які у режимі реального часу не тільки публікують інформацію, а й пропонують за неї гроші. Хто саме стоїть за цими каналами нікому невідомо. Так само як ніхто не ставить питань простим людям, які знімають відео та роблять фото наслідків ракетного удару.

На місці «прильоту» багатолюдно. Під розтрощеною будівлею стоять люди, яки попри все прийшли на роботу. В руках у них пакети, вочевидь, з обідами. Вони спілкуються між собою та просять один одного знайти того, хто пропустить їх у будівлю. Працює поліція та інші правоохоронці. Їхнє завдання - зібрати докази злочинів росіян. Фіксують те, що відбулося і колеги журналісти.

На дорозі багато комунальної техніки. «Миколаївобленерго» ремонтує електродроти. Трохи далі намагаються відновити водопостачання працівники «Миколаївводоканалу» (наслідком удару став розторощений водогін).

Всюди метуть скло та частини будівель навколо. Люди прибирають та лагодять те, що день за днем руйнують росіяни. Помічаю представників «Червоного хреста», які готують списки тих, хто потребує допомоги. Робітники районної адміністрації проходять по домівках і збирають інформацію щодо наслідків ракетного удару. Робота, якої після повномасштабного вторгнення вразі побільшало, кипить повним ходом.

Тим часом люди на розбитій зупинці чекають на свій трамвай, інші вийшли у магазин, куди щойно привезли хліб, хтось вигулює собаку. Здається, що розторощена будівля це вже звичайна історія для тих, хто залишився у місті.

Так само як і захопити з собою пляшку з питною водою, бо майже пʼять місяців її централізованого постачання у місті немає. На другий місяць повномасштабного вторгнення, водогін був перебитий на окупованій території. Місяць у Миколаєві централізованої води не було взагалі ніякої. Згодом, по кранах потекла технічна вода з лиману. Зараз вона коричнева, солона та має річковий запах. Якщо на певний час залишити цю воду у прозорому стакані, то його дно покриється іржавим осадом. Скоріш за все це просто частинки труб, які поступово розʼїдають зсередини лиманівські води.

«Чому ніхто не каже про її запах?», - думаю я, миючи посуд. А коли й така вода зникає, розумію, що навіть і з запахом, вона нічого так. Звичайно ж, весь посуд після такої води потрібно ополіскувати питною водою чи насухо витирати серветками.

Через надлишки мінералів у воді, яка ллється через крани миколаївців, міські комунікації руйнуються, майже все місто перерите та знаходиться у стані ремонту. Ті, хто розуміється на інженерії та будівництві кажуть, що місто, зокрема у плані водопостачання, потрібно буде перебудовувати. Вочевидь, вже після закінчення війни. Окрім міських комунікацій постраждали й внутрішні. Майже вся побутова техніка працюючи, видає звуки повної незгоди з тим, на якій воді вона вимушена працювати.

«Які основні правила безпеки у Миколаєві», - питаю у чоловіка. «Бути не у Миколаєві», - відповідає він мені та показує як працює турнікет для зупинки кровотечі, через яку найбільше смертей після осколкових поранень від ударів росіян. Аптечка стає моєю супутницею на весь час перебування у Миколаєві.

Звичні, довоєнні прогулянки, наприклад, до дитячого містечка «Казка» неможливі. З огляду на безпеку вона зачинена. Дитина просить сходити до зоопарку. До звірів з миколаївською пропискою також навідувалися росіяни. Але тут все одно, як і в усьому місті вирує життя.

Після заходу сонця місто буквально занурюється у пітьму. Вуличне освітлення не вмикають з огляду на потреби оборони та забезпечення світломаскування. В районі шостої години зачиняються магазини, а з 23:00 до 05:00 ранку у Миколаєві комендантська година. Це значить, що за вихід з помешкання можуть затримати правоохоронці для зʼясування особистості та порушник може бути покараний адміністративним штрафом.

Вже в автобусі по дорозі до нашого безпечного місця дізнаюся про те, що ще кілька снарядів потрапили по центральній вулиці міста та у сквер «Серце міста», де ми всією родиною часто грали у баскетбол та бадмінтон.

Тим часом між містами, де майже не відчувається війна, та які пролітають за вікном автобуса, українці продовжують будувати, сіяти та орати поля, працювати. І все завдяки тому, що по всій Україні в окопах, невидимі широкому загалу, нашу Свободу та можливість жити у вільній країні бережуть українські військові.

Над матеріалом працювала Олександра Ющишена, спеціально для «Преступності.НЕТ».

Фотофакт