Херсонец Алексей Сивак: В плену россияне били током и говорили, что с мирными не воюют

За що у Херсоні затримували людей, як проходили "допити" з тортурами, чому дивуються росіяни і як пройшов "референдум" для полонених, – в інтерв'ю РБК-Україна розповів один із потерпілих Олексій Сівак.

На початку повномасштабного вторгнення російські загарбники, просуваючись на півдні України, досить швидко окупували Херсон. У березні у місті з'явилися співробітники Росгвардії, ФСБ та російські військові. Місцеві колаборанти під керівництвом Кремля проголосили у Херсоні Росію.

Окупація міста тривала 8 місяців. За цей час місцева "влада" та російська армія зробили все, щоб зламати волю місцевих мешканців – складали списки "непокорних", заполонили ними слідчі ізолятори, відкрито катували та вбивали людей. 38-річний Олексій Сівак із початку окупації вирішив боротися з режимом та піднімати дух місцевих жителів. За це кілька місяців просидів в ізоляторі, де зазнав того, що називає словом "процедура".

– Ким працювали у мирний час?

– Я моряк. 25-го мав якраз вилітати до Одеси, слава богу, що лишився. Я фітер – рембригада в одній особі. Простіше сказати, де не ходив – не був в Америці, Австралії та Японії. 17 років, все-таки.

– Усе набридло?

– Єдине – хочеться завжди додому, вдома найгарніше. Я по 7-9 місяців на судні. Я 25-го мав їхати до Одеси на підписання документів, але 24-го все життя зупинилося. В якусь бульбашку потрапили.

– Чекали на війну?

– Чутки ходили, багато хто обговорював, але ми все ж таки у колі друзів, знайомих сподівалися, що в 21 столітті буде якесь інше рішення. Люди на Марс зібралися летіти, а тут Середньовіччя за землі воюють.

- У вас є сім'я?

- Так, дружина. Вже 20 років разом. А от дітей немає, перед війною у неї була завмерла вагітність, а зараз після полону вже не знаю як. "Процедури" різні відбувалися.

– Коли прийшли окупанти, ви намагалися піти з міста чи вирішили залишатися?

– Я не біг, у мене теща – лежачий інвалід 1 групи, ми не могли її транспортувати, кожен рух її може на рослину перетворити. Тож залишилися вдома.

– Як минули перші дні війни?

– Херсон, можна сказати, вони в перші дні просто взяли в кільце, обходили нас по об'їзній. У сам Херсон заходили їхні маленькі групи, я так розумію, розвідка чи щось таке. На початку березня вже почали росгвардійці заходити на зачистку міста. Я в цей час із сусідом Романом розвозив хліб районами, один місцевий депутат його купував, а ми возили. Одного разу мене тільки Росгвардія на автовокзалі зупинила, а так я їх мельком бачив. Якщо бачив їхню техніку, намагався у провулок якийсь заїхати. Не хотів жодного з ними контакту.

– Вирішили волонтерити?

– Я всім говорю, що моя мама дала цьому старт. У нас є підгузки, пелюшки. А ви ж чули, у нас Антонівку почали першою бомбити, людей до лікарень возили і мама веліла зібрати всі підгузки, все, що можна, та відвезти до лікарні. Зібрали, Рома з хлібом, якийсь одяг теж взяли і почали розвозити. Так і понеслось.

У цей час знайомилися з людьми, об'єднувалися, допомагали хто чим міг. Потім знайшовся однокласник дружини, зустрілися, він сказав, що знайшов військово-польову кухню. Притягли, варили супи, у нас було кілька сотень старих під опікою. Там усі були, хто потребував, насправді. Так і пішло.

– Яка була атмосфера на той час у Херсоні?

– Спочатку люди не розуміли, що відбувається. І ми у вакуумі були інформаційному. Нам дуже акуратно повідомляли. До середини березня вже люди зрозуміли та почали виїжджати.

– Виїжджати було складно? Є мільйон історій, як людей завертали.

– Завертали – це у кращому випадку. Протягом усієї окупації від'їзд із міста – це як мінним полем ходити, можеш проїхати, а можеш не проїхати. Можна було в полон потрапити чи загинути. Я у напрямку Станіслава їздив, знайомим допомагав, а люди тікали зі Станіслава тоді. Я бачив цивільні машини як розстріляні, так і передавлені. У Василівці мирних розстріляли.

Мою особисто сестру двоюрідну, вона влітку намагалася виїхати через Крим, але її з дітьми не пустили. Вона на "співбесіді" провела годин 7, їх єдиних з усього автобуса розвернули назад. Щось їм не сподобалося, вони не пояснювали, просто сказали їхати назад до Херсона.

- Коли війна почалася, які були почуття?

– Я навіть не знаю. Почуттів як таких не було. Була холоднокровність, розуміння, що треба забезпечити сімома продуктами, грошима, безпекою. Будь-які емоції були зайвими. Навіть шоку не було. Першого дня о п'ятій ранку у нас почалися вибухи, я стрибнув у машину і поїхав палива добути, ліки, гроші зняти. 25 лютого я практично до Антонівки доїхав, мене зупинили люди, їхня людей 6 була і дитина на руках контужена. Я їх до центру довіз та поїхав додому. Мені ця дитина, напевно, і дала холоднокровність. Розуміння, що істерити не варто.

– Чим займалися, окрім волонтерства?

– Окупанти почали наші прапори зривати, самі люди також втрачали надію. Херсон вважав, що нас покинули. Так сталося, що буквально за лічені години місто було в оточенні.

Тоді Чорнобаївка стала мемом. Уп'яте коли її бомбили, я зробив вивіску "Чорнобаївка", повісив у нас на районі. Потроху стали таку опозиційну діяльність вести. Опудало вішав, графіті робив, стовпи пофарбував у жовто-блакитний, бордюри.

– Не боялися?

- Я розумів, що це треба. Хто вам скаже, що було не страшно, той збреше. Волонтерили, координати скидали нашим військовим, прапори робили – як три життя прожили. Банери робили, на 9 травня повісили плакат "Ні рашизму". Потім "Х*р вам, а не Херсон", "Кавун вам у дупу". Крім цього робили з агроволокна прапори, та й на флагштоки вішали по зупинках.

– Цей опір, він був більшим для херсонців чи проти окупантів?

– Я, швидше, робив це для херсонців, та й для військових, щоб вони розуміли, що Херсон стоїть, тримається. Щоб вони знали, за кого вони воюють. Частково надсилав фото знайомим військовим, частково мирним, які повиїжджали, щоб вони теж розуміли, що Херсон не здається.

Та й намагалися це робити вдень. Ми все ж таки вдома, в Україні. Хотілося, щоби нашу акцію бачили місцеві. Якийсь перехожий, коли бачив, вставав у ступор. Я повертався вже обличчям, я не знав, хто це, але завжди казав: "Слава Україні!". Я бачив, як люди розправляють плечі: "Героям слава!" і йдуть далі. Пощастило, що я не зустрів колаборантів чи росіян.

Коли прапори робив, стрічки залишалися, ми їх клеїли на подвійний скотч і бувало по-різному, одного разу навіть удалося на вантажівку окупантів приклеїти. Хотілося б їхні обличчя побачити, коли вони побачили стрічку.

Капітошки робили. Це кульки із фарбою, ми закидали їхні білборди. Швидше за все, я вже потрапив у їхнє поле зору з волонтерством, бо потім вони мене запитували різне про супи, про бабусь. Я потім під тиском погоджувався, що ці бабусі мені за суп приносять розвіддані.

24 серпня я на зупинці вішав прапори, їх постійно зривали. Я зробив такий металевий, покрив волокном і вже поніс встановлювати. Я взяв Рому, він був у машині, прикривав мене, а тут він, швидше за все, потрапив у поле зору. І 25 серпня прийшли по Рому. У нас був договір, ми розуміли, що чим довше ми в окупації, тим ближче те, що може статися. Тому ми домовилися, що один одному годину дамо.

– Тобто час не зізнатися, що знаєте один одного?

– Так. Ну ось Рома мені півтори години подарував. Я встиг попередити рідних, сховати речі, телефон свій та дружини. Об'їхав усіх, попередив, щоби зачистили контакти. Та й приїхали вони до мене. До Роми вони ще цивілізовано зайшли, сказали родичам, що привезуть його за 10 хвилин. А мене вони вже жорстко приймали. Вони прийшли на вже готове, здобич у них була.

У мене прохід до хвіртки метрів 10, я з-за рогу вийшов, а він автомат просунув через хвіртку, пересмикнув затвор. Я підійшов, відчинив хвіртку, мене одразу вдарили в живіт і приперли до стінки. Я тільки встиг сказати: "У мене собаки добрі і теща лежача". Вони мене одразу попередили, що мають патрони в патроннику. Завели мене в новий будинок, у мене на ділянці старий і новий ще будується. Вони завели мене і одразу почали бити. Били прикладами, руками, ногами. Єдине, я зайняв зручну позицію, одразу спиною до стіни підвівся, було простіше закриватися від ударів.

– Чи проводили обшук?

– Це був абсурд, а не обшук. Там же будівництво було, там всілякі речі. Побачили пляшку з олією, кричать: "Це коктейль Молотова". І погнали бити. Знайшли стяжку, є пластикові, а в мене з пароплава металеві. "Це антена на бомбу" – і бити. Знайшли паяльник ще дідівський, я навіть не знав, що він у мене є: "Це ти паяєш бомби". І знову б'ють.

Листівки знайшли, я роздруковував із Тарасом Шевченком, Ліною Костенко. Не провокаційні, просто патріотичні, з нашими класиками. Потім ще два колаборанти прийшли – наші слідчий і чоловік із ним, чи опер чи хтось. Вони прийшли папірці заповнювати вже після "обшуку" ФСБ. Насправді це навіть не обшук, вони ані квиток мій військовий не знайшли, ані військову форму з армії. Вони більше техніку "шукали" – кавомолку стару вкрали, наприклад. Я наперед підготував дві сумки, в одній було золото дружини, в іншій біжутерія. Вони цю біжутерію вкрали. Спортивні штани забрали.

А цей колаборант наш знайшов капітошки з фарбою. Він загалом нормально себе поводив. У мене там було чотири судочки з фарбами, а він дістав лише один, а міг би всі чотири. Коли я з ним уже в машині їхав у відділок, він мене заспокоював, казав: "Заспокойся, все нормально, може, місяці два потримають і відпустять". А потім додавав: "Нас тут кинули, оточили, я ось теж…". Я так розумію, він через підвал пройшов.

Привезли мене до поліцейської дільниці, кинули в комору. Там я ніч провів, на ранок приїхали по мене ФСБшники і забрали мене. А вони ж мій телефон не знайшли, я сказав, що в річці його втопив. У нас неподалік будинку така мілка річка, я б якраз встиг би збігати туди і втопити телефон. Повезли мене туди, щоб я пірнав цим телефоном.

Приїхали, побачили, що це насправді болото, почали мене провокувати, казати: "Все, біжи". Я сказав, що набігався. А там був бурят, наказав стати на коліна, приставив до потилиці пістолет і про телефон запитує, мовляв, точно втопив чи ні. Я кажу: "Так", і він мені: "Тоді залишишся тут разом із телефоном". А другий почав його відмовляти, я так розумію, ця розіграна була вистава. Але на той момент я погано це розумів. Очі закривав востаннє тоді.

– Кажуть, буряти взагалі дуже жорстокі.

– У них на підкірці відбито, що вони другосортні. Ось вони зі шкіри геть лізуть. Але при цьому дуже далекі від цивілізації. Ми мали історію, розповідали, в одному з сіл вони пральні машинки витягли на вулицю. Одяг туди поклали і чекають. А воно не пере. Кличуть мужика під автоматом, кажуть: "Вмикай". Він їм каже: "Треба води". Добре, протягли шланги з водою. "Включай", місцевий каже: "Електрика потрібна". А вони йому кажуть: "А, ти нас не обдуриш, яка вода та електрика?".

– Що було після того, як не знайшли телефон?

– Привезли мене на ІТТ (ізолятор тимчасового тримання – ред.). Потім вони знайшли телефон Роми, поновили все, а там були фотографії. Причому не було вуличних, були фото, де я вдома виготовляю прапори. Повели мене до підвалу, а там є кімната "Склянка" – це кімната зі стільцем і скляні двері. Я там десь годину просидів, чув, як катують хлопців. У той момент трьох-чотирьох одночасно катували, я чув Рому.

Закінчили з Ромою і повели мене на процедуру. Ми так це назвали у камерах. У них там польовий телефон як динамо-машина. Під'єднали до мочок вух клеми і почали ставити запитання. "Хто тобі платить за ці прапори?" Вони не вірили, що ми просто так це робимо. Причому щиро не вірили. Вони реальні зомбі. Вони все проектували на нас. "Ви тут промиті, ви за гроші". А по факту вони промиті і за гроші.

Коли підключили, помчало. Фактично безперервно людей 5-7 били струмом. Я був у шапці, не бачив їх. Коли був розряд, я бачив свій череп, очниці та сам струм.

– А що ще питали?

– Запитували: "Що тобі дала Україна?". Я досі від цього питання шокований, а що вона мала мені дати? У мене є відповідь на це питання – хоч мозок не відібрала. І все ж таки свобода є, не як у них. Були стандартні питання – де схованка зі зброєю, ДРГ, АТО і напевно, найтупіше було: "Говори". Просто говори і все. Що говорити? Тебе б'ють і знову: "Говори!" Що говорити? Знову б'ють. Так годин п'ять це все тривало – удари струмом, палицями, руками практично не припинялися.

– Тобто їм просто треба було вас катувати і все, як такого допиту і не було.

– Вони мене вже спіймали, їм не треба було особливо нічого. Вони ж розуміли, якщо я на першому допиті не розколюся, то потім розколюся. У процесі допиту вони змістили клеми із вух на геніталії. Сказали: "Стерилізуватимемо вас". Дні два я відпочив. У камері на 5 місць нас було 9 людей. Хлопці нормально зустріли мене. Я нікого там не знав, але всі були місцеві, кожен із своєю історією.

Хлопці мене втихомирили, сказали, що тут не вбивають. Принаймні не всіх. Десь через 2-3 дні повели мене на другу процедуру. Були майже ті самі питання. Про "Жовту стрічку" запитали, хто платить, де схованка зі зброєю і так далі. Знову про телефон запитували.

Усього було чотири "процедури", на зменшення йшли по годинах. Ставили коли питання, я їм половину правди, половину неправди говорив, міксував. Я їх, мабуть, переконав, що я дурень і працюю один. Карту героя не можна було розігрувати. Потихеньку вони до мене втрачали інтерес. На четвертому допиті вони приєднали клеми до брови та великого пальця на нозі. Почали питати про моряків. Мовляв, я моряк, багато знайомих, де їхні квартири, машини. Я сказав, що адреси не знаю, ключів немає, я не знаю, де хтось живе. Вони: "У моряків багато машин", і відразу ж з уточненням: "Але ми не мародери, нам для роботи треба".

Я їм не дав жодної інформації, вони мене відвели до камери і до "референдуму" ніхто не чіпав. У вересні відбувся цей псевдореферендум. Нас із камер по одному виводили, наприкінці коридору було два наглядачі та два цивільні – жінка та чоловік зі скринькою. Голосували досить цікаво – бюлетень коли давали, то закривали рукою варіант "ні". Тобто я міг поставити галочку тільки за так. Я взяв ручку і запитав: А інший варіант можливий? Начальник в'язниці мене одразу кийком ударив поперек і по ногах. Я одразу галочку поставив, мене відвели до камери і ввечері начальник в'язниці зайшов до мене, спитав: "Ти там на референдумі виступав?" Вивів мене на кінець коридору і повністю розрядив на мені шокер по хребту. Шокер сів і він відвів мене назад. І при цьому у процесі всіх "процедур" вони говорили, що з мирними не воюють.

- А що говорили ще?

– Я як розсудлива людина навіть не можу згадати всі ці розмови, бо це є абсурд. Це якісь шаблони, типу "Росія тут назавжди" і так далі. І найстрашніше – це ж були офіцери ФСБ. Вони якусь освіту мають і у них є доступ до інформації, це не просто обивателі, які дивляться телевізор. У мене була листівка Петлюри: "Не такі страшні московські воші, як українські гниди". Вони бачать, кажуть: "О, Бандера!". Я говорю – це Петлюра. Вони - а, ну раз Петлюра, то нормально.

А на тортурах вони веселилися. Я до струму як зварювальник трохи звик, вони бачать, що реакція слабка, починають: "Щось ти його слабо б'єш, відійди, дай я". Весело це якось говорилося. "Давай, тут сильніший, тут режим такий-то" і сміються. Я намагався не кричати, вони: "Чого ти не кричиш, ви що треновані, пройшли якусь підготовку". Починаєш кричати - б'ють і вимагають не кричати.

– А чим годували у полоні?

– На ІТТ, можна сказати, триразове харчування – каша, яйця. Дієтичне харчування. А у поліцейській дільниці не годували взагалі. Там носили передачки.

Сестра у мене двоюрідна теж стала мені носити передачки. Передала книгу. Я її дав співкамернику почитати, а він мені в якийсь момент каже: "Щось тут тобі написано". Я дивлюся, а там між рядків олівцем ледь-ледь: "Дома все нормально". Напевно, це було те, що мене тримало.

– Скільки ви пробули у полоні?

– Загалом 57 днів. 17 жовтня мене ФСБшники забрали та відвезли до ділянки. Ще так смішно, коли мене з ІТТ забирали, дали папірець, мовляв, претензій не маю. Потрібно було розписатися. Відвезли до ділянки, сказали, що я зараз поговорю зі слідчим, підпишу папірець про невиїзд і мене відпустять додому. Привезли, знову в ту комірку відправили, як першого дня. Через добу-півтори викликали мене до слідчої нашої, вона щось надрукувала, якусь справу вони вже підготували. Жінка дуже вальяжно себе поводила з ФСБшниками, у них мабуть якесь кохання було.

Вона дала мені справу: "На, прочитай". Я аж здивувався, що вперше щось прочитали дали. Але тут одразу за цим пішов потиличник від конвоїра. Це були також наші поліцейські-колаборанти. Я коли розписувався, запам'ятав прізвище слідчої, вони мене відвели в камеру і до 21 жовтня я там був. З 19 на 20 вночі у них була ейфорія, вони там якусь бригаду розбили, вже мало не зайшли до Миколаєва. Але надвечір 20-го вони якось поникли. Я так розумію, я мав по етапу їхати, але пощастило – попередніх полонених довго не могли нікуди відвезти, довго поралися, наступні ми мали бути, але 21 у них уже паніка була, вони палили все. Документацію, речові докази, чули від колаборантів: "Пали все, щоб не було прізвищ".

А ми хотіли в туалет, там треба було постукати сильно, а ми вже думали, що зараз і нас "зачистять", то хоч у туалет сходимо востаннє. А нам кажуть: "Сидіть, вас до обіду випустять". Потім почали відкривати камери та по одному випускати. Хлопці мені дали на маршрутку гроші, я вийшов, сів та поїхав додому.

Я військовим нашим, звичайно, дуже вдячний. Якби не вони, я по етапу пішов би, а там мені "пришили" все – і тероризм, і сепаратизм.

– Як було вдома?

– Усі були в шоці.

– Що ви зробили перше, коли прийшли додому?

– Скинув із себе весь одяг, постригся і помився. Одяг у нас був один і той самий, а антисанітарія була повна.

21 жовтня я вийшов та 11 листопада звільнили Херсон. Я чув і бачив, що колаборанти поїхали і місто спорожніло від поліції та голодранців-мобілізованих, їх інакше не назвеш. 11 листопада почалися якісь чутки, мовляв, хтось проїхав вулицею з нашим прапором, багато хто не повірив. А потім, коли всі вже зрозуміли, взяли машину і поїхали. Хлопців зустрічати.

– І яке було відчуття?

– Це неможливо передати. Я цього не передам.

Автор: Юлія Акимова