Нічого не вийде. Вони не повернуться, бо вже змінились ментально. Там платять втричі більше, а у нас немає високооплачуваних робочих місць. Що ми можемо їм запропонувати? Для реалізації проекту потрібні величезні кошти, це нереально.
Приблизно такі відповіді я чую, коли починаю розповідати про своє бачення подолання проблеми зовнішньої трудової міграції та необхідності консолідації зусиль етнічних українців по всьому світу заради майбутнього України.
Так, дійсно, в цьому напрямку є купа проблем, які неможливо вирішити всі й одразу. Але чи такий вже страшний той чорт, якого нам малюють?
Далі я наведу приклади, що наглядно демонструють шляхи, скориставшись якими можна вийти на якісно вищий економічний та демографічний рівень.
Ці приклади базуються на офіційних статистичних даних, отриманих з відкритих джерел, та результатах багаторічних досліджень доктора економічних наук Андрія Гайдуцького.
Філіппіни або Приклад, який надихає
Філіппіни – це така собі країна на південному сході Азії, яка складається з декількох тисяч островів. Коли ми побудували космічні кораблі та запустили людину в космос, вони створили інститут вивчення рису та інших сільськогосподарських культур. Але наразі за багатьма ключовими економічними показниками Філіппіни «роблять» нас граючи. Докази – на зображеннях нижче.
Дивлячись на ці цифри, навіть мені (неекономісту) абсолютно зрозуміло, що в порівнянні з Філіппінами ми «трошки» пасемо задніх. Хоча ще 30-40 років тому безнадійно відсталими були вони. За рахунок чого їм вдалося досягти значних економічних успіхів? Виявляється, не останню роль в цьому зіграли їхні трудові мігранти.
У 80-х роках минулого століття економіка Філіппін потерпала через військово-сепаратистський конфлікт на острові Мінданао, відсутність іноземних інвестицій і дефіцит платіжного балансу. Люди зневірилися у перспективах власної держави і масово їхали за кордон в пошуках кращого життя. Ситуація нічого не нагадує?
Покинувши безперспективні надії швидко повернути додому своїх заробітчан, уряд Філіппін змінив стратегію розвитку економіки, зробивши ставку на перекази та інвестиції мігрантів, і реалізував спеціальну міграційну політику, яка включала підготовчо-просвітницьку роботу, розвиток системи фінансово-банківських послуг і створення інвестиційно-страхової інфраструктури. В результаті було засновано понад 30 (!) державних установ, які співпрацюють з мігрантами.
Результатом багаторічної цілеспрямованої державної політики стало виведення з тіні до 90% грошових переказів філіппінських трудових мігрантів.
Як бачимо, 6 мільйонів філіппінських заробітчан переказують додому в 2 рази більше грошей, ніж аналогічна кількість українських трудових мігрантів. Середньорічний переказний чек філіппінця становить 5633 дол. США (470 дол. на місяць), українця – 2400 (200 дол. на місяць). З власного досвіду можу сказати, що наш середньостатистичний заробітчанин, який працює в Польщі, надсилає додому щомісяця значно більше, ніж 200 доларів. А якщо ми візьмемо українців, які заробляють гроші, скажімо, в Німеччині чи Ізраїлі, то суми щомісячних переказів зростають в рази.
Отже виходить, що велика частка мігрантських грошей надходить в Україну поза офіційними платіжними системами. За підрахунками експертів близько 70% приватних грошових переказів в Україну знаходяться в тіні.
Замість висновку. Потенціал приватних грошових переказів заробітчан не викликає жодних сумнівів, тому вангую наступне. Якщо ми виведемо з тіні хоча б 70% грошей, які надходять в Україну від зовнішніх трудових мігрантів, то за наступні 15 років зможемо повністю (!) позбутися зовнішніх боргових зобов'язань. Ну то що, зробимо Філіппіни разом?
P.S. А в наступній статті я розкажу, чому нам варто повчитися у маленької Ірландії.