Привіт колегам-націоналістам

прочтения: 5443
17.12.2021 13:35

Почав дивитись лекцію одного свого Фейсбук-знайомого, колеги – і кинув. Ну надто вже муляли мені чи то неточності, чи то неповнота викладення матеріалу, чи й просто помилкові, як на мене, тези. А тут ще одна лекція, в ту саме тему. І в форумі іншого мого знайомого дискусія про ті самі питання. Ну вже тоді переглянув обидва матеріали, а тепер ділюсь враженнями. Бо є над чим подумати.

Етнічні націоналісти

Я написав «колеги», бо і сам долучаюсь вирішення завдань громадянської освіти. А націоналістами я визначив своїх згаданих знайомих тому, що вони про свою політичну позицію нічого не кажуть, а як на мене, то вони є етнічні націоналісти. Ми до цього ще повернемось, а поки що про різні аспекти цієї великої теми.

Націоналізм

… був головним мотором розвитку Європи у ХІХ сторіччі: саме тоді зокрема Німеччина й Італія постали у тому вигляді, що їх ми знаємо сьогодні. А Бісмарк і Гарібальді були лідерами, символами, провідниками цього процесу. В якому Франція і Британія слугували прикладом, бажаним взірцем того, якою має бути сучасна (тогочасна) країна.

Що вчителі збудували Німеччину – це історична оцінка Бісмарка, його подяка тим, хто працював разом з ним. І про те, що коли вже є країна, то треба ще виховати громадянина, всі знають на підставі досвіду саме Італії. А от ще теза: радіо сформувало сучасну італійську мову. Можна сказати, що Швейцарія – це передовсім федерація кантонів, а Нідерланди – це порт, торгівля. Втім, підґрунтям, ідеологією всіх тих процесів був без сумніву націоналізм в різних його проявах чи формах.

Соціалізм

А вже мотором ХХ сторіччя для Європи став соціалізм. І в радянському форматі, і в шведському, який, зрозуміло, можна було б назвати євро, але так вже склалось, що саме Швеція тут веде перед чи слугує тим самим символом. Лейбористи Британії, соціал-демократи Німеччини теж будували суспільство загального добробуту в своїх країнах, теж користались досвідом СРСР, хоч і в межах ринкової, а не планової економіки.

Вгадайте, це хто сказав:

Мы верили в социализм, в то, что каждый имеет право на справедливую долю общественного богатства.

Це про Сінгапур. Але не забуваймо, що людина, яка це сказала, мала британську освіту.

І якщо в епоху націоналізму провідниками його були письменники, вчителі, може десь радіо чи газети, то соціалізм будували партії. Що вже казати про СРСР, будь-який соціалізм в будь-якій країні може збудувати (а сам він не виросте) тільки партія.

До речі, я б не погодився з тим, щоб вважати Франка націоналістом. Націоналістами були Петлюра і Скоропадський. Перший, сучасною мовою, ліберальний, другий – консервативний. Ліберал Грушевський і соціаліст Винниченко теж, зрозуміло, були не чужі ідеям державної незалежності, але ж в міру свого основного, так би мовити, базового бачення шляхів поступу суспільства до світлого майбутнього. А народ обрав мир і землю, запропоновані Леніним.

Національна ідея

Мене це в наших націоналістах дивує найбільше. Вони, повсякчасно мішаючи етнос і націю, напускають туману там, де ще Горбачов (а може й Хрущов) все побачили в душі народу. Кожна радянська людина, яка хоч на мить, на одну хвилинку знайомилась з реальним життям трудящих Заходу, вже не хотіла комунізму колись у майбутньому, а воліла мати просте і зрозуміле європейське життя тут і зараз. От і вся національна ідея. Загальна, зрозуміло, для всього пострадянського простору. Бо базована не на різниці між Іваном Грозним і Пилипом Орликом, а на сучасних уявленнях людей про життя, реальним прикладом Європи.

Але в реалізації ця проста ідея залежна від наявності партії – ефективної, масової, надійної. У жодному разі не політпроекту. І не тільки соціалістичної чи соціал-демократичної (зрозуміло, що не комуністичної). Консерватори чи християнські демократи так само є повноправними учасниками цього процесу. Може в статусі опозиції, а може й правлячої партії – то все в залежності від реальних результатів роботи тих партій протягом відповідних каденцій. У Горбачова, зазначимо, такої партії не було. Нема її сьогодні і в Україні – жодної, тому виразно відчутна для всіх національна (не етнічна) ідея залишається тільки мрією і не перетворюється на програму дій.

Свобода слова

Один з лекторів, здається, про неї не згадав, інший вважає, що все тут у нас в порядку. Маю не погодитись. Надто міцні в українцях традиції радянської доби, уявлення про інформацію саме як засіб пропаганди, а не як інструмент суспільного діалогу, в якому беруть участь всі політичні сили. Ніяк не менше половини наших Фейсбук-форумів цензуровані. Радянська політкультура – це як взагалі, але от і приклад. Чи одна Установа, що її очолює другий лектор. Писати публічно на ній не можна, розділу Відгуки нема, в Спільноті одна тільки Установа – це називається несиметричний канал, а по-простому схема «ніпель».

Політична позиція

Або переконання. Ми з цього почали і тепер повертаємось, бо це, як видається, головний пункт теми.

Хоч як би популісти не переконували, що вже сьогодні це нікому не потрібно, застаріло, неактуально, але то вони про себе і для себе. Дійсно, популісти не мають переконань. І їм для існування при владі потрібні політично неосвічені виборці, які теж не мають політичних переконань, власної політичної позиції. Між тим, саме політична позиція як центральне ядро політичного світогляду впливає на те, що людина бачить в суспільно-політичному житті – сучасному чи минулому - і як побачене розуміє.

Не побачити червоно-чорний прапор ОУН на Майдані, забути про те, як ця організація проголосила в 1941 році незалежність України, з ким воювала і кого нищила серед мирного населення – для цього потрібно бути націоналістом. І то не ліберальним чи консервативним, а саме етнічним. Таким, що мріючи про моноетнічну, виключно україномовну країну, геть не зважає на шляхи, якими можна її дістатись. Бо ліберальний прокладає ті шляхи через права людини, консервативний – через Христа і традицію, а етнічний далі українізації нічого не бачить. Так само не потрібна йому і партія з якоюсь там програмою та її переконаними виборцями. Він знаходиться в романтичному й героїчному світі часів становлення вітчизняного націоналізму.

До речі, про декалог Міхновського (це там на посиланні є). Тарас Шевченко, як відомо, разом із іншими кирило-мефодієвцями мріяв про федерацію слов’янських народів. І російську вживав у побуті без жодних обмежень. І писав нею твори. І був вдячний російським діячам культури, що його викупили з неволі. То він, мабуть, не націоналіст за декалогом?

Загалом, питання мови у часи глобалізації стоїть абсолютно не так, як тоді. От, зробімо маленьку вправу. Послухайте про матір чотирма мовами: мати, мама, муті, маммі. Як думаєте, збагачує одну конкретну людину, особистість те, що вона це слово буде знати, промовляти різними мовами, намагатись відчути? А от мамуля – це якою мовою? Як ширше, то це в продовження питання про поділ спільного духовного спадку: Ярослав Мудрий, Гоголь, козаки… А, скажімо, Гагарін і Корольов? А Дніпрогес чи БАМ, разом же будували, не кажучи вже про те, що звільняли Київ від Гітлера (чи Європу від Наполеона) саме разом.

Отже, шановний читачу, що Ви можете сказати про власні політичні переконання, є такі?

А лекції подивились? Ні, вірити всьому, що почуєте, не можна, обов’язково треба сприймати критично, а потім ще й ретельно обговорювати – згідно зі стандартами дистанційної освіти і традиціями європейської політичної культури. Зрештою, не лектори будують нову країну, а ми, виборці. То наша відповідальність у суверенній незалежній Україні.