Мій Бандера

прочтения: 7898
31.12.2021 09:21

Завтра у Провідника українців – День Народження. Протягом тисячоліть власної історії ця нація налічує сотні імен лідерів, формальних та народних. Проте, синонімом борця за незалежність української держави стало слово, неначе постріл в загарбників – «бандерівець». Не хмельниківець, орликівець, петлюрівець, скоропадківець, грушевець чи ющенківець. Вороги українців безпомилково визначили, що найстрашнішим для них є людина з поглядами Бандери. Підкреслюю, з проукраїнським світоглядом, а не українським етнічним походженням. Приміром, родове коріння С. Бандери, І. Франка чи Л. Ребета сягало країни басків, а не Галицького королівства.

Вперше прізвище Провідника я почув 01. 09. 1966 в середній школі № 1, м. Золотого, що на Луганщині. В нашій родині завжди всі спілкувались українською. Моя польська бабця померла ще до мого народження. До семиріччя мені бракувало 3 місяці життя, зросту, ваги. Але я до шести років перечитав всі книжки, які були в нашому будинку, на вулиці І. Репина в м. Золоте, перелічив все та всіх, кого можна було перелічити, і замордував батьків питанням, чому всі хлопці на нашій вулиці вже йдуть до школи, а мене не пускають. Нарешті 28. 08. 1966 завуч школи сказала мамі, що мене візьмуть до першого класу. Шкільних портфелів чи ранців в торгових точках вже не було. Тому тато поїхав в м. Попасна, де був базар, і купив мені залізничну торбу, яка носилась на плечі. Сучасна мода на чоловічі шкіряні торбинки через плече циклічно походить від залізничних трендів шістдесятих років минулого сторіччя )))

Мене забули попередили, що колишня українська школа вже стала російською. Тому я, як звик від народження, заговорив українською мовою. І вже на першій перерві отримав шкільне прізвисько - «Бандєра мАлий» та бажання старших пацанів побороти бандерівця. Власне, першого вересня 1966 року в м. Золотому (поряд з теперішньою лінією російсько-українського фронту) я й зазнайомився зі Степаном Андрійовичем Бандерою. Пане Степане, чесць!

Наступної весни родина вирішила: «пора вертати домів». По – перше шпентик – школярик набридав з питанням, хто такі бандерівці. По-друге політична ситуація склалась таким робом, що десяткам тисяч галичан, які працювали «на Донбасі», дозволили повернутись додому. М. Хрущов повідомим всьому світові, що ОУН/УПА вже знищено. Так ми опинились на Батьківщині С. Бандери – в м. Калуш, І-Франківської області. І я знову потрапив до російської школи. В українських навчальних закладах бракувало місць, діти навчались в 2-3 зміни. А в російській колі № 2 був вічний (рідне місто Бандер ))) недобір, кількість учнів ніколи не перевищувала 350 осіб. Плюс - школа виявилось найближчою від нашого замешкання біля пивбару «Під ясенями». Щодо мого володіння українською мовою ніхто не переймався. Адже в родині та у дворі абсолютно всі спілкувались українською (калуський балак – варіант галицького діалекту).

Окупація Чехословаччини 21.08.1968. Калуш, як частина Прикарпатського військового округу, протягом серпня – вересня 1968 року був виключно жіночим містом. В повітрі смерділо війною. Всіх мужчин військового віку вивезли в табори. Одні брали участь у військових діях (і нині користаються пільгами учасників війни). Інших тримали в казармах беззбройними. Про всяк випадок. Ці були ненадійними, можливими «бандерівцями». Серед них був і мій тато. Бандерівцям не давали зброї, їх використовували як будівельників, ремонтників, безкоштовну робочу силу. Тодішнє керівництво УРСР вважало небезпечною ситуацію саме в Західній Україні, позаяк регулярні бої з УПА, зокрема і в Калуському районі, закінчились нещодавно — в 1954 році. Та й після початку хрущовської відлиги в Галичину з концтаборів повернулось багато ветеранів ОУН, УПА.

А наступного року усю Західну Україну чекало Величне Свято. У Божу Неділю 17. 08. 1969 львівські «Карпати», непрофесійна команда виграла Кубок СРСР з футболу, здолавши в самій Москві один з провідних російських клубів – СКА з Ростова-на-Дону. Про подробиці того матчу століття є достатньо інформації в різних джерелах. Що відбувалось в Калуші, важко деталізувати. Практично кожен дорослий стверджував, що особисто був присутнім серед 30 тисяч вболівальників з України, котрі співали «Всюди буйно квітне черемшина…кулемет заховано у стрісі…ввечері в садочку, в тихому куточку жде БАНДЕРА, жде». Гратулюю статечно, пане Степане – чулось звідусіль. Коли чоловіки здоймали капелюші в пошанівку, підсвідомо всі вітали Степана Бандеру з виграшем українцями футбольного кубку. Таких всенародних святкувань, братань посеред вулиці з вигуками «Як ми москалів…» місто протягом семи сторічь до цього не бачило. У всіх населених пунктах Прикарпатського військового округу з’явились військові патрулі, котрі шукали «цинічних бандер».

В бандерівському Калуші український футбол сприймали виключно як легальне продовження боротьби за незалежність України. А львівські «Карпати» були культовим клубом Західної України й, звісно, калушан. Позаяк серед всіх 6-ти вищолігових команд з України (після 1970 року) лише футболісти «Карпат» на полі розмовляли українською мовою. За це спортсмени з інших клубів називали карпатівців бандерами.

Третьою подією, яка примусила калушан згадати, що вони — земляки Степана Бандери, була прем’єра фільму «Білий птах з чорною ознакою» в січні 1972 року. Поряд з костьолом (тоді в ньому російські окупанти влаштували спортзал) існував маленький кінотеатр ім. І. Франка. Показ цього фільму в західній Україні, за задумом кремлівських ідеологів, повинен був показати марність боротьби за українську незалежність. В Калуші кіно показали лише один раз. Після цього сеансу фільм був заборонений. Реакція глядачів була прямо протилежною. Герой Богдана Ступки у калушан був виключно позитивним. Його цитували, переповідаючи фільм, додаючи такі слова, котрих немає в кінострічці. Я тоді вперше почув вислів «Добрий москаль – мертвий москаль». В барі «Під ясенями», ресторані «Веселка», шашличній та пельменній на М. Грушевського завжди були присутні ті, хто, з їхніх слів, особисто співав в Москві «жде Бандера, жде» і бачив в кінотеатрі «Білого птаха…».

Ще одна моя зустріч з С. Бандерою відбулась в 1975 році під час шкільної перери. Вчитель української мови Ярослав Михайлович (він заміняв хворого Івана Михайловича) нам - кільком учням сказав, що ми є землякам Степана Бандери, що народився побіля Калушу, в с. Старий Угринів. А його молодший брат Богдан певний період часу навчався в нашій «червоній» школі. Хто з моїх однокласників виявився сексотом, я досі не знаю. Пан Ярослав наступного дня пропав без вісти. Його імя та прізвище було заборонено навіть згадувати в СШ № 2.

Повмирали мільйони ворогів Бандери. Й ніхто їх не згадає «незлим, тихим словом». Так, ніби й не було цього людського біологічного сміття. А ім’я Степана Бандери бути жити вічно, допоки на Землі лишатиметься бодай один вояк за Україну.

З Днем народження пане Степане! Многая і благая літа!