Захист вітчизняного виробника та вимоги локалізації для Миколаєва

прочтения: 15640
03.02.2022 16:25

У січні Уряд постановою запровадив граничний рівень торговельної надбавки у 10% на хліб житньо-пшеничний, батон, крупу гречану, цукор-пісок, борошно пшеничне вищого ґатунку, макаронні вироби вітчизняного виробництва (вермішель з борошна пшеничного вищого ґатунку), молоко пастеризоване жирністю 2,5% (у плівці), олію соняшникову, яйця курячі категорії С1, птицю (тушку курячу), масло вершкове з жирністю 72,5%.

Обґрунтування рішення полягає в тому, що граничний розмір торговельної надбавки унеможливить маніпуляцію цінами, стабілізує ринок роздрібної торгівлі продовольчими товарами та запровадить прозорий механізм ціноутворення.

Ці дії спричинили протилежні реакції. Споживачами запобігання зростання цін на продукти харчування сприймається позитивно. Проте, негативно почали висловлюватися представники та власники потужних мереж продуктових магазинів. Зокрема, говорять про те, що встановлена планка 10% не покриває видатки на логістику, сезонне списання та інші операційні видатки і це значить, що може відбутися призупинення реалізації вказаних продуктів харчування до моменту налагодження всіх процесів ціноутворення.

Основним аргументом, яким обґрунтовується неможливість вписатися в рамки встановленої надбавки, є підняття виробниками відпускних цін із-за зростання вартості енергоносіїв. Хоча тією самою постановою Кабміну закріплено обіцянку продажу 20% природного газу власного видобутку виробникам харчових продуктів, що мають істотну соціальну значущість, по пільговій ціні.

Не дивлячись, на очевидний негатив для ритейлу, все ж таки існує позитивна логіка в діях уряду. Справа в тому, що обмеження надбавки, як і торговельні квоти та патентування, відноситься до елементів економічного конструювання. Ці механізми використовуються для захисту національного виробника та внутрішнього ринку від імпорту.

В Україні все частіше бачимо на полицях супермаркетів імпортні продукти харчування. Польське масло, молоко, хліб та турецьке борошно і це далеко не повний перелік закордонних продуктів, які ми споживаємо замість вітчизняних.

Вартість будь-якого продукту, щонайменше складається із витрат на виробництво, доставки на полицю супермаркету та власне націнки супермаркету. Виробничий процес вимагає і створює знання та механізації, технологій, поділу праці і що головне - робочих місць для маси частково зайнятих та безробітних. Таким чином, коли в магазині купуємо вітчизняне молоко, то оплачуємо працю українських молочників, а не польських.

Між сировиною та готовим продуктом міститься мультиплікатор, оскільки під час виробництва створюється економічний ефект за рахунок ширшого залучення суміжних виробництв. Експорт сировини має низьку додану вартість. Для того щоб це зрозуміти треба порівняти вартість 1 т. пшениці, яка експортується за кордон і вартість 1 т. турецького борошна, яке імпортується. Ця різниця якраз і є ілюстрацією до процесу деіндустріалізації, який триває в Україні.

До речі, Україна колись була серед лідерів світових експортерів борошна, а сьогодні більша частина цих вітчизняних потужностей простоює. Лідерство тримає Туреччина і будує млини захмарних потужностей безпосередньо у своїх портах для того щоб зменшувати логістичні витрати на виготовлення борошна із імпортного зерна.

Країни ЄС, США та Китай активно використовують інструменти протекціонізму для захисту вітчизняного виробництва. Наприклад, коли говорять про те, що Франція датує сільське господарство, треба не забувати, що французький уряд захищає національного виробника шляхом запровадження квот на імпорт сільськогосподарської продукції.

Взагалі дискусію щодо справедливості запровадження цінового обмеження можна окреслити як класичне протистояння прихильників вільного ринку та адептів державного протекціонізму.

Міжнародні фінансові установи та організації просувають ідею вільного ринку і за рахунок різноманітних угод та фінансових позик прив'язують економіку таких країн як Україна до дешевих грошей. Справа в тому, що в результаті процесу деіндустріалізації виробнича/промислова структура країн-отримувачів не здатна прибутково застосовувати грошові вливання. Нараховані відсотки здебільшого перевищують норму прибутку, отриманого з інвестицій. Тому “фінансування розвитку” може швидко набути рис фінансової піраміди, за якої прибуток отримують лише ті, хто її заснував і перебуває найближче до виходу. Крім того, в угодах про міжнародні позики містяться вимоги щодо зняття бар'єрів та відкриття внутрішнього ринку для певної категорії імпорту.

Історично головна різниця між багатими та бідними країнами полягає у тому, що усім сучасним багатим країнам вдалося подолати стадію розвитку без вільної торгівлі, і успішне подолання цієї стадії, як наслідок, робить вільну торгівлю бажаною. Тому виправлення ситуації полягає у використанні дієвих інструментів економічного та промислового розвитку, визначення пріоритетних секторів економіки і застосування різноманітних заходів для їх стимулювання, створення екосистеми інновацій, наповнених середнім і малим інноваційним бізнесом, для задоволення власних потреб і потужного експорту.

Найбільш вигідна позиція бути однаково протекціоністом та прихильником вільної торгівлі, в залежності від того, на якій стадії розвитку перебуває країна.

Для України світова криза через COVID-19 та переоцінка інвесторами ризиків нашої країни негативно позначається на показниках зовнішньої торгівлі готовими продуктами й ускладнює залучення фінансування, тим самим загострює «інвестиційний голод» економіки та промисловості нашої держави.

Останнім часом в Україні реалізовано низку законодавчих новацій, спрямованих на посилення вітчизняної індустріальної політики. Зокрема мова про прийняття наприкінці 2021 року законів про індустріальні парки та локалізацію. Якщо говорити коротко, обидва документи використовують досвід країн Європейського Союзу та мають на меті формування сприятливих передумов для стимулювання розвитку вітчизняної промисловості, підприємництва, збереження існуючих та створення нових робочих місць, а також залучення інвестицій.

Важливо, що у вітчизняне законодавство впроваджуються практики державного стимулювання переможців публічних закупівель з високою часткою місцевої складової (критеріїв локалізації) шляхом надання державних гарантій на залучені такими учасниками кредитів.

У серпні 2021 року Кабінет Міністрів ухвалив рішення “Про порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на розвиток комунальної інфраструктури, у тому числі на придбання комунальної техніки”. Місцеве самоврядування отримало можливість за рахунок державного бюджету вирішувати питання оновлення та збільшення парку техніки комунальних підприємств.

У грудні 2021 року Миколаївська міська рада надала дозвіл комунальним підприємствам м. Миколаєва на укладання договору фінансового лізингу з метою придбання спеціалізованої техніки для потреб міста. Перелік спецтехніки повинен бути визначений за окремим рішенням міської ради. Закупівля має відбутися відповідно до Закону України “Про публічні закупівлі”, а це означає, що ступінь локалізації виробництва сміттєвозів, самоскидів, поливомийних машин, самоскидів, екскаваторів, тракторів та навантажувачів повинен дорівнювати чи перевищувати у 2022 році 10%.

Існують скептичні погляди на вимогу локалізації виробництва. Дехто зазначає, що в Україні відбуватиметься лише збирання імпортованої частинами спецтехніки і її якість буде низькою. Однак, очевидно, що навіть крупновузлова зборка є більш вигідною для нашої економіки ніж суцільний імпорт та ввезення вживаної техніки, оскільки забезпечує згаданий вище економічний мультиплікатор, хоча і мінімальний.

У Миколаєва з'явилися шанси долучитися до модернізації та забезпечення сталого розвитку виробничо-експортного потенціалу промислового сектору національної економіки, поліпшення економічного становища України, збереження існуючих і створення нових робочих місць, підвищення добробуту громадян. Хоча звісно, що було б краще аби в нашому місті розгорнули підприємство з виробництва та ремонту комунальної спецтехніки.