Нове як забуте старе

прочтения: 11288
03.05.2022 12:35

Війна завжди закінчується не лише перемогою однієї сторони над іншою, а й демографічною кризою. Від зазначеної критичної ситуації страждає страшніше та країна, котра позбавилась більшої кількості власних громадян. І це не обов’язково мусить бути держава, що виграла військову бойню. Пригадаймо, як внаслідок другої світової війни переможена Німеччина втратила загиблими майже 10 мільйонів осіб. Натомість переможець – СРСР не дорахувався 50 мільйонів знищених чоловіків, жінок та дітей. Україна, безумовно, переможе у війні, яку розпочала Росія. Але яку людську ціну за цю перемогу доведеться заплатити, не знає ніхто.

Від 24.02.2014 до 24.02.2022 з України вибуло 2,5 мільйони громадян. Після 24 лютого до них додалось 6 мільйонів власників українських паспортів. Ще 9 мільйонів громадян України покинули рідні місця, залишаючись в Україні. Вони отримали статус ВПО. Протягом 8 років неоголошеної війни РФ вбила 14 тисяч українських громадян, серед яких військовими були 5 тисяч. До цієї статистики не включають померлих внаслідок поранень та хвороб.

Як український громадянин, я позитивно оцінюю бравурні повідомлення влади про знищення протягом 2 місяців повномасштабної війни з Росією 23 тисяч її військових – окупантів. Одначе, яку вартість за це вже сплатила Україна? Ми втратили 4 тисячі вояків і десятки тисяч представників цивільного населення. Поки що відомо про 2 тисячі замордованих мешканців Київської області та 20 тисяч мирних маріупольців. Отже, мова йде про співвідношення: 23 тисячі загиблих громадян РФ проти 26 тисяч українців, без врахування вбитих мешканців Харківщини, Сумщини, Чернігівщини, Донбасу, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини.

На Україну насувається демографічна криза з явним перекосом в сторону різкого збільшення кількості жінок проти чоловіків. В сучасному світі продуктивний, трудовий вік ототожнюють з дітородним – 18/60 років. До війни українська пропорція складала 54 % проти 46 % на користь жінок. Навіть після підняття пенсійного віку слабкій половині людства до 60 років, як в чоловіків. В Миколаєві ситуація є ще складнішою: 57 % жінок відповідають 43 % мужчин.

Під час війни інформацію про втрати намагаються не розголошувати. Проте, враховуючи досвід попередніх воєн, не забуваючи про статистичні похибки, можемо говорити про те, що нині в Україні через війну вдовицями з дітьми стали щонайменше 6 тисяч молодих жінок дітородного віку, даруйте канцелярський штамп. Звісно, держава підтримує їхні родини матеріально, виплачуючи кошти – компенсацію за загиблих чоловіків. Але чи достатньо цього матеріального аспекту для жіночого щастя? Що потрібно зробити для пом’якшення наслідків демографічної кризи? Бо про подолання її в найближчій часовій перспективі навіть не йдеться.

Після закінчення війни конче необхідно провести перепис населення України. Останній повний перепис в нашій державі відбувався в 2001 році. Не володіючи вихідними даними, ніхто й ніколи не зможе спланувати та реалізувати успішні соціальні, культурні, економічні складові державної політики. Як зовнішньої, так і внутрішньої. Балачки про ринок, який все «відрегулює», свідчать лише про брак розуму у тих, хто це виголошує.

Суттєвого перегляду потребує система виплат коштів батькам за/на кожну народжену дитину. Пора забути про популістичні обіцянки президента про видачу кожному повнолітньому громадянину України в момент досягнення 18 років ощадкнижки з 10 тисячами доларів, накопичених державою за рахунок продажу природніх ресурсів. Якщо ці гроші реально існують в державному бюджеті, варто їх виплачувати дитині раніше.

Потрібно повністю скасувати інтернати, розвиваючи систему багатодітних будинків сімейного типу. Сиріт в Україні не повинно бути. Взагалі, як в багатьох розвинутих країнах. Такий стан речей досягається через спрощення механізму усиновлення сиріт (їхнє число зросте через війну) українськими громадянами та матеріальну стимуляцію нових батьків. Зберегти в повному обсязі виплати за статтею «втрата годувальника» для дітей та дружин військових, учасників ТО, загиблих за Україну після того, як жінка повторно вийшла заміж. Збільшити пільги для дітей загиблих воїнів під час вступу цих дітей не лише в спеціалізовані ВНЗ систем МОУ, МВСУ, а й інші університети, академії.

Я перелічив основні завдання, що будуть вирішувати органи державної влади та місцевого самоврядування. Але не повинен стояти осторонь демографічної кризи і громадський сектор. У ГО «Автомайдан Вінничина» (голова Таїса Гайда) кілька років тому за підтримки грантодавців був реалізований цікавий проект. Протягом кількох днів з молодими місцевими вдовами, чоловіки котрих загинули за Україну, працювали психологи, перукарі, стилісти, фотохудожники, фітнес-тренери. Метою проекту було намагання повернути цих жінок до нормального життя, спроб знову знайти власну половинку, вийти «на ринок шлюбних агенцій». На жаль, цей досвід не отримав належного поширення.

Виникла потреба, враховуючи обставини заснування та функціонування додатку «Дія», створити загальноукраїнський ресурс – банк даних вдів, що планують знову створити повноцінну сім’ю. Якщо ця молода жінка виховала та скерувала власного чоловіка захищати Батьківщину, на ній вже стоїть знак якості. Така патріотка України якнайбільше заслуговує на родинне щастя. Якщо, звісно, вона для себе не вирішила до смерті бути самотньою.

В ісламських країнах, що вічно воювали, демографічні кризи долали завдяки багатоженству. Як це працює, не оповідатиму. У відкритих джерелах достатньо матеріалів. Додам, що в тих країнах, де досі відсутнє пенсійне забезпечення, соціальний захист, мусульманську вдовицю разом з дітьми повинен взяти за ще одну дружину брат її померлого чи загиблого чоловіка. Якщо брата немає, рідня екс-чоловіка буде допомагати матеріально.

Україна була і є світською державою з переважно християнським населенням. Тому у нас такого історичного досвіду немає й, сподіваюсь, не буде. В козацькій державі існували інші закони. Веду мову про побратимство. Тобто, коли два козака, не будучи кровними родичами, братались. На Січі дівчата не траплялись, їм було заборонено, під страхом смерті, з’являтись в козацькому таборі. Але частина козаків (іноді третина, іноді половина) мали родини поза межами Січі. Їхні дружини, діти вели господарство і за потреби «волонтерили», себто забезпечували козаків провіантом, коли власних харчів січовикам бракувало.

Якщо один з побратимів гинув в бою, а інший залишався живим, він був зобов’язаний довічно піклуватись про дружину загиблого «брата» та його дітей. Коли побратим, що вижив, не мав родини, він, як правило, одружувався на вдовиці. Читаю про побратимство сучасних воїнів – захисників України і бачу, що вони ще не все знають про січове побратимство, як доволі серйозний цивільно-правовий акт з певними наслідками.

Нагадаю певні факти з біографії Богдана – Зенона Міхала Хмельницького. Його життєпис є найбільш відомим, хоча й недостатньо вивченим, серед українських гетьманів. Б. Хмельницький (1595 – 1657) був тричі одруженим. Першою дружиною була Ганна Сомко, яка єдина народжувала реєстровому сотнику Хмелю дітей, померла від хвороб. Другу жінку, Гелену Чаплінську, скарав на смерть старший син Хмельницького – Тиміш, в 1651 році. Того ж року Б. Хмельницький одружився втретє, на Ганні Золотаренко (1605 – 1672). Для Ганни шлюб з Богданом також був третім. Два попередні чоловіки загинули в боях, залишивши їй чотирьох синів. Золотаренко – її дівоче прізвище, яко сестри полковників Івана та Василя Золотаренків. За поширеною історичною версією в 1651 році в битві під Берестечком, яку запорожці під орудою Богдана програли, загинув другий чоловік Ганни. Він був побратимом Богдана. Вдівець Б. Хмельницький одружився на вдовиці Г. Золотаренко і усиновив її чотирьох синів, які надалі носили прізвище Хмельницького. Імена попередніх чоловіків Ганни було заборонено згадувати. Усім! Побратимство буває і таким.