Українці та росіяни – не брати, а представники різних галактик

прочтения: 3440
01.07.2022 11:03

В черзі за хлібом випадково почув просторікування миколаївської пенсіонерки про те, що українці та росіяни брати. Адже всі українці розуміють російську мову. Дивний аргумент. Не витримав, запитав: «А чому ж росіяни не розуміють, української мови, якщо ми – брати?» Дискусії не відбулось, жіночка поспішно покинула магазин. Але ї думка не є поодинокою. Так вважає 30 % населення обласного центру, які за останнім переписом називали себе етнічними росіянами. Тепер за порадою ФСБ РФ ця публіка каже про себе: «Ми – украйонци, но руцкоязичниє. Імєєм право нє знаць украінскій язик». Про це їхнє «право» щодня говорять В. Путін, російські окупанти в Херсоні та Маріуполі. Аналогічної думки дотримуються і російськомовні ракети та снаряди, які по кілька разів на день прилітають в Миколаїв від «братів», національною ідеєю котрих є або перетворення українців на рабів, або фізичне знищення українців як нації методом класичного геноциду.

Ані німецьке економічне чудо, ані японське дива не вразили б світ, якби не консолідація громадян цих держав навколо національної ідеї. Однак керманичі нашої країни протягом 32 років продовжують говорити, що національна ідея в Україні себе не виправдала. Хоча жоден з них не може сформулювати оцю національну ідею. Навіть після 8 років національно-визвольної війни українців з російською імперією за право мати НАЦІОНАЛЬНУ державу. Наберусь нахабства та розовім про національну ідею галахічних (по-матері) євреям з українськими паспортами: В. Зеленському, Д. Шмигалю, А. Єрмаку, О. Рєзнікову, Д. Арахамії, О. Дубінському, М. Бужанському, О. Трухіну, Г. Суркісу, Д. Монастирському.

В основі української ментальності – особливий зв'язок із землею. Українці, як і їхні пращури впродовж останніх 10 тисяч років, були і є хліборобами. До слова, в сусідній російській мові слово «хлєбодєл» відсутнє. Без власної землі (батьківщина – батьківська земля), успадкованої від попередників, українці не уявляли власного місця у Всесвіті. У росіян «родіна» – лише місце народження. ЇЇ кордони можуть змінюватись залежно від загарбницької війни.

Культ райської землі, котрою Господь нагородив українців за всі минулі та майбутні страждання, логічно обумовив поклоніння матері-жінці. Поки чоловік був змушений постійно воювати, захищати рідний чорнозем від загарбників, жінка господарювала на землі, виховувала дітей, передаючи їм національний код. Це є матеріалістичною причиною того, що в Україні матріархат затримався довше, аніж деінде. Для російського солдата зґвалтувати жінку, неповнолітню дівчинку (зробити це в тваринний спосіб групою виродків) – пересічне явище. Чи в Німеччині 1945 року, чи в Бучі 2022 року. Для українців така наруга над жінкою є неможливою. Ви будете й надалі талапати язиком про братів: росіян та українців? Відсутність української державності пов’язана не лише з ворожим оточенням. Між чоловічим (сила) та жіночим (любов) началами в Україні перемогло жіноче.

У всіх державницьких сусідів було навпаки. Переважання жіночого начала в українців проявляється в усьому: у фольклорі, одязі, розподілі сімейного бюджету. Лише українська дівчина могла безкарно подати хлопцеві, що її сватає, гарбуза. Українки, на відміну від московиток, завжди обирали нареченого. Особливий статус жінки зафіксовано і в мові – «дружина» (друг). Порівняйте з російською «женою» – власністю чоловіка. У середньовіччі українська жінка була рівноправним членом родини, іноді навіть головою сім’ї. Про ситуацію в сусідній Росії свідчить прислів’я, цитоване М. Горьким: «Для баб и зверей нет суда». На жорстокому ставленні до фізично слабшої особи (жінки, приміром) базується будь-який державний тоталітаризм: російський, німецький чи ісламський.

Особливий зв'язок із землею та культ жінки згенерували ще одну складову української ментальності – надмірну емоційність. Вона є причиною доброти, ніжності, толерантності (зайвої щодо ворогів) українців. Лише українці називали ворогів «воріженьками» та по-дитячому мріяли, що вони самі «згинуть, як роса на сонці». З таким ставленням до лютих ворогів власної держави не збудуєш. Після 24. 02. 2022 нарешті до українців дійшло: або ми вб’ємо їх (росіян-окупантів), або вони знищать нас, включно з українцями – немовлятами. Третього варіанту, як кажуть євреї «сойтісь гдє-то посрєдінє» просто не існує.

Для українців характерна повага до слова та тих, хто ним володів. Становлення давніх українських держав пов’язане з культом знань. Тому московський окупант знищує українську повагу до слова. Теперішній культ успіху в українському суспільстві взагалі не передбачає знань, ґрунтовної освіти. Бакалаври стають міністрами, президентами. Дипломи купують через мережу Інтернет. На окупованих територіях російські «брати» в першу чергу спалюють книжки українською мовою, закривають українські школи, бібліотеки.

Чітко окреслити українську ментальність неможливо без такої риси, як поважне ставлення до осіб старшого покоління. Ця складова української ідентичності, що суттєво різниться від сусідських, базується на самобутній християнськості українців і не має нічого спільного з «православієм» білорусів чи росіян, які на власних дідусів та бабунь кажуть «Дєд і баба». Навіть курка у них є «курочкою», а бабуся – бабою.

Українська душа природно сприймала відокремлення Церкви від Держави, заповідане Всевишнім, чого не спостерігалось в Московії. Росіяни сповідують несприйняття іншої думки. Українці ж дотримувались ідеї духовної свободи та підкреслено толерували іновірців. У росіян їхня РПЦ – підрозділ влади, очолюваний генералом ФСБ РФ та пропагуючий необхідність повного знищення православних українців («братів»?)ь Коли в XVII сторіччі українці почали переселятись до Московії, їх примушували перехрещуватись з українського православ’я в місцеве. А одним із головних пунктів Переяславської угоди 1654 року був розділ про незалежність Київської метрополії та її пряме підпорядкування Константинопольському патріархові. Попри відновлення незалежності Православної церкви України не всі розуміють відмінність Української церкви від православного підрозділу ФСБ.

Останнім у переліку (але не за значенням) складових української ментальності є українська мова. Завершую мовою, позаяк про її значення у визначенні етнічної приналежності людини вже промовлено чимало. Особливо в умовах російсько-української війни, що триває вже чотири сторіччя. З будь-якої розумної точки зору особа, яка каже, що не володіє українською мовою, але є «українцем, но руцкоязичним», – говорить неправду. Насправді це росіянин, що живе в Україні і для власного комфортного існування намагається привчити усіх до думки: він особливий. Тому повинен мати більший обсяг прав. Час відкинути стереотипи, нав’язані ще з часів СРСР. М. Гоголь, А. Чехов – не є українськими письменниками лише тому, що народився в Україні. Вони творили російською. Тому є російськими митцями, як і письменники, котрі все свідоме життя жили в Європі, але писали російською мовою. Ми справедливо не вважаємо польського поета Ю. Словацького українським тільки за те, шо він народився і все життя жив в Україні. Польський нобеліст Г. Сенкевич походив з литовських татарів. Ані литовці, ані кримські татари не називають його власним видатним письменником. Він писав польською, отже, є поляком. Так само, як львів’яни З. Мазох, С. Лем є німецьким та польським, а не українськими письменниками. Українська мова є чимось більшим за 250 тисяч нині відомих українських слів чи тексти 200 тисяч українських народних пісень. Це давно усвідомили вороги української нації. Тому й продовжують на всіх рівнях влади, заповнених російською агентурою, волати «какая разніца». Якщо немає різниці, розмовляйте в українською. Тоді «брати» вас денацифікують, як українців Бучі (зґвалтують та вб’ють)?