Пора згадати українців Миколаєва з 1917-1922 років

прочтения: 6108
12.08.2022 15:47

Можливо, надійшов час будувати український Миколаїв в українській Україні? Скасувати назви вулиць, присвячені пам’яті російських імперців, замало. Хоча й ця проста робота посувається аж дуже повільно. Треба позбутись сумнівної практики сучасної влади поводитись так, ніби до них тут був дикий степ, а історія Миколаївщини почалась з їхнього обрання чи призначення в певне посадове крісло. Частота появи того чи іншого обличчя в ефірі телевізійних каналів зовсім не є пропорційною позитивному внеску чиновника в комфортне життя земляків.

Про першу десятку визначних українців Миколаєва, 19-20 сторіччя, я вже писав.

Дотично навіть не згаданих (про якесь хоча б скромне вшанування навіть не йдеться) миколаївських борців за незалежну Україну, в 1989 – 1991 роках, я також висловлювався.

До речі, за 9 місяців жодної відповіді на власне звернення від голови Миколаївської обласної ради пані Г. Замазєєвої я досі не отримав. Не коментую ось таке ставлення до ветеранів.

Надійшла черга хоча б перелічити тих миколаївців, які в буремні роки, після більшовицького заколоту в Петрограді 100 років тому, боролись за український Миколаїв, велике місто з населенням 160 тисяч осіб. В тогочасній Одесі мешкало 510 тисяч аборигенів, у Львові – 200 тисяч громадян, в Херсоні – 90 тисяч мешканців, у Вінниці – 40 тисяч осіб.

Усі нижче згадані герої, звісно, не лише володіли українською мовою, були причетними до Миколаївської «Просвіти», а й хотіли жити в незалежній українській державі.

  1. Олександр Рожанський, єдиний миколаївець – члени Центральної Ради.
  2. Борис Брояківський, гласний Миколаївської міської думи, інженер.
  3. Андрій Покровський, адмірал флоту УНР.
  4. Володимир Костенко, Миколаївський міський голова.
  5. Олександр Зима та Степаненко – співголови Миколаївської Ради об’єднаних українських організацій.
  6. Полковник Євтушевський, військовий комендант Миколаєва у 1918 році,
  7. Полковник Чапківський, наступник Євтушевського.
  8. Полковник Сухотин.
  9. Військовий старшина Віктор Попов.
  10. Військовий старшина Георгій Голубєв.
  11. Ян Ряппо.
  12. Абрам Білик.
  13. Сотник гайдамаків Косович.
  14. Інженер В’язівський.
  15. Гаврилюк.
  16. Никоненко.
  17. Гриневич.

У грудні 1918 року було ухвалено випускати в Миколаєві видання «Український часопис» (українською мовою), редколегію якого склали: Лобуренко, Траценко, Березовський, Рябоконь, Золотаренко та Костянтинович. В 1917-1920 роках, окрім часопису, в Миколаєві друкувались українські газети «Український бюлетень» та «Українська газета». Довідково: нині, на 32-му році відновлення української незалежності, в Миколаєві НЕМАЄ ЖОДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЗЕТИ. Повторюю – жодної! Армія, МОВ, віра, кажете? В місті досі діють 18 храмів московського патріархату і лише 6 українських православних церков.

Коли ви прочитаєте деякі прізвища місцевих українських активістів без зазначення імені, знайте – це не від браку поваги до цих героїв. Радянська влада нищила буд-яку документальну згадку про український Миколаїв. Від 1922 року і до сьогодні діє російська імперська історична концепція: «Ніколаєв – город руцкой корабєльной слави, руцкіх адміралов» тощо. Історію завжди пишуть переможці. Після перемоги України у війні з Росією за власну незалежність (2014 – 2024 роки) історію Миколаєва та області доведеться повністю переписати. Миколаївці заслужили дізнатись правду про власних прадідів великих.