У мене було дитинство

прочтения: 2784
06.09.2022 11:09

Від липня 1976 року я постійно мешкаю в Миколаєві. Тобто, очільник обласної адміністрації (мама котрого походить з Тернопільщини) та Миколаївський міський голова народились за 5-6 років після мого прибуття до міста корабелів.

До Миколаєва я мешкав в Калуші та полюбляв відвідувати галицькі весілля. З батьками та братом Ігорем, звісно. Особливо фантастичною забавою було сільське одруження, що тривало ТРИ/ЧОТИРИ доби. Книжка, кіно, риба, гриби, футбол, дівчата, пиво, кава, закарпатський коньяк «Карпати» завжди програвали з непристойним рахунком «вчерамбИло весіллЄ, зарізали рака, молодому – голова, а молОдій – ср…а»

Згадую, як на терені Жидачівського району в 1975 році віддавалась 16-річна сестра Марічка Чарнецька, донька татового брата й друга Йосипа. Богдан та Йосип товаришували від 1939 року. Ми з братом Ігорем сміялись протягом тижня, поки тривало весілля. То була правдива забава, що лишається в пам’яті на все життя, котре зосталось. Квартальні шоу, в порівнянні з героями будь-якого весілля в Галичині, можна назвати «всрацібувгівновидів». Особливо тепер, коли кожен бодай якось причетний до ЗЕ тішиться орденом, наче дідько цвяшком.

Наразі на весіллі кожен учасник збіговиська вуйкових кумпелів, швагрів меценаса, магльон напуцованих, кукунамунерів, слупів кєлавих, стрійчиних відданиць заслуговував на окрему оповідку у виконанні Івана Франка чи його брата Онуфрія з калуських Підгірок.

Мене, яко абсольвента відомої Калуської музичної школи № 1, де виховують переможців фестивалів «Червона рута» чи «Євробачення», завжди цікавили музИки. Вони не чули, що мистецький стиль «клезмер» народився саме в Галичині. Проте розхитати кілька сотень слухачів, заволодіти аудиторією Міхал, Владзьо, Геник, Стефко могли. І робили це з легкістю Люципера, безмірно споживаючи для натхнення «пекельну воду». Ніхто від них не чув пришелепуватих викриків «Я нє віжу ваших рук, падпєвайцє!»

Побачте на вашому персональному екрані маленьке село без газифікації, Львівська область (звідки газ качають до Москви), травень 1975 року, тридцятиріччя «вєлікай пабєди». Відстань до штабу Прикарпатського військового округу СРСР складає 90 км. В Калуші щойно відчинився магазин для ветеранів війни та партноменклатури, переповнений дефіцитом: взуттям фірми «Саламандер», львівською розчинною кавою, копченою ковбасою «Московська» та ризьким бальзамом. Серед гостей сільського весілля є ветерани ОУН/УПА, що перед цим десятиріччями карались в мордовський таборах. Уявили?

Разом з музикантами (барабан, скрипка, труба та баян) три сотні людей співають так, що чутно в самому Львові. Співають безсмертний хіт галичан: «Мамцю моя, жЄлуй мЕне, за кацапа не віддай мЕне. Бо у кацапа – драна фуфайка, кирзові чоботи ще й балалайка. Тум-бала, тум-бала, тум-балалайка, кирзові чоботи, драна фуфайка…» Маріуполець Й. Кобзон завжди виконував цю пісню на ідиш, під час гастролей в Ізраїлі.

Нині, через 47 років, калушани додають: «В пекліКобздон в казані балалАє, ПутінаВовку смола вже чекає, щі та сільодка, капуста і водка, гепавгівні, анапрутні - пілотка».

Давно померли Богдан та Йосип. Батько похований в Корабельному районі Миколаєва. Його брат лежить в землі Львівщини. Сестра Марійка повернулась з Італії, де під час десятирічь на заробітках вивчила італійську мову. Якщо бізнес-леді, бабця Марія, видаючи заміж онуку, запросить мене з фрателлом Ігорем на весілля, мусимо конче їхати. Яка війна? Що чи хто може зупинити вар’ятів пенсійного та передпенсійного віку, котрі мріють в оточенні сотні земляків заспівати «Мамцю моя, жЄлуй мЕне, за кацапа не віддай мЕне»?