Миколаїв - місто стоїцизму у протистоянні політики скривдженості

прочтения: 7361
23.09.2022 12:13

Римський імператор філософ-стоїк Марк Аврелій визначав, що всі причини доповнюють одну велику причину - долю. На долю Миколаєва та його мешканцям припало стати південним форпостом українського опору російській навалі, символом незламності та стійкості духу.

Проте завзяття має свою міру і вартість. Миколаїв опинився серед міст України, які найбільше обстрілює ворог. Миколаївці разом із містом переживають майже щоночі і щодня удари касетних снарядів та ракет. Сигнал тривоги за півроку війни перетворився на фоновий звук життя у Миколаєві.

З моменту окупації Херсону загарбники змінювали тактику щодо Миколаєва. Спочатку місто обстрілювали з реактивних систем залпового вогню з використанням касетних снарядів, які заборонені міжнародним правом війни. Найбільших руйнувань у той період зазнавали райони Миколаєва зі сторони херсонського напряму. Згодом, місто почало зазнавати обстрілів високоточними ракетами. Найостаннє до чого вдалися росіяни це обстрілювати Миколаїв ракетами з установок протиповітряної оборони С-300, пристосованими для ураження наземних цілей.

Велика частина миколаївців евакуювалася з міста, однак у місті залишаються мешканці, які постійно знаходяться у небезпеці. Продовжують гинути, зазнавати поранень дорослі та діти. Росіяни у нашому місті руйнують школи, університети, театри, підприємства та об'єкти міської інфраструктури.

Сутність людської природи здатна пристосовуватися до будь-яких проявів навколишнього середовища. Зрештою, саме ця особливість забезпечила виживання та еволюцію людини як виду. Психологія жителів Миколаєва адаптувалася до постійних вибухів. В один з ранків після серії потужних ракетних обстрілів, приїхавши на місце влучання ракети, побачив частково зруйновані житлові будинки, вибиті вікна, пошкоджені дахи та мешканців, які поспіхом прибирали двір від розбитого скла та уламків, не чекаючи на приїзд комунальних служб. Звісно, відчувалося їх збентеження але найнагальнішим питанням було прибрати свій двір та закрити розбиті вікна квартир, адже потрібно йти на роботу та встигнути набрати питної води.

Ракетні обстріли це значно небезпечніше та летальніше. Якщо у випадку з артилерією для власної безпеки необхідно сховатися за двома стінами, то при влучанні ракети в житловий будинок шансів врятуватися просто немає. У Миколаєві чуєш від людей, що вони бояться лягати спати. Росія обстрілює місто переважно вночі або рано вранці тому в Миколаєві ранок настає не для всіх.

Із відусіль чутно запитання про те, в чому полягає сенс обстрілів шкіл, університетів, театрів, житлових будинків та торгівельних центрів.

У своєму “Левіафані” Гоббс зауважив, що з усього переліку природних людськихемоцій, емоцією найглибшою і найбільш “обов'язковою” - є страх перед насильницькою смертю. Путінська армія навмисно завдає удари по цивільним і житловим об'єктам, прагнучи дотягнутися до найбільш базової емоції людини - страху. Однак, Путін у своїх судженнях про Україну та українців помилився геть у всьому. Домінуючою емоцією українців, спричиненою війною виявився не страх, а злість.

Соціологічне дослідження Gradus Research до 31 річниці Незалежності України показало, що війна кардинально змінила українське суспільство, оприявнивши його "антикрихкість", секрет якої базується на тому, що попри шок і стрес, українці не перестають бути оптимістами. У порівнянні з минулорічним дослідженням українці перетворилися з "нації втомлених" на "націю впертих оптимістів".

Часто коли говорять про причини повномасштабного російського вторгнення в Україну, припускають, що путін ухвалював рішення на підставі ілюзорних уявлень про Україну та українців. Начебто його корумповане оточення створило для нього хибну картинку, в якій українці зустрічатимуть путінську армію “з хлібом і сіллю” як визволителів від нациського поневолення.

Утім, таке судження виглядає як російський наратив для зняття особистої відповідальності з путіна та її розмиття за рахунок колективної безвідповідальності.

У книзі Кеті Мартон “Канцлерка. Дивовижна одіссея Ангели Меркель” наведене цікаве сприйняття канцлерки Меркель президента оновленої росії на сцені Мюнхенського форуму 10 січня 2007 року. Тоді для Меркель стало очевидним, що путін здатен змішувати брехню з погрозами, насміхатися, відмахуватися від складних питань та ставити під сумнів моральну вищість Заходу. Він вважає себе “останнім великим патріотом”.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. світ пережив третю хвилю демократизації. 60% світових незалежних держав - перетворилися на виборчі демократії. Україна та Росія безумовно входили до цих 60%. Однак на початку ХХІ століття шляхи демократичного розвитку України та Росії розійшлися. Україна продовжила торувати шляхом демократії, у той час як Росія почала сповзати у тоталітаризм.

Парад кольорових революцій у пострадянських країнах налякав путіна. Події двох революцій в Україні змусили путіна чітко усвідомити, що розгніване суспільство і вуличні протести здатні знести будь-якого, навіть найавторитарнішого правителя.

Саме тоді путін запустив процес ерозії демократичних інституцій у Росії. Увесь апарат державної влади методично був зачищений від чиновників та політиків, які мали відмінні від путніських поглядів щодо форми управління країною. Натомість на ключові посади було розставлено особистих друзів та сослуживців. У результаті через фсб путін став контролювати усі аспекти соціального, культурного, політичного та економічного життя Росії.

Через партію єдина росія державну думу перетворено на засідання маріонеткових депутатів, які штампують потрібні путіну рішення у найкоротші терміни і, не вагаючись, погоджують рішення про застосування військ рф на території іноземних країн.

Російські засоби масової інформації обернено на засоби масової пропаганди, які методично зомбують російських громадян наративом про руський мир, великий народ, бандерівців, нацистів, колективний захід, загрозу від США та НАТО. Відсутність доступу до вільного Інтернету піднесла телевізор для росіян у статус єдиного джерела інформації.

З історичної точки зору ці процеси не є абсолютно новими для росії. Уся історія російської держави, починаючи від Івана IV, Петра І, Катерини ІІ, сталіна та путіна - це історія утвердження самодержавства. Хоча, в історії Росії були фактичні прецеденти республіканських інституцій і представницьких зборів західного стилю, що пропонують бачення певних альтернатив.

Місто Новгород було енергійною комерційною республікою, тісно інтегрованою в балтійську торгівлю, і служило шлюзом для товарів із Європи. Князь новгородський командував військом, але його повноваження обмежувало віче, що мало контроль над податками, законами й закордонними справами й могло вигнати князя. Зрештою Іван ІІІ 1478 року підкорив і приєднав Новгород до Московської держави, стративши багатьох його лідерів як зрадників і виславши значну кількість боярських і купецьких сімей.

Представницькою інституцією в історії Росії був земський собор, рада дворян, що нагадувала Генеральні штати у Франції або кортеси в Іспанії. Цей орган збирався для затвердження війни і погодження податків багато разів протягом ХVII століття, аж поки Петро І не звів його нанівець. Представницькі інституції просто зникли з російської історії до появи Думи, законодавчого органу, скликанного 1906 року після поразки у російсько-японській війні.

Політична організація путінської росії усе більше стає подібною до суспільства племенного типу, в яких ключовим елементом постає лідер та озброєна “група підтримки”, стосунки яких пов'язані взаємним обміном благ на довготривалій основі. Тому очевидно, що кремль воює в Україні не за Росію та російський народ, вони воюють за путіна, об'єднанні міцними сімейними й особистими зв'язками, а також страхом втрати привілеї та статки.

До речі, в обох кампаніх США 1991 та 2003 років в Іраку домінував хибний погляд, що поразки на полі бою призведуть до швидкого повалення Саддама, адже його внутрішнє коло швидко вирахує, що їм усім буде краще без нього. Але натомість внутрішнє коло надивовижу довго й уперто трималося купи. Тому сьогодні, коли лунають думки про повалення путіна його внутрішнім колом, це хибні уявлення, помилковість яких визначена новітньою історією.

Нас усіх обурює шалений відсоток російського суспільства, який підтримує війну і злочини Росії в Україні та дії путіна. Проте, зверніть увагу, путін постійно говорить про трагедію розпаду совєтського союзу як найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст. і про те, як Європа й США скористалися слабкістю Росії в 1990-ті роки, щоб привести НАТО аж до її кордонів. Він із презирством відгукується про позицію моральної вищості Заходу і підкреслює свою ціль щоб Росію рахували як велику державу.

Тому сьогодні росіяни переконанні, що зовнішній світ не визнає належним чином їх ідентичність. У російському суспільстві утвердилася думка, що їх справжнє внутрішнє “я” цінне саме по собі, а зовнішнє суспільство систематично його недооцінює. Не внутрішнє “я” (російське суспільство) повинно відповідати суспільним правилам, а змінюватися повинно саме суспільство (світова спільнота).

Гегель твердив, що боротьба за визнання - головна рушійна сила людської історії, ключ до розуміння появи сучасного світу. Невдоволення матеріальним становищем стає набагато гострішим, коли до нього додається відчуття ображеної гідності та приниженості.

Ось чому трапилась Буча, Ірпінь та Ізюм. Російські солдати з промитими пропагандою мізками про велич російського народу та намагання колективного заходу принизити Росію, побачивши і порівнявши власний жалюгідний рівень життя із тим благополуччям, в якому живуть українці, оскаженіли та почали плюндрувати зовнішній світ, відмовляючись усвідомити необхідність змінювати власне внутрішнє “я”.

Зрозуміло, що узурпація влади, придушення свободи слова, демонтаж вільних ЗМІ та формування владної команди за критерієм особистої лояльності та безапеляційного підпорядкування, усунули від влади в Росії фахівців-управлінців, експертів та політиків із здатністю критичного мислення.

Проте внутрішні зміни в російському суспільстві можливі і саме війна, а точніше поразка Росії, стане каталізатором швидкого формування нової соціальної групи, яка буде висловлювати невдоволення поточною державною політикою, путінським правлінням та внутрішнім економічним станом. Ця неелітна соціальна група буде прагнути до політичного представлення та реалізації своїх ідей, а також матиме безжальну силу для руйнування існуючої внутрішньополітичної рівноваги.

Теоретично нова соціальна група об'єднає опозиційних політиків, артистів, філософів, науковців, малий та середній бізнес (якщо виживе під тягарем західних санкцій), а також представників нинішньої влади у т.ч. олігархів, які будуть прагнути гарантувати своє знаходження при владі.

Насправді, лідери організацій племенного типу не володіють абсолютною владою. Такі організації характеризуються значною мірою взаємозалежності між лідерами та послідовниками. На їх місце можуть поставити інших, якщо вони не можуть забезпечити постійне надходження ресурсів своїм послідовникам або схиблять і завдадуть шкоди груповим інтересам.

Сьогоднішні російські владні еліти на чолі з путіним використовують для легітимізації війни в Україні політику скривдженості, міксуючи її з націоналізмом і відчуттям ображеної гідності. Проте, вони стараються заради самих себе. Зрештою, корумпований і брудний електоральний авторитаризм, що панує зараз у Росії, наврядчи дотягує до жорсткої диктатури, відомої росіянам з минулого. Історія Росії пропонує чимало альтернативних шляхів до свободи, що можуть слугувати дороговказом для реформ.

Від початку повномасштабного вторгнення Росії серед українців спостерігається масштабний сплеск патріотичних настроїв, готовність захищати свою державу і брати до рук зброю, здатність об'єднуватися у волонтерськи рухи для допомоги армії та людям, постраждалим від війни. Укотре українське суспільство продемонструвало свою відданість головним суспільним цінностям та неймовірну здатність формувати горизонтальні соціальні мережі взаємодії.

Війна змінила сутність Миколаєва. Нескореність та стійкість нашого міста перетворила його на героїчну фортецю півдня України. Під щоденними обстрілами ворожої зброї Миколаїв вперто та оптимістично будує плани на відбудову після перемоги України.