Роман Шухевич: політик

Читают: {{ reading || 0 }}Прочитали:{{ views || 1308 }}Комментариев:{{ comments || 0 }}    Рейтинг:(784)   

Впродовж 1942-1943 років в середовищі українського визвольного руху сталися важливі кадрові зміни, що суттєво вплинули на його програму та методи боротьби.

До керма руху поступово приходило нове покоління революціонерів, яким було трохи більше двадцяти років. Серед не багатьох керівників, що залишилися на волі був Микола Лебедь, досвідчений конспіратор та революціонер, який після ув'язнення Бандери та Стецька став керівником підпілля.

Саме під його керівництвом проведено вкрай важливе та дуже важке переформатування організації до нових умов діяльності антинімецького підпілля. Цей процес проходив дуже важко, адже провідний актив організації, розгортаючи створення структур проголошеної 30 червня 1941 року держави, був деконспірований і через те значною мірою знищений гестапо.

Основу організації тепер становили молоді люди, більшість з яких не мала досвіду конспірації та підпільної діяльності польських часів.

Німці, яким не вдалося "бліцкригом" завершити війну на сході, потребували дедалі більше матеріального забезпечення для своїх вояків. Почався нещадний матеріальний визиск окупованих теренів, пацифікація цілих сіл, що не хотіли віддавати останнього, запровадження принципу заручників.

Особливо це помітно було на тій частині території України, що належала до Райхкомісаріату під керівництвом Еріха Коха. Саме він запроваджував тут нещадний окупаційний режим, на його совісті кров тисяч і тисяч українців. Та чомусь це не стало приводом для його засудження на Нюрнберзькому процесі. Кох помер у глибокій старості в польській в'язниці…

Отож ще у вересні 1941 керівництво ОУН прийняло рішення про перехід до антинімецького підпілля, головним вважалося проведення пропаганди, що закликала до боротьби проти обох тоталітаризмів, гітлерівського та сталінського, та накопичення сил для того, аби в момент остаточного ослаблення двох режимів у взаємній боротьбі виступити у національно-визвольному повстанні.

Така концепція накопичення сил і вичікування на той момент була характерна не тільки для українських підпільників, але й польських та французьких. Проте в українських реаліях вона не спрацювала - наростаючий стихійний спротив українського населення вимагав якоїсь реакції від тих, хто взяв на себе місію його захисту.

Поки в керівництві ОУН тривали дискусії про дочасність розгортання збройного руху (його противником був урядуючий провідник Лебедь), місцеві підпільники вже почали створення лісових збройних загонів, які восени 1942 почали об'єднуватися в єдину структуру, що згодом отримала назву Українська Повстанська Армія.

Вже поставлені перед фактом існування і діяльності повстанських відділів на Волині та Поліссі, ті з керівників ОУН, що виступали за втримання від збройного виступу, врешті, змінили свою думку і в грудні того ж 1942 легітимізували творення збройних відділів.

Таким чином, українці почали збройне антинімецьке повстання, тоді, коли представники інших народів окупованих німцями, ті ж поляки чи французи, тільки готувалися до цього.

На початку 1943 до керівництва визвольного руху повернувся Роман Шухевич. Він підтримав ідею розгортання збройних відділів і як досвідчений вояк долучився до цієї роботи.

До лав ОУН влилася потужна хвиля нових кадрів, уродженців Центральної та Східної України, які спричинили важливу ідейну дискусію всередині організації.

Вони вимагали конкретизації програмних положень ОУН, висвітлення у них питань про державний устрій, національну та соціальну політику держави, за яку борються націоналісти.

Змінювалася і форма самої організації, це вже не була глибоко законспірована підпільна організація, вона по суті розросталася у національний рух. Микола Лебедь, чудовий конспіратор, який зумів зберегти організацію від її знищення гестапо, виявився надто консервативним і не готовим до серйозних змін.

Тому проти нього наростала опозиція серед керівництва підпілля. Приєднання до цієї опозиції Романа Шухевича, як одного із найавторитетніших членів ОУН, стало вирішальним - Лебедь пішов із поста урядуючого провідника.

Аби не складалося враження, що мова йде виключно про персональні зміни в керівництві організації, а перш за все про новий формат її роботи, Шухевич наполіг аби організацію очолив не він особисто, а тріумвірат (офіційна назва - Бюро Проводу), в якому він вважався першим серед рівних. Так Шухевич став політиком.

Саме під його керівництвом ОУН зробила цілий ряд вкрай важливих політичних кроків: в серпні 1943 проведено ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН, прийнято розгорнуту програму організації, що була по суті програмою національно-визвольного руху.

В листопаді 1943 за участі Шухевича було проведено Конференцію поневолених народів, своєрідний антикомуністичний Інтернаціонал, який мав стати основою антирадянського фронту боротьби народів СРСР.

В липні наступного 1944 ОУН створила підпільний парламент - Українську головну визвольну раду, в яку ввійшли представники різних політичних сил, головним критерієм відбору була готовність до збройної боротьби за створення Українського держави.

Цікаво, що президентом УГВР було обрано Кирила Осьмака, уродженця Полтавщини, Члена Центральної Ради. Очевидно, таким чином позиціонувалася тяглість боротьби ОУН з часів української революції та її всеукраїнський характер.

Та незважаючи на важливі політичні успіхи, головну увагу Роман Шухевич і надалі приділяв військовій справі, адже тривала війна. Шухевич та його побратими будували армію за зразками регулярних армій: створювались штаби (Головний та регіональні), офіцерські (старшинські) школи, система звань та посад та навіть власна нагородна система.

Важливим завданням моменту було досягнути єдності визвольного руху. Адже, як зазначалось, розгортання збройної боротьби на початках відбувалося стихійно, що вилилося у існування кількох її центрів та командирів.

Існувала реальна загроза повторення "отаманії" 1920-х, коли величезний потенціал повстанців значною мірою був змарнований його розосередженістю. Шухевич діяв різко і рішуче - командирам усіх загонів було поставлено ультиматум визнати єдине повстанське командування, або скласти зброю і припинити боротьбу.

Більшість із них так і зробила, розуміючи, що вимога Шухевича спирається на потужну збройну силу та розгалужену мережу підтримки серед цивільного населення. Інші, що спробували протистояти, відчули на собі цю силу і були ліквідовані.

Таким чином, проблему єдності українського повстанського руху було вирішено болісно, але швидко та ефективно. Вчасне об'єднання повстанських сил дало можливість українському повстанському рухові стати найтривалішим антикомуністичним рухом в Центрально-Східній Європі.

На трьох фронтах

Єдність українського визвольного руху стала важливою запорукою можливості його протистояння на трьох фронтах в роки Другої світової війни. Першим з них був антинімецький, адже УПА створювалася саме тоді, коли вся територія України була окупована німцями і повстання спрямовувалося саме проти них.

Про антинімецькі акції УПА можна прочитати не тільки у звітах повстанців, але й в німецьких та навіть радянських документах - червоні партизани в своїх донесеннях в Центр неодноразово інформували його про це.

Повстанці здійснювали напади на німецькі залоги у населених пунктах, звільняли від окупаційної присутності цілі місцевості, де створювались так звані "повстанські республіки".

Цікаво, що першими указами повстанської влади на цих теренах були вказівки щодо наділення землею селян та відкриття шкіл. От така бандерівська влада.

Від початку розгортання УПА повстанці зіткнулися із поширенням діяльності в Україні радянських партизан. І хоч обидві сторони мали спільного ворога - німців, вони розуміли, що протистояння між ними неминуче. Адже упівці боролися за незалежну українську державу, тоді коли червоні партизани за повернення радянської влади.

І навіть локальні та епізодичні домовленості між ними не здатні були приховати очевидного - після відходу німців розгорнеться протистояння між радянською владою та УПА. Тому під час німецької окупації обидві сторони намагалися максимально підготуватися до цього.

В 1943 розгорівся і третій фронт УПА - антипольский. Того року він справді тільки розгорівся, тому що сам конфлікт тлів багато років. Він назрівав у міжвоєнній Польщі, де всіляко упосліджували українців.

"Пацифікація", закриття українських шкіл, церков, політика "осадництва", коли від українських селян відбирали землю для польських колоністів - всі ці явища були не просто історичними фактами для українців того часу, а частиною їхньої пам'яті.

Тому вони з неприхованою радістю сприйняли факт падіння Польської держави у 1939, з острахом спостерігали за розгортання дій польського підпілля в Другій світовій війні, адже його завданням було відновлення цієї держави у довоєнних кордонах.

Ліквідація польськими підпільниками провідних діячів українського руху на Холмщині 1942 року стала застереженням, що незабаром такі акції можуть зачепити всіх українців, які стоятимуть на заваді утвердженню польськості західноукраїнських земель.

Тому наступного 1943 іскра із заходу перекинулася на Волинь, де спалахнула жорстоким вогнищем, справжньою війною між обома народами. Війною, тим паче жорстокою, що вели її не регулярні армії, а підпільні рухи, а тому й неможливо було вирізнити її учасників від мирного населення.

Війною, що не мала окреслених ліній фронту, адже протистояння іноді розділяли окремі села, а то й навіть родини. Війною, в якій цивільне населення було не тільки активним учасником, що переводило протистояння в своєрідну "жакерію", але й головним заручником у планах політиків та військових.

Адже перевага населення тієї чи іншої національності могла стати вирішальним чинником у вирішенні питання приналежності цих територій у післявоєнний час.

Легко сьогодні судити тих українців, що брали участь в антипольских акціях, називати їх ксенофобами. Проте для українців тих років поляки - це ті, хто вбивали їх у лавах польського підпілля, радянських партизан чи навіть німецької поліції, де вони замінили собою українців що весною 1943 відійшли до УПА.

Утім, сам конфлікт підігрівався німцями та радянськими силами, зацікавленими в ослаблені як українського, так і польського національних рухів.

Якою була роль УПА в цьому протистоянні? Вона воювала із польським підпіллям, часто здійснювала напади на польські населені пункти, що були опорними базами цього підпілля.

Та важливо відзначити, що УПА намагалася тримати конфлікт в певних рамках, завадити його розростанню. Командування армії давало вказівки, які застерігали вояків від вбивств жінок та дітей. Роман Шухевич в кінці 1943 року, проводячи нараду керівництва ОУН, наголосив, що повстанці мають намагатися припинити польський фронт, названий "третім, непотрібним".

Герой

Пишучи про Романа Шухевича в 1943-1950 роки, тобто в період найактивнішої його діяльності, мимоволі помічаєш, що він зникає в загальній інформації про визвольний рух, його особистість розчиняється у потоці бурхливих політичних подій.

Роман Шухевич справді розчинився в справі, якій присвятив своє життя, поза боротьбою у нього вже майже не залишилося нічого особистого. Він 24 години на добу залишався повстанцем. Його сім'єю, замість репресованих дружини та дітей, стали його вояки, охоронці та зв'язкові, всі його зацікавлення були зосереджені довкола реалій боротьби.

Повстанці не припинили своєї боротьби після завершення Другої світової війни. Завдавши масованого удару по повстанському рухові, каральна система СРСР після 1946 зосередилася на агентурній його розробці, яка мала сприяти знищенню підпілля зсередини та на ліквідації його керівників. І в першу чергу ліквідації Романа Шухевича.

НКВД розпочало пошуки Шухевича ще в 1939 році. Масштаби їх продовження після 1944 справді вражали: проти "Вовка" (псевдонім наданий Шухевичу НКВД) розгорнули полювання за участю сотень оперативників, агентів та солдат. І, незважаючи на це, йому вдавалося уникати зустрічей із "мисливцями".

Він користувався різними, виготовленими підпільними майстрами, документами, мав кілька прізвищ, змінював зовнішність.

Проте 5 березня 1950 року кільце зімкнулося мертвою петлею, з якої вирватися не було шансів. Оперативники МГБ, що завдяки перевербованій агентці гестапо "Розі", обманом отримали від зв'язкової інформацію про місце перебування Шухевича, розпочали операцію.

Головним її завданням було захопити командира УПА живим. Не зважаючи на несподіваність проведення акції, велику кількість вояків використаних у ній, це завдання так і залишилося невиконаним. В останній момент, передбачаючи безвихідь ситуації, Шухевич пустив собі кулю у скроню. Так як до нього це робили тисячі його вояків, як робитимуть вони це й після його смерті.

Так, він був одним із сотень тисяч, які відважилися кинути виклик ворогам у безнадійній ситуації, він був одним із тих, для кого дотримання присяги, збереження честі було важливішим за ймовірні шанси перемогти.

Він був схожим на інших у цьому поколінні революціонерів, першому в українській історії революційному поколінні, яке все своє життя присвятило справі боротьби за незалежність.

-


Комментариев: {{total}}


русскийполитика