Вогонь по українським журналістам - вже давно реальність

«Реальністю стало: спати не роздягаючись, у напівдрімоті – автомат із набоями, пістолет та гранати при собі. Пілоти в кабінах екіпажів готові до зльоту. Гелікоптер у повному бойовому спорядженні. Завдання – захистити Україну. Бій, якщо буде, то для багатьох – останній. Це розуміють усі. І солдати, і я – журналіст»– нещодавня цитата репортера зі сходу України (Світлана Мартинець «Експрес-onLine, 08.04.2014), що нагадує спогади з передової часів Другої світової… А ні, ні – це сьогоднішнє буття – протистояння українськихвійськових терористам на Сході України. Буття країни у XXI столітті на 23 році незалежності!

Сто, двісті, п’ятсот, тисяча … кількість все поповнюється й поповнюється журналістами-героями, які поклали та продовжують віддавати своє життя під час виконання професійних обовязків: В. Глезденьов (Афганістан), В. Житаренко та А. Ягодін (Чечня), Т. Процюк (Ірак), В. Веремій, В. Захаров (Київ, Революція гідності) та багато, багато інших… За своє коротке життя їм не раз випадало дивитись в очі ворогові. Журналісти гинули та гинуть, перебуваючи в епіцентрі подій, через свою професійну діяльність, під час революції та воєнних дій за гідність, свободу та демократію.

Українська журналістика зазнала за часи незалежності незліченних втрат. Проте можна точно стверджувати, що процент загиблих журналістів під час воєнних конфліктів – вражає: Чечня, Ірак, Ліван, Придністров’я, Туреччина, Афганістан, Грузія і Україна – «Революція гідності», воєнні дії з терористами та сепаратистами на Сході країни… Українські журналісти висвітлюють воєнні конфлікти у різних куточках нашої планети. Спершу вітчизняні медіа у «зоні бойових дій» представляли всього один-два кореспонденти, але їхня кількість постійно зростала. Щороку більш як десять українських журналістів, телеоператорів, фотокореспондентів виїжджають «на передову» або на території «заморожених конфліктів». Сьогодні можна точно вже констатувати, що спочатку столиця, а тепер і східні регіони батьківщини рівноправно набули статусу «гарячої точки».

Професійна і вдумлива робота журналістів під час революції, воєнних дій є одним із ключових чинників сприятливого розвитку подій. Рушійною силою ж паніки, перш за все, є дезінформація, перекручування та тасування фактів.

Дотримуватися стандартів медійникам сьогодні стає все важче. Є переконливі докази того, що у січні 2014 року під час сутичок на вулиці Грушевського у Києві правоохоронці прицільно стріляли у представників преси, де тоді постраждало 24 журналісти, більшість від гранат та гумових куль – деякі з них отримали серйозні поранення. Оператору «Радіо Свобода» навіть вдалося зняти, як беркутівець цілиться у нього. Найскрутніше тоді прийшлося «Спільнобаченню», котре весь час вело онлайн трансляцію з передової. Чотири журналісти www.spilno.tv було поранені, а один – заарештований. І цей список постраждалих журналістів під час виконання обов’язків – невпинно зростає.

Журналісти, які перебувають на передовій – беззбройні мішені, що у багатьох випадках можуть навіть бути достойно не екіпіровані.

Міжнародні закони, прийняті у другій половині ХХ століття, обумовлюють права та обов’язки воюючих сторін, надають представникам медіа особливого статусу. Проте даний факт мало впливає на реальну безпеку журналістів.

Роман Кабачій, експерт Інституту Масової Інформації зазначив: «Відправляючи своїх журналістів на передову – під кулі снайперів, світлошумових гранат без екіпірування, редакції, у першу чергу, демонструють неповагу до них. Вони стають одними з перших об’єктами нападів та погроз». Через недостатнє фінансування українські журналісти погано оснащені технічно, а головне – до сьогодні не мають спеціалізованих рекомендацій щодо необхідної поведінки працівника вітчизняного засобу масової інформації під час висвітлення бойових дій, користуються ж указівками для репортерів міжнародних інформаційних агенцій (Reuters, AP тощо).

Медійники працюють в умовах підвищеної відповідальності та небезпеки власному життю. Чи можна залишатися об’єктивним за таких умов?

Журналісти, які перебувають «на передовій», страждають – отримують каліцтва, найстрашнішим є те, що їх можуть вбити і яскраві жилетки з написом «ПРЕСА» стають гарними мішенями, а не слугують на заваді цьому. Зрозуміло, що за таких умов градус напруження неухильно зростає і, на жаль, у матеріалах журналістів також. З’являються радикальні думки про можливість відповіді насиллям на насилля. І далеко не в усіх вистачає духу сказати: «Досить!» як владі, так і опозиції.

Війна та жорстокість далеко не у всіх випадках здатні вирішити кризову ситуацію, проте, коли вона вже розпочалася, журналістам належить надзвичайно відповідальна роль: об’єктивно інформувати суспільство про якомога більшу кількість подій у зоні воєнного конфлікту, спростовуючи пропаганду, що її обов’язково поширюватимуть воюючі сторони. Основним завданням журналістів при висвітленні подій під час воєнних дій стає окрім висвітлення подій, показ впливу конфлікту на життя мирного населення.

Світлана Березівська, кореспондент каналу «1+1», в інтерв’ю газеті «День», зазначила: «Коли у тебе стріляють, дуже важко абстрагуватися від емоцій і бути об’єктивним. Особисто я, як новинний журналіст, завжди намагаюся показати дві точки зору. Безумовно, ми можемо мати власну думку, але дуже часто її доводиться залишати при собі».

А Єфрем Лукацький, фотокор, що працював в Афганістані, Іраку, Секторі Газу, Чечні, Придністров’ї відзначає: «Журналіст – це окрема професія, його призначення – фіксувати історію».

Складність роботи журналістів під час революції і воєнних дій – полягає у РИЗИКАХ.

Це як «ходіння по лезу ножа» – все може бути ідеально на стороні медійника, а потім в одну мить… Журналісти це добре розуміють, але – це їх професія, їх покликання, їх робота – вони мають інформувати.

І це знову питання, що стосується недостатнього матеріально-технічного забезпечення українських журналістів. Як зазначив журналіст МихайлоДворянчук: «Західні медіа витрачають на одне відрядження десятки тисяч доларів, на спорядження знімальної групи. Знімальна группа ж вітчизняних журналістів, як правило, нараховує у три рази менше людей та забезпечена хоча й непогано, проте це – найнеобхідніша техніка, котра дає змогу вчасно і в гарній якості передавати інформацію». При цьому, дана особливість лише опосередковано впливає на якість й оперативність роботи вітчизняних репортерів у зоні воєнного конфлікту. Українським журналістам часто вдавалося отримати кращий матеріал завдяки «НАПОЛЕГЛИВОСТІ ТА ФАХОВІЙ РОБОТІ» (АртемШевченко).

Як було зазначено вище, СХИЛЬНІСТЬ ДО РИЗИКІВ ПРОТЯГОМ ЗБОРУ ІНФОРМАЦІЇ – стає звичайноюпри роботі українських журналістів у зоні воєнних конфліктів.Важливо згадати тих журналістів, операторів, що були під час розстрілу протестантів силовиками 18 лютого на вулиці Інститутській у Києві – Іван Любиш-Кірдей (оператор «1+1»), Роман Сухан (канал «Україна»), Максим Требухов(фотокореспондент Forum.ua), Азад Сафаров(журналіст 5-го каналу), Анатолій Морозов (журналіст «Громадського ТБ»), Гліб Гараничев (фотокорреспондент агентства «Reuters»), Кирило Чеботін (журналіст «Комерсант»), Ігор Липинський (оператор ТРК «Україна») та інші. Перебуваючи разом з активістами Майдану під кулями снайперів, бачачи, як вони падають стікаючи кров’ю поряд, наражаючись та розуміючи, що це загрожує і їхньому життю – вони продовжували виконувати свою роботу – інформувати, знімаючи шокуючи кадри.

На даний момент протистояння продовжується, а журналісти стають мішенями тільки вже для сепаратистів, терористів на сході та півдні України, постійно фіксуються випадки фізичної агресії здійсненої проти них. У Слов'янську сепаратисти напали на знімальну групу ICTV, на приміщення редакції газети «Горняк» у Торезі, на ТРК «Донбас» та на приміщення редакції телеканалу «Юніон».

Особливою жорстокістю вразила ситуація в Одесі, де зафіксовані випадки фізичної агресії проти медійників. Жінку-журналістку інтернет-видання «Таймер» Анну Левченко було закидано камінням, коли вона висвітлювала сутичку проросійських та проукраїнських сил.

Продовження буде?...

Сьогодні всім зрозуміло, що журналістика в Україні стала надзвичайно небезпечною професією, незалежно від того, де ти перебуваєш – чи серед медиків, чи йдеш паралельно колоні мітингувальників. А недавні революційні події в країні не добрий привід, проте саме вони об’єднали українських журналістів. Як зауважив експерт Інституту Масової Інформації – Роман Кабачій: «За час Революції гідності, я для себе відкрив, що у нас дуже багато журналістів, що наша професія ще жива».

Ситуація в країні – нестабільна і сприяє імпульсивним діям та агресивним висловлюванням. Проте журналістам не варто забувати про відповідальність перед тими, хто доручає їм бути четвертою владою – народом України. І тим більше не вдаватися до радикалізації у журналістських матеріалах. У таких умовах свідомі журналісти повинні надзвичайно виважено висвітлювати події, бути обережними з формулюваннями та закликами, адже від їхніх слів залежить психологічний стан, а ще важливіше – формування плану дій сотень тисяч глядачів, слухачів і читачів. Саме відкрита, чесна робота журналістів у революційні моменти буде сприяти становленню громадянського суспільства в Україні.

А громадськість за будь-яких умов повинна пам’ятати, що журналісти – при виконанні службових обов’язків так само як і міліція, поза конфліктом сторін.

Світлана Кисіль