Мовно-«языковые» історії, які трапляться з вами, якщо ви – україномовний житель Миколаєва

Читают: 0Прочитали:7317Комментариев:25    Рейтинг: (4450)         
Починаючи від першого року навчання у Миколаєві, через небачене зухвальство спілкуватись українською мовою в Україні, зі мною трапляються різні, веселі і сумні, мовно-языковые історійки

Так склалося, що я – україномовний житель Миколаєва. Половиною місцевого населення я автоматично зараховуюсь до міфічних «бандерівців» або до «новомодних» патріотів. Хоча я і розмовляю українською більше шести років, а мій південноукраїнський білінгвальний мозок так добре сприймає і українську, і російську, що у російськомовному середовищі я інколи починаю «мочити на суржику» - що не може не засмучувати.

Однак, починаючи від першого року навчання у Миколаєві, через небачене зухвальство спілкуватись українською мовою в Україні, зі мною трапляються різні, веселі і сумні, мовно-языковые історійки.

Вони неодмінно трапляться і з вами, якщо ви вирішите тут культивувати українську у своєму житті. Деякими потішними випадками, які трапились в останній мій приїзд до Миколаєва, я з вами поділюсь.

Найбільш розповсюдженою історією завжди була і буде така.

- А вы можете разговаривать по-русски? Я вообще ничего не понимаю.

І це у нас пригноблюють російськомовних? До речі, для «нєпонімающіх» я завжди розмовляю російською без будь-яких претензій. Люди, котрі знають більше однієї мови, мають бути поблажливими до менш освічених.

***

Маршрутка на Володарського, добираюсь до військового шпиталю.

- Больница есть? – звертається до пасажирів водій.

- Лікарня! – кричу.

- А если больница, то что, выходить не будете? – добродушно питає водій.

Вся маршрутка лягає від сміху.

***

Маршрутка по проспекту.

Водій:

- На Советской выходят? – звертається шофер.

- Радянська! – кажу.

- Ага. Соборная никому не нужна? – втомлено-глузливим тоном проказує він.

*** 

Їду в ДЮСШ №2 на Спортивній. 29 грудня, за снігом не видно світу.

- Ви зможете зупинити на «Надії»? – питаю у водія.

В розмову вступає пасажир-сусід.

- НАДЕЖДА, она умирает последней, - каже він із сильним наголосом на слові «Надєжда». – Умрет вера, умрет любовь. Но НАДЕЖДА будет жить всегда.

Пильно дивиться на мене, чекаючи реакції. Але мене на такий «понт» не візьмеш. 

- А что же вам нужно на «НАДЕЖДЕ»? – не дочекавшись, знов провокує мене набридливий москаль.

- До боксерів їду, - відповідаю.

- К кому?

- До боксерів.

- Что? Что она говорит, не пойму! – звертається до водія.

- К боксёрам! – розшифровує водій.

- А! Так теперь понятно. А то «боксери», «боксери». Не понимаю я ваш гуцульский.

*** 

Замовляю каву в улюбленому вуличному кіоску. Юнак, що обіймає свою супутницю, прислухається до мого «латте без цукру, зі спеціями», вирішує спитати:

- Девушка, а вы что, по-украински разговариваете?

- Так, звичайно.

- Так может, стоило бы поехать жить во Львов, и уже там пить свой кофе? – із загрозливими нотками в голосі пропонує він.

- А може, я вип'ю свою каву просто тут? Дякую.

Дівчина шикає на юнака і тягне його геть.

*** 

Зараз, коли у Миколаєві «в тренді» патріотизм, тут більш комфортно і безпечно, на відміну від попередніх років. Сподіваюсь, що й надалі можна буде спокійно спілкуватись рідною мовою у рідній країні, і тебе не відправлятимуть до якогось віртуального гетто.     

Поділіться своїми історіями у коментарях.


Анна Голбан

Комментариев: {{total}}



русскийобщество