Специфіка українських державних традицій та історично сформовані стереотипи населення

Читают: 0Прочитали:4081Комментариев:0    Рейтинг: (2448)         
Чому нам за роки незалежності не вдається побудувати дієву європейську державу? Як сприймається українським суспільством держава в цілому та державний службовець?

Відповідь на це запитання лежить, на наш погляд, у площині державних та політичних традицій українського суспільства. Важливим та невід’ємним компонентом тут є ставлення народу до таких речей, як держава, влада та їх ефективність.

З утворенням Давньоруської держави – Київської Русі починається державницька традиція українського народу. Разом з тим, остаточно подолати племінні відмінності у складі єдиної держави не вдалося. Централізація відбулася не еволюційним, а насильницьким шляхом, при цьому, спадкову князівську владу очолили іноземці – варяги Рюриковичі.

З тих пір, навіть, закріпився цей термін – варяг: у сенсі пришлої людини, яка здійснює владу. Саме ставлення до держави та центральної влади, як до чогось чужого, яке просто доводиться терпіти. При цьому центральна влада не дуже втручалася у місцеві справи, що дозволяло, більш менш, балансувати інтереси всіх верств суспільства та продовжувати таке своєрідне співіснування. 

Тому, не вважаючи спільні тенденції поземельного (покнязівського) розвитку із Німеччиною, в Україні-Русі штучна і прискорена централізація не призвела до ототожнення народу і держави. Вони опинилися у стані співіснування та, як кажуть, у паралельних всесвітах. При цьому, Русь з точки зору розвитку державної моделі, була європейською країною.

Вторгнення монголів з їх принципово чужою східно-деспотичною моделлю державного устрою – викликало масовий супротив. Об’єднання українських земель в складі Великого Князівства Литовського, де зберігалися всі основні компоненти Давньоруської держави, сприймалося, навпаки, як продовження тої самої держави. Хоча і столиця була вже не в Києві, а в Новогродку, і князювали не Рюриковичі, а Гедеміновічі. Принципово – це була та сама модель владних відносин, яка яскрава була відображена у литовських статутах: «старого не змінюй, нового не впроваджуй».

Для середньовічної державної ідентичності характерна не національна, а релігійна ознака. Литва на початку входження українських земель була православною країною, як і улус Золотої Орди – Московське князівство. Разом з тим східно-деспотична модель, яка утвердилася у Москві вважалася відверто чужою. В складі ВКЛ український та білоруський народи остаточно ідентифікувалися, як відмінні від московітів народи завдяки поєднанню державної релігії та давньоруських політичних традицій. Але прийняття Литвою унії з Польщею та перехід у католицтво викликали суспільний розкол: утворення греко-католицької церкви (на рівні релігійному) та ополячення національної еліти (на рівні державному). З цього моменту, фактично, національна еліта зникає і залишаються узагальнені «пани», які транслюють ту саму не рідну державну традицію.

Православні громади, братський рух та козацтво – характерні ознаки самостійного політичного існування більшості населення та закріплення традицій його самоорганізації в обхід центральної влади. Ключову роль в формуванні саме таких низових демократичних традицій та моделі самоорганізації суспільства без держави зіграла Запорізька Січ, яка багато у чому апелювала до вільноселянських традицій дохристиянської Русі.

Нова українська еліта, у вигляді козацьких ватажків та гетьманів, підійшовши до рівня державотворення після повстання Богдана Хмельницького, так і не змогла подолати свою провінційність та містечковість. Вони торгувалися за привілеї та землі з іншими державами, бажаючи існувати під їх крилом.

Як зауважують фахівці, навіть, на початковому етапі Хмельниччини були численні прояви охлократії, пізніше – монархічних тенденцій. Недарма існувала думка про спадковість гетьманської булави. Також самостійницька діяльність таких гетьманів як Богдан Хмельницький (на пізньому етапі), Петро Дорошенко та Іван Мазепа все одно віддавала політикою «пошуку покровителя».

Відповідно, ставлення до такої влади у пересічних українців закріпилося як не до власної національної еліти, а як до місцевих представників іншої держави, у якій доводиться жити.

В період панування Австрійської та Російської імперії на українських землях відбувається закріплення ставлення простого населення до держави та її інститутам, як до чогось чужого щодо самого народу. Крім того, українськи землі під російською імперією зазнають значного впливу азійсько-деспотичної моделі державного управління. 

В радянські часи східно-деспотична модель, яка була ідеологічно замаскована під владу трудящих та соціальну справедливість, що більше викривила європейські традиції. Це з одного боку сильніше підштовхувало до пошуків власної європейської ідентичності, з іншого – більшовицька національна еліта знову зрадила національні інтереси суспільства та стала транслятором чужої східно-деспотичної моделі.

У радянському періоді під гаслами влади рад (які, насправді, нічого не вирішували) та землі селянам та фабрик робітникам (які, насправді, нічого не отримали) було створено окремий соціальний тип людини, що напівжартома називають «homo soveticus». У цьому ж періоді ще більше закріплюються елементи східної деспотії у державному управлінні, які більш притаманні московській свідомості та суперечать українській. 

Образ варяга, москаля чи запроданця тісно пов’язаний із державою чи державною службою. Такі народні прислів’я як «там де два українці – там три гетьмани» чи «як би я став царем, то нацарював би рублів 100 і втік» - говорять про недовіру людей як до владних інституцій, та і про недовіру особам у владі.  

Нездатність протягом декількох століть української національної еліти консолідуватися, сформулювати спільні національні інтереси та очолити рух суспільства до них – тільки закріплює недовіру населення до держави та, відповідно, до державної служби. Спроби розміняти незалежність на певні зовнішні преференції та неспроможність через популізм побудувати ефективну державну управлінську структуру у період 1917 – 1920  рр. не додали позитивного ставлення населення до можливостей власної держави.

Здобуття Україною незалежності у 1991 році відкрило можливість для розвитку власної держави, для відновлення власних традицій та для залучення прогресивного світового досвіду. Разом з тим, колишня комуністична еліта, «червоний директорат» та легалізований через корупційний бізнес криміналітет продовжували будувати радянську модель державного управління.

Порівняльна таблиця державних моделей

 

[1]Мається на увазі реальне правове положення. Хоч, формально Велика Британія, Іспанія, Бельгія, Норвегія та деякі інші європейські країни, мають конституційну монархію і всі мешканці, формально, піддані своїх монархів – реально вони користуються всіма демократичними правами. Китай чи Росія формально республіки, але, фактично, мешканці в них за своїм правовим статусом – піддані.

Отже, за «Порівняльною таблицею державних моделей» східна деспотія, яка як політична традиція домінувала в Російській імперії та ще більше у СРСР – привнесла в українську державну модель риси жорсткої централізації влади та її неефективність. Також підбір кадрів у систему державного управління, скоріше за наявністю особистої відданості та протекціонізму, а не якості роботи та рівню знань. Залишається східно-деспотичне ставлення до посади державного службовця, як до «царя місцево значення» та принизливе ставлення до підлеглих. Все це ще більше поглибило недовіру до влади, яка неспроможна покращити життя простим людям та ще більше відокремила від загалу еліту і державних службовців, які по мірі піднесення все більше зливалися.

Модель державного управління в сучасній Україні залишилася радянська. Вона була збудована за всіма ознаками східної деспотії, що в умовах, все таки, західних політичних традицій українського народу, ще більше поглибило недовіру до державної влади.

Висновки

  • Українці, як нація, зросли у глобальній недовірі до влади. Вони сприймають центральну державну владу як чужу, у ліпшому випадку, віддалену, не пов’язану з реальним життям простої пересічної людини.
  • У діяльності держави та посадовців прослідковується популізм, патерналізм та кумовство – що є проявом архаїчності, наявності елементів деспотії та феодалізму у державному управлінні.
  • В державній та громадянській свідомості українця боряться між собою західноєвропейські державні традиції та православні цінності. Ця дилема свідчить, що більшість суспільства, навіть, не подолала в своїх стереотипах не тільки індустріальний рівень, а ще зберігає до індустріальний, точніше, традиційний селянський. Це так звана матриця традиціоналізму.
  • Особливістю формування системи управління стала східно-деспотична бюрократія, яка носить постфеодальний олігархічний характер.

Що з цим робити?

Україна має значні традиції самоорганізації населення. В якості дійсно ефективних прикладів самоорганізації українців можна назвати розвиток кооперативного руху на українських землях наприкінці ХІХ початку ХХ ст. Можна використати цей досвід для укріплення горизонтальних відносин у площині формування громадянського суспільства.

З точки зору відновлення довіри до влади можна так само залучити досвід низової самоорганізації суспільства через децентралізацію та створення органів врядування об’єднаних громад.

  1. В умовах послідовної децентралізації це може стати базою для розвитку органів управління, які безпосередньо наближені до громадян;
  2. Відновленням довіри до органів влади;
  3. Напрацювання позитивного досвіду успішної та ефективної влади на рівні громадського сприйняття;
  4. Поступово переносити цей досвід на державний рівень.
  5. Разом із зростанням ефективної влади підвищувати рівень заробітної плати та престижності державної служби.

На підставі цієї дискусійної теми автору бачиться можливість формування навчальної стратегії та тематики навчальних програм із застосування громадянських компетентностей для зміни традиційно негативного стереотипу українців про державну службу. Та, саме головне, набуття практичного досвіду демократичного самоврядування на рівні громад.

По мірі встановлення практичної демократії на низовому рівні (місцеве самоврядування) та формуванні нових громадянських компетентностей може бути побудована вся модель державного управління, яка відповідає сучасним світовим стандартам.


Александр Дудюк

Комментарии отключены администрацией сайта.
Телефон редакции (0512) 709-666



русскийобщество