Вивчаємо досвід децентралізації та роботу місцевих громад Польщі (день – 4)

Подальшим графіком проекту «Наше самоврядування – спільна справа. Громадянський діалог в південно-східній Україні» передбачалося 3-денне стажування учасників безпосередньо у ґмінах Малопольського воєводства з метою безпосереднього ознайомлення із практикою місцевого самоврядування та результатами польської реформи децентралізації.

Організатори розділили учасників на 4 групи, які мали проходити стажування у вже знайомих нам ґмінах Кенти (Kety) та Михаловіцах (Michalowice), а також у Ригліце (Ryglice) та Зеленках (Zielonki). Був задоволений тим, що наша група з 4 осіб попала на стажування до Ригліце, оскільки це дозволило ознайомитися із досвідом роботи ще однієї ґміни, а не повертатися туди, де ми, хоч і не довго, але вже були.

Ригліце (Ryglice) – центр ґміни у південній Польщі, належить до Тарнувського повяту Малопольського воєводства. Населення ґміни близько 12 тис. жителів, з яких біля 3 тисяч проживають у м.Ригліце.

У адмінбудинку розміщується очолюваний бурмістром уряд ґміни Ригліце та відбуваються засідання ради.

Прямо на стіні адмінбудинку пам’ятна дошка на честь місцевих жителів, які загинули під час Другої світової – усіх, хто був у війську, партизанах, кого розстріляли окупанти.

На першому поверсі адміністративного будинку ґміни розміщується поштове відділення. Доречі, як ми помітили у подальшому, це певна тенденція – розташування під одним дахом кількох установ, що надають послуги, в результаті і мешканцям комфортно, і витрати на утримання значно скорочуються.

Обстановка як завжди є скромною, акуратною та продуманою, у коридорі вже традиційні контейнери для роздільного збору сміття.

Планом нашого стажування було передбачено участь у майстернях з програми польсько-українського співробітництва, вивчення із досвідом самоврядування в Польщі, роботою підрозділів уряду ґмін, молодіжної ради, громадянським бюджетом та ознайомлення із центрами суспільно-культурної активності.

Перший день нашого перебування був присвячений ознайомленню із загальними принципами роботи місцевого самоврядування на рівні ґміни та практикою отримання грантів з Євросоюзу на реалізацію місцевих суспільних та господарських проектів.

Оскільки бурмістр перебував у відпустці, нам приділила увагу пані Анна – віце-бурмістр ґміни. Але найбільше часу нам приділив секретар ґміни пан Северин (на фото – ліворуч), який практично став нашим «нянькою» у Ригліцах. Секретар ґміни на відміну від секретаря керівника – це фактично посадовець, який організує роботу службовців ґміни, аналог посади нашого керівника апарату у місцевих держадміністраціях або держсекретаря у міністерствах, посади яких у нас то вводять, то скасовують.

У залі засідань ради документи прямо пов’язані із давньою та сучасною історією: у центрі – Акт надання статусу міста, у якому зазначено, що 1 січня 2001 року Радою міністрів Польщі Ригліце було надано статус міста.

На стіні поруч із державним гербом символ віри, навіть десятиріччя соціалізму не змогли знищити християнські традиції в Польщі.

Досить цікавим є те, що частина Тарнувського повяту до Першої світової війни входила до території Австро-Угорської імперії і частина – до Російської, і це, як нам пояснили до цього часу впливає на зовнішній вигляд населених пунктів. Там де була Австро-Угорщина і невеличкі села нагадують містечка, що гуртуються навколо центральної частини поселення, а на території, що була під Росією – навіть великі населені пункти є розтягнутими вздовж доріг.

Незважаючи на невелику кількість населення Ригліце – справжнє європейське містечко. Ось такий вид на центральну площу міста відкривається з вікна зали засідань – прямо «як на картинці». На протилежному боці площі видно готель, де ми розмістилися, так що наша резиденція прямо у центрі міста.

Це наше місце проживання – місцевий готель (тут мені можна вже не комплексувати у нас у Кривоозерському районі сервіс такого рівня вже є – на практиці український бізнес наздоганяє Європу набагато швидше ніж розрекламовані реформи усіх часів і урядів).

Незважаючи на те, що наша резиденція скромно називається «готелик» – обстановка та рівень обслуговування на високому рівні. На стіні ліворуч репродукція «Дами з ласкою» («Пані з горностаєм») Леонардо да Вінчі – національної гордості поляків, яка зберігається у музеї Чарторийських в Кракові. Доречі, є чудова польська кінокартина «Вінчі» Юліуша Махульського (2004), присвячена пригодам навколо нібито викрадення цього полотна.

Гастрономічні смаки у нас із поляками дуже схожі, так що з голоду впродовж усього часу стажування нам померти не дали.

Трохи про центральну площу Ригліце. Вона раніше називалася ринковою, і на цьому місці місцеві жителі та купці впродовж сотень років історії міста здійснювали свої торгівельні операції. Нині центральну площу за рахунок коштів з гранту Євросоюзу перетворено на місце відпочинку та справжній витвір садово-паркового мистецтва.

На площі встановлено відомий на всю Польщу та за її межами пам’ятник польським заробітчанам-емігрантам – дружина, син та теща чекають на чоловіка, який працює у якійсь із більш економічно розвинених країн Євросоюзу. Як нам розповіли, відкриття цього комплексу викликало фурор, його показали майже на усіх телеканалах та надрукували у більшості газет Польщі. Так що, як із задоволенням нам розповіли в уряді ґміни, витрати на його зведення виправдалися одразу навіть за рахунок реклами міста.

Цей дуже позитивний молодий чоловік, який провів для нас екскурсію містом є учасником групи, що опікується збереженням кажанів, що помітно із знаку на його одязі. Він відмовився від оплати за екскурсію але попросив, щоб ми на пам'ять для цієї групи в інтернеті сфотографувалися зображаючи цих тваринок.

І знов величний костьол – справжня прикраса міста.

Біля костьолу могила ксьондза Якуба Вирви, як розповів нам наш чудовий екскурсовод, ця людина відома своєю допомогою багатьом людям та тим, що коли під час війні через допомогу місцевих жителів партизанам нацисти мали спалити частину центру міста, священнослужитель на колінах переконав їх цього не робити. Коли наприкінці 50-х ксьондз помер, місцеві жителі хотіли за його волею поховати його біля костьолу, але комуністичне керівництво цього не дозволило, і його було поховано на міському кладовищі. І вже в наш час за рішенням місцевої громади його тіло було перенесено на територію костьолу.

Поруч із костьолом – культурний центр ґміни, видно, що він не простоює і користується популярністю у місцевих мешканців.

З іншого боку культурного центру – вхід до публічної бібліотеки.

Окремо варто зупинитися на пунктах місцевої пожежної охорони, мабуть вони є одними з найбільш яскравих підтверджень тих змін, що відбулися не тільки у господарстві Польщі та умовах життя, а навіть у культурі та ментальності населення.

Ось так виглядає розташування добровільної пожежної бригади у Ригліце. На другому поверсі будівлі пожежного осередку – зала для проведення усіляких свят, зборів та інших заходів, що проводяться стражами.

При цьому варто підкреслити, що найближча пожежна частина, де працюють професійні штатні працівники, знаходиться у повятовому центрі Тарнуві. Екіпаж пожежної машини складається з водія та 4 пожежників, оплата їх праці – 500 zl плюс плата за «акції» (15 zl за годину роботи на виїзді). Оплата за кожен «акцію»-виїзд здійснюється з бюджету тієї ґміни, на території якої відбулася пожежа чи інша надзвичайна ситуація.

У Ригліце ж і навколишніх селах розміщуються ось такі пункти пожежної охорони. Їх побудовано та оснащено спецтехнікою та обладнанням за рахунок коштів ґміни, а персоналом є місцеві волонтери. Ось такі молоді хлопці, які проходять постійні тренування, і є дуже гордими через свою належність до «стражів». Варто відзначити окремо, – жодної платні у будь-якій формі члени місцевих добровільних пожежних бригад не отримують.

Деякі навіть підкреслюють свою належність до цієї суспільно важливої групи ось такими знаками на своїх автівках.

Ці стражі-волонтери займаються своїми справами, працюють чи навчаються, але як тільки їм приходить ось такий сигнал – поспішають до свого осередку, оскільки знають, що десь потрібна їхня допомога.

Як вже зазначалося, екіпіровані хлопці повністю відповідно до сучасних вимог.

Так само серйозно ставиться місцева влада і до технічного оснащення рятувальників. Оскільки до обов’язків місцевих стражів входить проведення рятувальних робіт не лише під час пожеж, але й при аваріях чи у разі небезпечних ситуацій на воді, то передбачене й відповідне оснащення.

Намагався переконати хлопців перейти на роботу у Криве Озеро чи хоча б у Миколаїв (звичайно із усім обладнанням), - не вийшло, їм і вдома непогано.

Поруч із пожежною частиною ось такий цікавий апарат. Виявляється, що оскільки не усі житлові будинки приєднані до водопроводу, то їхні мешканці мають можливість тут запастися питною водою. Вони можуть набрати від 1 до 1000 л за відповідну платню. Розрахунок здійснюється за допомогою спеціальної картки.

Зовсім недалеко від центру ще одне історичне місце – військове кладовище часів Першої світової війни. Солдати і офіцери австро-угорської та російської армій, які загинули на польській землі поховані поруч. На центральному постаменті меморіальної композиції напис «Ніякий вінок не прикрашає чола похвальніше, ніж любов Батьківщини». Відреставроване кладовище за рахунок бюджетних коштів Польської держави.

Доля поляків під час Першої світової, які через те, що їхня власна країна не мала незалежності, воювали за інтереси чужих країн в арміях Австро-Угорської та Російської імперій, дуже схожа із долею українців. Тільки польський народ спромігся після Першої світової і розвалу Російської імперії та Австро-Угорщини об’єднати свою країну та відстояти незалежність, а українці її в черговий раз втратили на довгі 70 років.

Поруч із військовим розташоване звичайне міське кладовище. Але й воно дуже охайне, прибране, і навіть тут встановлені контейнери для роздільного збирання сміття.

Варто зазначити, що якщо представники північної Польщі більше орієнтуються на досвід Німеччини, то південні регіони більш схильні до Австрії та Швейцарії, і це відчувається.

Ось це, наприклад, звичайні парканчики навколо приватних будинків.

Доповнення з зелених насаджень надає їм вигляд декоративності та високого стилю.

Дійсно відчувається вплив Австрії та Швейцарії.

Від цієї ж огорожі я особисто просто в захваті. Настільки стильно, що нібито попрацював серйозний дизайнер. Проходячи повз таку садибу розумієш, що люди у своєму приватному житті відчувають свою суспільну захищеність, і не потребуючи бетонних мурів, живуть комфортно і красиво для себе та інших.