«Наши в дурдоме»/2. Записки шизофреника

«Не дай мне Бог сойти с ума. Нет, легче посох и сума». А.С. Пушкин

Документальный сезон «Наши в дурдоме» - рассказы о психиатрических больницах, клиентах «дурок», персонале, и о том, как обезопасить себя от этой страшной участи. Разумеется, можно было назвать этот сезон поромантичнее, вроде «Полет над гнездом кукушки», но уж слишком суровые истории жертв украинских дурдомов, как-то не до возвышенного.

Года четыре назад, в одном уважаемом учреждении мне шепотом поведали историю содержания в одной из психбольниц Николаева наследницы ценнейшей коллекции картин. На мой осторожный вопрос возможно ли оказать помощь несчастной затворнице, молодые сотрудницы только развели руками. Этот факт скорее всего канул в Лету, если не отыщется любопытный исследователь загадочных психо/жизненных впадин.

Записки шизофреника

Автор записок Анатолий Ильченко, известный николаевский правозащитник/продолжение/.

* * *

У камері шокової терапії я познайомився з політв’язнем, ним був Льоня Добров, гагауз із міста Комрата, що в Молдавії. Він домагався вивчення гагаузької мови у школах та автономії для гагаузів і стверджував, що влада не дотримується принципів ленінської національної політики. А це порочило радянську дійсність, то ж і опинився він у психв’язниці.

Льоню лікувала та сама Неля Михайлівна. Я вже не називав себе здоровим, а от Льоня називав, що дуже обурювало лікарку. Було літо і нас щодня виводили на 40 хвилин на прогулянку. У дворі в’язниці був огороджений прогулянковий майданчик, велика клітка. Було спекотне літо та на прогулянку нас виводили не тільки у кальсонах і спідніх сорочках, а й у спецодязі. На голові були фетрові капелюхи. Капелюхи носили хворі, а зеки носили своє.

Тільки цим ми й відрізнялися. Зеки були в халатах, коли виконували роботу санітарів. Нам не дозволяли навіть розстібати ґудзики на твинчиках. Не було де сісти і де заховатися від сонця. Ми ходили вздовж дворика – туди й назад. Там можна було зустрітися і розмовляти з мешканцями інших камер відділення. Одного разу Льоня розмовляв з Сашком Вороною, який теж був політв’язнем. Сашко був віруючим-п’ятдесятником і скоїв важкий злочин – перевозив релігійну літературу з одного міста до іншого.

П’ятидесятники тоді були під забороною. Хоча віруючі тоді й дотримувалися правил конспірації та доблесне КГБ таки схопило Сашка на вокзалі з релігійною літературою. Аби Сашко зрозумів, що релігія то опіум для народу, його лікувала та сама Неля Михайлівна. Після прогулянки ми повернулися до камери. Через деякий час у супроводі санітара до камери зайшла Неля Михайлівна. Вона сказала Льоні: «Добров, ви більше не розмовляйте з Вороною на прогулянці». Льоня відповів: «У мене своя голова на плечах і я сам знаю з ким мені розмовляти». Як для хворого, то була велика зухвалість. Неля Михайлівна від обурення аж зойкнула: «Будемо лікуватися» і вискочила з камери. Санітар повів Льоню «на шило» тобто на укол. Повернувся він кульгаючи, бо дуже боліло від того уколу. Я взявся його вчити, як треба розмовляти з лікаркою, щоб уникнути біди. Та він справді був впертим. Повели камеру до туалету. Ми з Льонею були поряд і раптом він упав, та так швидко, що я не встиг його підтримати. Він зомлів, тож його понесли до маніпуляційної.

Щодня, крім неділь, викликали коми. Ось опис стану хворого під дією інсуліну у радянському довіднику невропатолога і психіатра (передруковую без перекладу, щоб нічого не змінити):

«Условно различают четыре фази гипогликемии, заканчивающейся комой.

В первой фазе наряду с сонливостю наблюдается чувство слабости, торможение словесных и двигательных реакций, расстройства равновесия, колебания кровяного давления, изменение частоты пульса, легкая потливость, чувство голода и жажды, мелкий тремор, парестензии, аффективные колебания. Нередко обостряются симптомы психоза. Первая стадия развивается в течении первых двух часов после введения инсулина.

Вторая и третья фазы характеризуются более выраженной сонливостю с нарушением сознания, усилением вегетативных расстройств, понижением мышечного тонуса. Восприятия становятся неясными, безусловные рефлексы (оборонительный) менее интенсивными, речь смазанной. Могут возникнуть зрительные галлюцинации, нарушения схемы тела, дереализация, иногда психомоторное возбуждение. В конце фазы могут возникнуть хореатические атетоидные явления, клонические судорги, хоботок, размашистый тремор, наблюдается хватательный рефлекс. Вегетативные расстройства характеризуются симпатотоническими явлениями ( широкие зрачки, экзофтальм, тахикардия, нистагм). Эта фаза наблюдается примерно через три часа после введения инсулина.

Четвертая фаза – коматозная: больной неподвижен, не реагирует на окружающее, реакция на болевые раздражения отсутствует, тонус мышц повышен, может наблюдатся торсионный спазм, выявляются пирамидные знаки, гипотония, брадикардия, обильный пот, снижение температуры, бледность лица, узкие зрачки с вялой реакцией на свет. Тонические судорги, миоз появляются при глубокой коме. При углублении комы может развиваться децерибрационная ригидность или резкая мышечная гипотония с арефлексией. Третья и четвертая фазы сопровождаются последующей амнезией.

После купирования гипогликемии обратное развитие симптомов повторяет все описанные фазы.»

Так було аж поки глюкоза мене вже не повернула до камери. Що зі мною робили не знаю, та таки повернули й відмінили інсулін.

Після інсуліну мені призначили тричі на день хлорпротиксен по 100 мг. і галоперідол по 5 мг.

Кожну останню неділю місяця нас стригли налисо. Один раз на тиждень нас брили, 10 хворих однією чиночкою «Нева». То була найгірша чиночка не тільки в СРСР, а й у всьому світі. Мило розводили холодною водою, усіх однією щіткою намилювали і санітар по черзі нас брив. Першому було краще, чиночка ще не зовсім була тупою. Кожному наступному було все гірше, сльози виступали від болю.

Сестра в листах розпитувала мене про здоров’я, вона не бачила мене після арешту. Щоб заспокоїти родичів, я написав, що я такий, яким вони бачили мене коли я приїжджав у вихідні, що стан здоров’я не погіршувався. Родичі бачили мене здоровим, тож я сподівався, що вони здогадаються, що я здоровий. Та першою здогадалася лікарка, яка читала наші листи. Коли нас виводили до туалету, у коридорі вона побачивши мене сказала: «Що, Ільченко, голівонька розболілася?». Я відповів, що ні. Через деякий час я був у її кабінеті. Вона сиділа за своїм столом, я ж, на відстані декількох метрів, сидів на табуретці, а позаду мене стояв санітар, готовий не допустити нападу на лікарку.

Так що, Ільченко, ви не вважаєте себе хворим? – Вважаю – А чому ж ви написали сестрі, що ви здоровий? – Я не писав, що я здоровий, я писав, що не гірше хворий, аніж був раніше. І це ж правда, Ви ж бо мене лікуєте. – А я не вірю, що ви вважаєте себе хворим, я призначу вам активне лікування, а вашого листа покладу до історії хвороби і цього буде достатньо, щоб вам продовжили лікування ще на шість місяців.

Санітар повів мене з кабінету лікарки до ізолятора. В ізоляторі був імбеціл, я відразу це визначив, він і до школи не ходив, бо й не міг вчитися. Його хворобу було помітно з першого погляду. Він зарізав односельця, тож і був у в’язниці. У нього була баночка в яку він плював. Через ознаки туберкульозу його ізолювали. Декілька днів я був з тим хворим у камері, і нього таки виявили туберкульоз й перевели до туберкульозного відділення. Я залишився сам. Мене кололи тричі на день, по 3 кубики трифтазину. У звичайних психлікарнях добова доза трифтазину була 2-3 кубики, мені ж призначили 9. Стан був жахливий. Під дією трифтазину я нічого й не думав. Мені було до всього байдуже, я нічого не розумів і не міг виконувати накази санітарів, бо відразу ж забував, що вони вимагали від мене. Родичам листів не писав, бо ж і адреси не пам’ятав. Неля Михайлівна заміняла начмеда, тож мене передали іншому лікареві Олексію Андрійовичу. Медсестра попросила його відмінити трифтазин, бо дуже вже проявлялися побічні його дії. І Олексій Андрійович відмінив трифтазин, він не був лихим. Замість трифтазину було призначено хлорпротиксен і галоперідол.

Оскільки СРСР був країною рад, то і у нас була рада – рада колективу хворих, фактично рада шизофреніків, бо ж цей діагноз був найпоширенішим у в’язниці. Головою ради був хворий, направлений судом до в’язниці за вбивство. А ще у нас була корупція. Корупціонером був «директор» туалету, тобто хворий, який прибирав у туалеті. Він був утретє і щоразу за вбивства людей. Курити було заборонено і він не дозволяв курити, але якщо йому віддавали свою консерву чи щось інше із їжі, то він дозволяв покурити поки камера перебувала в туалеті. Корупціонерами були й санітари, вони ж мали цигарки і так само могли обміняти їх на харчі. Санітари зеки і у них були обмеження на передачі, а хворим передачі не обмежувалися.

У камері була радіоточка, працювала вона не завжди, та все ж інколи можна було почути новини і послухати пісні. Саме тоді Ротару співала: «Дни летят, за рассветом закат, за годами года, дни летят. Не забудь, что ни дня не вернуть». Тоді я був молодим і щось хотів, про щось мріяв, чогось ждав. Усвідомлення втрати життя викликало душевний біль, а ця пісня його посилювала. Ротару й не здогадувалася, що викликала своєю піснею страждання у здорових пацієнтів психіатричної в’язниці.

Минали дні, однаково нестерпні. Я просинався і засинав з думкою – чи вийду я колись із цієї в’язниці.

Якось прийшов санітар і повів мене до лікаря. Олексій Андрійович дав мені листа від сестри і сказав, що померла мати. Мені стало боляче і я плакав. А лікар дивився на мене і мовчав. Інша лікарка сказала: «Вперше бачу, що хворий плаче. Дайте ж йому заспокійливе», - «Та він не дуже хворий. Нехай поплаче», відповів Олексій Андрійович.

Минуло шість місяців, в жовтні була комісія. Головувала завідувачка кафедри психіатрії медичного інституту професорша Блохіна. Розмову вона почала так: «Ільченко, ви такий маленький, а я уявляла вас здорованем. Чи ж розумієте ви, що ви хворий?» Я сказав, що розумію. Далі ініціативу перехопила Неля Михайлівна, яка сказала: «Ні, він не розуміє, що він хворий. Він відмовлявся від радянського громадянства. Він писав листи на радіо «Свобода». Він писав скарги на радянські й партійні органи». «О, це важка хвороба. – сказала професорша, - Не шкодуйте ліків для нього. Треба поставити його на ноги.» На цьому розмова й закінчилася. Було рекомендовано лікувати мене й далі у в’язниці.

Продолжение следует….

Комментарии в ФБ https://www.facebook.com/elena.kabashnaya