Післясвяткове. Розмова, що не відбулась

28.08.2018 17:07

Йдеться про передачу одного з наших міських телеканалів, яка засобами Фейсбуку могла перетворитись і на плідну дискусію, але не так сталося.

Річниця, свято – це ж чудовий привід для підведення якихось підсумків. Аналізу успіхів і невдач. А це не може бути поза дискусією, поза діалогом, в якому міститься джерело розвитку, подальшого поступу демократичного суспільства. На жаль, вийшло як за радянських часів. Працівник ідеологічного сектору виголосив точку зору влади, а дискусія не відбулась. Хоч технічні засоби є, депутати (а хто має дискутувати?) в Мережі, запрошення одержали, то що не так, чому процес зупинився?

Ну як депутатам не до діалогу, спробуємо продовжити його вдвох з пані Наталією.

1. Про здобуття незалежності

Точка зору пані Наталі тут виглядає так: покоління борців змагались і нарешті вибороли. Серед борців, звісно, хоч про це і не було сказано вголос, прибічники УНР, ОУН-УПА і дисиденти радянської доби. Це правда, але не вся. Це точка зору на нашу історію націоналістів, а існують альтернативи, які варто розглянути.

Почнемо з УНР. Адже її будівничими, реальними лідерами були передовсім ліберал Грушевський і соціаліст Винниченко. Так, був серед тодішніх керманичів і націоналіст (самостійник) Петлюра, що у радянську добу зусиллями вчених, агітаторів і пропагандистів був змальований як головна діюча особа УНР. Але це міф. Кому цікаво, прошу, дуже фундаментальна робота.

А УССР? Хіба це не була держава, хіба в ній не була сформована майже остаточно українська багатоетнічна нація? Хіба будівництво Дніпрогесу, культурна революція, багато-багато інших реальних здобутків українців не йдуть у залік? Ні, кажуть, націоналісти, то була не держава, а колонія. Нехай так, але матеріальні здобутки, всі ці багаточисельні заводи і лікарні, школи і стадіони – хіба це можна не помітити? Щоб сказати, що все це не рахується, бо, мовляв, побудовано рабами Москви задля її втіхи? Нісенітниця? Авжеж.

Але давайте сформулюємо більш спокійно. В 1991 році УССР мала всі матеріальні і культурні засади для того, щоб стати незалежною, повноцінною, справжньою УССД. Як хто не знає, то це дуже важливий для націоналістів концепт: Українська Самостійна Соборна Держава. Найбільша мрія і мета кожного націоналіста. Ви здивуєтесь, але дехто з них сьогодні вважає, що Україна не є УССД. Бо ще треба її, так би мовити, доводити до пуття. З цим важко не погодитись, але як? Шляхом національно-визвольних змагань. Від кого ж визволятись? Від ворогів нації. Ну, не надто зрозуміло, хоч думку про те, що ця Україна ще не така, як нам всім треба, не можна не підтримати. Але повернімося до 1991 року.

Тоді не націоналісти вибороли щось у комуністів. На чолі з радянськими дисидентами. Просто планова соціалістична економіка, побудована ленінцями, як стверджують сьогодні марксисти, всупереч Марксу, просто закінчила свій безславний шлях повним колапсом. Давно вже передбаченим Мізесом і Хайеком. І аби не цей простий і зрозумілий факт (для кожного, хто бачив ті прилавки в наших крамницях), то СРСР успішно жив би і сьогодні. Жодної загрози його існуванню 20, 50, а може і 100 українських націоналістичних чи ліберально-демократичних дисидентів не становили. Ну а канадські нащадки ОУН-УПА – хто про них тоді щось чув?

2. Про використання незалежності

В 1991 році абсолютна більшість українців підтримала націоналістичний Рух в тому, що вони бачать себе в незалежній державі. Навіть комуністи – їх тоді було в нас багато. Бо націоналізм не є тотожним ані фашизму, ані нацизму, як дехто вважає сьогодні з підказки… російських націоналістів, як подумати. Так, коли буржуазія виборювала оцю національну свободу у Європі ХІХ сторіччя, то він був буржуазним, бо саме підприємець прагнув цього і діяв активно у політичній площині. За допомоги робітника, об’єднаного в соціал-демократичному русі. Але в Україні, ми ж це всі відчували, тоді націоналізм був загальнонародним. Бо і комуністи не бачили нічого поганого в тому, щоб будувати комунізм в незалежній українській державі. Адже Рух обіцяв демократію сучасного зразка, добробут, права людини, соціальний захист, освіту і медицину для всіх – ну а як інакше на порозі сторіччя вже ХХІ?

Виявилось, що обіцяти - не означає зробити. Чому? Може В’ячеслав Чорновіл та Левко Лук’яненко прагнули собі маєтків, джипів, рахунків на якихось островах? Ні, справа в іншому, це погодиться кожен, хто цих людей хоч трошки знав. Але чому ж Рух не збудував ту щасливу країну?

Причина дуже проста, вона буде добре помітна кожному, хто зацікавиться європейською політикою предметно.

Малюнок 1. Хто будує Європу?

Націоналісти можуть зібрати від 5 до 10 відсотків голосів – не більше. Їх політична ідеологія не дає рецептів керування країною. Тільки вимагання від влади якихось окремих кроків, популярних у певної частини населення. Націоналісти в принципі не можуть, не вміють та й не збираються займатись бюджетом, реструктуризацією економіки, розвитком аграрного сектору. Це ж все конструктивна робота, будівництво. А націоналісти виборюють. Не тільки українські, це не національна вада чи особливість, це властивість самої ідеології націоналізму: період після створення національної держави її не цікавить в принципі.

Як можна побачити, соціалісти і консерватори реально працюють в політиці на майбутнє всіх нормальних країн. Зауважте: саме вдвох, ну ще і з іншими політсилами на додаток, але кістяк політичної системи складає саме ця пара. Випадково? У жодному разі! Ці політичні ідеології перевірені часом, вони працюють, об’єднують людей і дозволяють їм досягати результатів. В політичній конкуренції.

3. То що ж нам робити?

Передовсім, перестати лаятись, пане Олександре (це один з учасників згаданої розмови, борець із ватою на наших вулицях). Почути своїх національних лідерів. Ні, не тих, що зараз в Парламенті, справжніх.

І почати діалог. Ми ж або всі разом збудуємо цю країну, або…

Зі Святом вас, шановні. І берімося за роботу, бо славити поки що нема чого. А починається та робота саме з поваги і діалогу.

Будуймо Україну!