Валентина Шульц: «Я навчилась спати під «градами» та знаходити для захисників усе від тепловізорів до «старлінків»

прочтения: 12781
08.05.2022 10:50

В Україні триває війна, на Півдні точаться важкі бої, почалася нова фаза протистояння на сході країни. Як Миколаїв став Південним форпостом, які потреби у гарячих точках та про відкриття нових волонтерських центрів читайте в інтерв’ю з Валентиною Шульц, фінансовою директоркою Гончаренко центрів, яка наразі займається допомогою фронту та біженцям.

- Усі Гончаренко центри змінили формат роботи з освітнього на волонтерський, коли почалась війна. А як змінилось ваше життя?

- Ви знаєте, фактично - ніяк. Хіба що свою сім‘ю зовсім рідко бачу, а в цілому, для мене війна почалася у 2014 році. Тоді я почала займатися волонтерством, продовжую і зараз. Коли 24 лютого повідомили, що почалася війна, то я чітко знала, що робитиму.

- Ви відкрили Гончаренко центрі в Одесі, як він працюватиме?

- Взагалі Одеса зараз сама по собі, як один великий волонтерський центр – працює купа волонтерських груп по всіх напрямках, підприємці допомагають, всі щось збирають, несуть, роблять. Одеса, як великий вулик. А відкриття Гончаренко центру в Одесі ми планували ще взимку – якраз 24 лютого. Ми замовили тоді меблі, вивіски. Але війна зруйнувала всі плани, все довелось відкласти, бо виникли інші нагальні потреби. Терміново міняли формат роботи: освітні центри перетворювали у волонтерські хаби. Було потрібно налагодити постачання на фронт, збір гуманітарної допомоги. Тож ми зосередились саме на цьому. Зараз, попри те, що ми працюємо майже цілодобово, вже легше. Налагоджена логістика, комунікація, взаємодія з різними фондами, волонтерами. Тож ми можемо повернутися до відкриття центрів. Ми знайшли приміщення в Одесі та запустились. Усі наші Гончаренко центри наразі працюють, як волонтерські хаби, і в Одесі ми створюємо ще один масштабний волонтерський центр. Тим паче у цьому є реальна потреба. Нашим захисникам та захисницям дуже багато всього потрібно привозити. І навіть двох центрів на Одещині у Подільську і Балті, що у нас є, недостатньо. Ситуація з питною водою у Миколаєві це підтвердила. В Одесі за день ми зібрали 10 тонн води для наших сусідів і продовжуємо збирати, відвозити. Наразі працюємо активно з біженцями в плані психологічної адаптації та підтримки. Дуже багато напрямків, які потрібно закривати. Тому, чесно, я б відкривала Гончаренко центри у кожному українському місті. Й навіть у кожному селищі.

- У Рівному ви також нещодавно перезапустили роботу Гончаренко центру? Чим там тепер будуть займатися?

- Це не новий центр. Ми відновили роботу. Я приїхала і зібрала нових людей з волонтерськими талантами. І зараз наш новий склад Гончаренко центру вже розгорнув активну діяльність, при ділі всі: дорослі збирають гуманітарку для військових, діти малюють листівки із побажаннями захисникам та захисницям, роблять аплікації – цього тижня провели майстер-клас для малечі. Також незабаром плануємо відновити безкоштовні курси англійської та створити патріотичний мурал – залучили місцевих художників. Робота кипить. Керівником став Мирослав Завалюк, він вихованець Пласту. В нього є хист, така внутрішня іскра. Впевнена, що центр у Рівному швидко наздожене ці дні, які він був не в контексті. Бо головне у кожному нашому центрі – це люди, небайдужі, ініціативні, які вміють організувати роботу, створити творчий простір, налагодити взаємодію.

До речі, найяскравіша подія за останній тиждень в мене, це відвідування «Епіцентру» у Рівному після гарячих точок. Я зайшла туди і розплакалась. Розплакалась, коли побачила усе, що потрібно нашим бійцям на передовій. Бо там купа всього, що треба передавати на всі напрямки. А ще місцеві хлопці, котрі малюють патріотичні мурали, намалювали мій портрет і подарували мені. Теж патріотичний. Це було несподіванкою. І, звісно, було надзвичайно приємно! Рівне здивувало. Такі речі надихають!

- Ви часто зараз буваєте у Миколаєві. Які враження від міста? Як саме команда зараз допомагає там?

- По-перше, ми всі допомагаємо Миколаєву, бо він наразі став Південним форпостом, який зупинив наступ на Одещину. Завдяки боротьбі наших відчайдушних військових у Миколаєві, Одеса спить спокійно. Тож ми постійно передаємо допомогу на цей напрямок. Це і вода, і цистерни, і автівки, і тепловізори. Постійно купуємо взуття – тактичні кросівки, форму захисникам та захисницям, інструменти. Це величезний перелік потрібних речей. Коротше, усе, що нам замовляють наші бійці – усе дістаємо і веземо. Були днями у Миколаєві. Привезли 5 тонн гуманітарки, яку надали наші друзі-волонтери з Канева, а також харчові продукти, паски, консерви для військових, понад 10 тонн питної води роздали людям - я навіть не рахувала кількість бутлів. Розвантажили усе це з космічною швидкістю. Зустрілись із парамедиками, з військовими – усім завезли резервуари для питної води. Передали тепловізор для артилерії. А також привезли купу смаколиків від одеситів. Я навіть залишилась ночувати під Миколаєвом, бо вже була настільки втомлена, що їхати вночі під обстрілами мене не відпустили. Виділили мені спальник, згори ще накрили ковдрами і я вирубалась. Так до ранку під вибухи «Градів» і проспала.

- Чи плануєте ви ще відкриття Гончаренко центрів на Півдні?

- Так. Звісно. Раніше у нас був Гончаренко центр у Олешках на Херсонщині. Але зараз, через окупацію він тимчасово не працює. Та ми всі віримо, що нашу Херсонщину буде незабаром звільнено і ми відновимо роботу. Оскільки ми активно займаємось Миколаївським напрямком, хочемо відкрити там Гончаренко центр. Ми навіть на нашому сайті вже дали оголошення, що шукаємо приміщення в Миколаєві та Кривому Розі. Якби там у нас був центр, було б набагато зручніше в логістичному плані. Тоді ми змогли б фурами прямо туди возити гуманітарну допомогу. Ще одна складна річ – це зараз знайти людей. Навіть із приміщенням легше. Бо багато людей цивільних наразі залишили країну, але я впевнена, що ми знайдемо волонтерів і запустимо роботу.

- Почалася чергова активна фаза війни на східному напрямку. Що зараз із вашою командою на Донбасі?

- Костянтинівка була з самого початку під бомбардуваннями, там постійно точилися бої. Тож ми евакуювали людей звідти майже одразу. Краматорськ і Лиман – трималися до останнього. Тиждень тому ми евакуювали нашу команду з Краматорську, а також з Лиману ми евакуювали нашу вчительку – Аллу (прізвище) разом із сім’єю. Це дивовижна жінка. Коли почалась війна вона подзвонила, сама запропонувала очолити центр і зорганізувала в Лиманському Гончаренко центрі перевалочний пункт для біженців. Там була можливість зупинитися, привести себе до ладу, відіспатись, перепочити, щоб потім вже виїжджати до безпечніших регіонів. Ми купували продукти, навіть на це виграли грант від одного фонду. Відправляли туди речі першої потреби, засоби гігієни, підгузки, дитяче харчування. Також з Лиманом напряму співпрацював Гончаренко центр у Вараші на Рівенщині – відправляли майже щоденно пакунки гуманітарної допомоги для біженців. Центр у Лимані працював весь цей час. Я вмовила нашу вчительку із сім’єю виїхати, бо в неї 2 дітей. Казала: «Побережіть дітей, бо вороги нікого не побережуть!». Так ось вони прийняли рішення і ми доправили їх до Києва. Наразі вони у безпеці.

- А як розподіляються функції та завдання у Гончаренко центрах? Є у кожного якісь особливості?

- Головне, що в кожному центрі зараз працюють героїчно! І кожен наш центр зараз найкращий! Наприклад, у Сколе – шиють балаклави, у Теофіполі – плетуть маскувальні сітки, в Жмеринці – волонтерка-біженка робить із дітьми патріотичні обереги для військових з екоматеріалів. Подільський центр навіть допомагав із доставкою перших “старлінків” для наших прикордонників! Тож ми досі жартуємо, що за потреби українські волонтери можуть дістати навіть “старлінк”. Усюди, в кожному нашому центрі, просто надзвичайні люди - саме вони рушійна сила! Всі роблять спільну справу для нашої армії, нашої України. Єдине, що хочу ще сказати: «Долучайтесь до нас і працюйте на перемогу разом з нами!». Бо зараз найважливіше – це допомагати тим, хто нас захищає!

Матеріал для публікації надано прес-службою всеукраїнської волонтерської мережі "Гончаренко центр".

    Фотофакт