Боротьба за свободу

прочтения: 23413
20.05.2022 18:30

«Коли 24-го це сталося, ми, як і всі схопилися від вибухів. Був момент усвідомлення, що почалася війна, але було небажання прийняти це. Максимально відключивши всі емоції, я зателефонувала сестрі, сказала, що у них є 15 хвилин на збори. Син, собака. Рюкзаки закинули у машину. Я довезла його до Тернівського кільця, всіх обняла та відправила з Миколаєва. Сама взяла свій «тривожний» рюкзачок і приїхала до обладміністрації, де вже був голова адміністрації, і ми стали вирішувати, як бути далі».

Так розпочалося повномасштабне вторгнення Росії на територію України для Ольги Малярчук. І у її життя, на відміну від більшості українців, війна увірвалася на вісім років раніше, ніж 24 лютого, коли ракетні удари розбудили майже всю Україну.

Ольга, практично з самого початку російської агресії проти України, працює в Миколаївській обласній адміністрації як радник з питань комунікації з військовими. Сьогодні, коли війна увійшла до активної фази, вона зі своєю командою займається питаннями гуманітарної допомоги, працює по іншим напрямках, про які, через продовження військових дій, говорити не завжди може.

«Ми реально розуміли, що війна 100% буде. Вона з 14-го року перейшла у стадію лише двох напрямків – Луганська та Донецька область. Але ми всі розуміли, що рано чи пізно війна буде повномасштабною. Наприкінці грудня було розуміння, що «згущуються хмари». Але думали, що активність буде лише на напрямках ЛДНР. За тиждень до 24-го стало все наполегливіше звучати, що ось-ось усе почнеться. Я домовилася сином, бо коли зайшла мова про те, що йому треба буде виїхати, то він категорично відмовлявся, лаявся, казав, що воюватиме разом зі мною. Поговорила зі своєю молодшою ​​сестрою, попередила, щоби вони були готові», - згадує Ольга.

Тоді, вранці 24 лютого, головне завдання було швидко зорієнтуватися, вирішити, що робити насамперед. Миколаїв, на відміну від Херсона, мав трохи більше часу. Хоча у місті і орудували диверсійно-розвідувальні групи, у планах яких було бажання за лічені години захопити владу, цього вдалося уникнути.

«Миколаїв урятувала згуртованість усіх наших людей. Коли всі побачили наскільки все швидко сталося з Херсонщиною, як це сталося, багато людей дуже швидко «прокинулися». Усі зрозуміли, що «я поза політикою», «це не моя війна», «нехай воює хтось, але не ми» – це зараз не спрацює і треба щось робити, щоби орки не зайшли на Миколаївщину. Була дуже злагоджена робота Миколаївської облдержадміністрації, міської влади, військових. Тоді всі служби об'єдналися, ми вже не ділили на ЗСУ, Нацполіцію, Нацгвардію. Всі стали одним кістяком, пліч-о-пліч і вийшли захищати Миколаївщину. Вертикаль стала горизонталлю», – розповідає Малярчук.

Ще одним провалом Росії стало те, що надія російської влади на підпілля любителів «руського миру» не виправдалася.

«Багато людей «прокинулися» і чітко для себе визначили, що ми не брати, що це не братовбивча війна, що це війна з Росією. Після ракетних ударів відсоток підтримуючих став значно меншим. Так, такі, як і раніше, присутні. Є ті, хто робить це за якісь копійки, видаючи координати, працюючи у соцмережах. Є ті, хто чекає, сподіваючись дорватися до влади. Є упороті, з якими нічого не зробити. Нехай беруть валізу і їдуть дивляться, як у Росії живуть. Зазвичай всі, просочені пропагандою на всі доводи, просто тупотять ногами і кричать. Доказів там нуль. Агресія та крики», - каже Ольга.

Вона додає, що багато хто не просто «прокинувся», а й став усіляко допомагати на різних фронтах.

«Була людина, проти якої я виступала публічно. Ми мали дуже довгі дискусії, коли все почалося, тому що я хотіла розуміння деяких речей. Для мене було досить складно прийняти, бо я категорична і для мене є лише «чорне» та «біле», але бачачи зараз дії та вчинки, бачачи бажання бути максимально ефективним, розумію, що це не награно. Хоча це було і раніше, але у форматі «Мир у всьому світі». Справді, є люди, які роблять все, щоб виправити ситуацію, до якої вони, можливо, побічно, причетні», - каже Малярчук.

Причини з яких російські солдати прийшли на територію України, Ольга пояснює роботою пропаганди.

«Там пропаганда просто зашкалює. Вони кажуть, що ми зазомбовані. Ми говоримо, що вони. Але ті документи, які я особисто бачила, коли чула спілкування з полоненими, вони реально зазомбовані. Їм розповідали, що в нас тут націоналісти, які дуже гноблять російськомовних. Що тут репресії, що мало не вирізають по-тихому російськомовних жінок і дітей, що реально українці творять геноцид по відношенню до російськомовних людей. Коли ми з ними говорили російською мовою, то в їхніх очах було стільки нерозуміння, вони були шоковані. Багато хто їхав сюди на ентузіазмі. Вони всі були впевнені, що вони візьмуть нас за добу, що пройдуть всю Україну. Їм реально казали, що тут їх дуже чекають. І ось на цьому ентузіазмі вони приїхали «освобождать», – каже Малярчук.

А от жінок, які закликають своїх синів та чоловіків чинити насильство над українцями, Ольга розуміти просто відмовляється.

«Я не знаю, як цих жінок можна назвати жінками. Це просто якісь створіння. Жінка, та, яка любить, яка народила цю дитину, яка вийшла заміж – вона розуміє, що чоловіка треба берегти та за нього боротися. Коли вони тут лягають пачками і «Вантаж 200» ніхто не приходить забрати, то вони не кричать, вони просто сприймають це як даність. Якщо, не дай Бог, у нас хтось потрапляє в полон, то ми робимо все можливе, щоби витягти своїх. Кожна жінка береже свого чоловіка, опікується ним. Коли їм чоловіки кажуть: «Нас тут ніхто не чекав, ми тут не визволителі. Ми тут вбиваємо, знищуємо. Це страшно». І замість того, щоб говорити: «Повернися, я чекаю на тебе вдома. Не роби цього», вона дає пораду ґвалтувати жінок, вбивати дітей. Я не розумію цього. Та й не хочу розуміти. Це не жінки. Для мене це важка тема, бо після Чечні була впевнена, що ці жінки не допустять такого. Адже вони реально можуть піднятися, протестувати. Їх усіх не пересаджають та не переб'ють. Але вони мовчать. І навіть підтримують», – каже Малярчук.

Щире здивування звучить у словах Ольги, коли вона ділиться своїми емоціями про те, як росіянки на параді до Дня перемоги йшли з портретами загиблих на війні в Україні чоловіків, пишаючись цим.

«Сьогодні багато молодих дівчат вийшло з портретами на ходу «Безсмертний полк», де вони несли портрети вбитих окупантів. Чому вони радіють? Молода дівчина несе на табличці портрет людини, яка могла бути поруч, яка могла виховувати свою дитину, могла зустрічати літо, весну. А вона несе його табличку з літерою Z та пишається, що він герой. Він тобі такий герой потрібен? У табличці?», - з нерозумінням каже вона.

Говорячи про допомогу, що стікається в Україну з усього світу, Ольга торкається теми необхідності контролю.

«Завжди прошу, що якщо купується щось із дорогого обладнання, то, що далі буде потрібно армії, все має стати на облік. Ми не можемо просто привезти тепловізор, дати до рук і сказати: «Користуйся». Так не можна. Найчастіше це неправильно. Ми повинні бачити, що передано за актами, тоді все буде працювати там, де воно справді необхідне. Багато зараз питань до того, що волонтери у соцмережах розповідають про свою роботу. Говорять, що це піар. Згодна, що піар на війні – це завжди погано. Але є момент, коли потрібно звітувати та показувати свою роботу. Для мене це зовсім різні речі. Люди мають бачити, що все доходить до адресата», – каже Малярчук.

Одним із напрямків, якими займається команда Ольги, – організація похорону тих, хто загинув, захищаючи Україну. Для неї ця тема дуже болюча і на питання про те, чи варто зараз озвучувати втрати українців, відповідає, що «якісь речі ми можемо озвучити лише після війни», перемикаючись на пояснення мотивації обох сторін.

«Ми воюємо за нашу землю. Ми розуміємо, що за нами наші міста та села, наше майбутнє, наші діти. Вони прийшли як окупанти та вони усвідомлюють це. Та пропаганда, яка працювала, вже не працює так, як хотілося б російській владі. Їх лякають, що вони сидітимуть у в'язниці. Але ж усіх не пересадять. Вони можуть зупинити цю війну, їх мільйони. Але вони не бажають чути. Свободу треба виборювати. Вони зараз стали сліпими та німими рабами. Це дуже сумно, тому що вони могли б розвиватися у зовсім іншому напрямку. Коли вони заходять у села і грабують від трусів та прокладок, тягають пральні машини, бо в них цього всього немає, бо «укропи» та «хохли», виявляється, краще живуть. А хто вам заважає працювати, розвиватись? Вам не вистачає трусів? Ми всі скинемось, віддамо, пишіть адресу пошти. Скажіть, чого вам не вистачає – відправимо. Але їм не вистачає насамперед свободи. Вони не знають, що таке. Вони не знають, що таке виборювати свої права, що таке рівні права, що можна виборювати майбутнє. Їм закладають ненависть до українців із дитячого садка, зокрема через мультики», - каже Ольга, згадуючи «Казку про Ваню та Миколу».

Війна для багатьох стала часом переоцінки цінностей. Ольга таких переломних моментів за ці довгі вісім років війни мала декілька.

«Для мене це був чотирнадцятий рік, коли війна торкнулася безпосередньо моєї родини. Тоді я розуміла, що раніше ніколи не буде. Таких моментів, які змінюють тебе «по щелчку», було кілька. Це кінець лютого 14 року, коли 79 бригада виходила на Чонгар. Це 3 червня, коли я дізналася про поранення чоловіка. Це 5 червня, коли я потрапила до Київського військового шпиталю. Це був момент, ніби ти потрапив до якогось нереального фільму. Моменти, коли я втрачала друзів. Іноді здавалося, що просто не вистачить сил витримати цей біль, усе те, що відбувається всередині. У 2015 році був момент вигорання, коли довелося вибирати: зупинитися або рухатися далі, навчившись відключати емоції. Я обрала відключати емоції, щоб бути продуктивною та корисною. Це, звичайно ж, 24 лютого, коли ці тварюки знову вибили грунт з-під ніг своїми авіабомбами. Це 29 березня, коли ракета прилетіла до обладміністрації. Це мій другий день народження. Я розумію, що найдорожче що є – це справді життя. Не просто життя заради життя, а життя заради нашого майбутнього, заради наших дітей. Ми – українці. Ми та нація, яка багато століть виборює свою свободу. Ти розумієш, що є речі, які справді другорядні. Чи одна у тебе пара шкарпеток на весь цей час, чи є можливість помитися чи ні. Все йде на другий план і в пріоритеті робота на наближення перемоги, щоб усі наші могли якнайшвидше повернутися до мирної України. Щоби майбутнє було – Україна», - каже Малярчук.

Понад місяць вона, як і всі миколаївці, живе без води. Миколаїв втратив централізоване водопостачання після того, як у трубу потрапила ракета. Перебита водна артерія, яка вела воду до Миколаєва, знаходиться на окупованій території. Комунальні служби припинили спроби замінити трубу після того, як кілька разів підпадали під ворожі обстріли. Місто стало шукати альтернативні джерела водопостачання.

«Не втомлююсь захоплюватися миколаївцями, хоча часто мені здавалося, що у нас у більшості депресивні люди. Але починаючи з 24 лютого все змінилося. Люди тримаються, люди борються, адаптуються, допомагають. З тією ж водою. Це справді проблема, бо хочеться помитися, щось приготувати. Але не було вою та ниття. Усі розуміють, що треба перечекати, що треба один одному допомагати та підтримувати. Зараз у нас є технічна вода, її більше не потрібно тягати, щоб випрати, помити щось. Вирішують питання із питною водою. Істерик немає. Люди об'єдналися», – так описує ситуацію Ольга.

Вона сподівається, що війна незабаром закінчиться і всі, хто поїхав, зможе повернутися додому.

«Хочу вірити, що це станеться в одну мить, що в Росії прийде усвідомлення і вони зупиняться. Але як людина, яка в цьому довго, я розумію, що вони все затягуватимуть, вимотуватимуть нас. Буде тривала війна. Вони розраховуватимуть на те, що ми втомимося. Це може бути як півроку, як і три роки. Поки що в Росії не буде змін, питання про те, коли закінчиться війна – без відповіді», - вважає Ольга.

Сьогодні, коли українці об'єдналися, коли практично весь світ згуртувався навколо допомоги нашій країні, дуже важливо не розгубити те, що отримав наш народ через біль, вважає Ольга:

«У 15-му році, коли мені запропонували прийти до ОДА та очолити «Центр допомоги учасникам АТО» були серед нашого волонтерського руху люди, котрі мене не підтримали. Вони вважали, що влада мене змінить. Але я ще тоді зрозуміла, що просто ходити на мітинги та протестувати проти несправедливості – цього мало. Людям, які хочуть змін, потрібно брати на себе відповідальність. Потрібно вчитися чути одне одного. Коли в нас настане мир, то важливо не втратити єдності та комунікації. Дуже важливо продовжувати чути один одного. Попереду у нас дуже багато роботи, і її вистачить на всіх. Слухати та цінувати один одного – ось пріоритет».

У нашу розмову вривається звук повітряної тривоги. Для мільйонів українців він давно став буденністю. Не зважаючи на тривогу, бо дотримано правило двох стін, Ольга говорить про те, що потрібно миколаївцям та всім українцям для завершення війни:

«Дуже потрібна зброя наступального характеру. Нам потрібна далекобійна артилерія. Нам потрібні засоби зв'язку. Це те, що стоїть гостро. Нам потрібні тепловізори, БПЛА – «пташки».

Не можу не запитати Ольги про феномен несподіваної, без перебільшення, всесвітньої популярності голови Миколаївської ОДА Віталія Кіма.

«Все банально просто. Він такий у житті. Немає жодного секрету. Для мене було показово, що 24 лютого, коли ми стояли в нього в кабінеті, хтось у нього запитав: «Що робитимемо?». Він просто глянув на цю людину, розвів руками і сказав: «У сенсі, що робитимемо? Херячитися будемо!». Коли я це почула, то мене ця відповідь влаштувала. Багатьох емоцій він не показує і ніколи не покаже, але це його «вибивати їх будемо» – це не на публіку. Це справді його позиція. Йому вдалося зібрати навколо себе людей, завдяки яким вдалося не пустити росіян у місто, вибити їх з низки позицій», - каже Ольга.

Тим часом, глава МЗС України Дмитро Кулеба робить заяву про те, що переговорний процес з Росією «вигорів як сірник». Відповідно, позиція «вибивати» – єдине, що сьогодні лишається для українців. Перемогти, щоб вижити – головне завдання, яке сьогодні стоїть не лише перед Україною, а й перед усім світом.

Над матеріалом працювала Олександра Ющишена

Спільний проект Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії

    Фотофакт