«Вони не здалися в полон. «Волина» ніколи б не здався!» - колишній наставник миколаївського морпіха

прочтения: 26233
05.07.2022 07:00

«Богу — душу. Життя — Україні. Честь — нікому».

Під таким гаслом виховувалися майбутні офіцери Кременчуцького військового ліцею. Серед них — захисник «Азовсталі», командир морпіхів Сергій Волинський «Волина». Вікторія Рощина та Громадське радіо поспілкувалися із керівництвом ліцею, за якого навчався нині полонений військовий. Вони розповіли про характер «Волини», його професійні якості й те як днями чекали від нього звичайний «+», коли той перебував в оточенні окупантів у Маріуполі.

Наразі вони продовжують на відстані підтримувати учня. Зокрема, містом Кременчук встановлені білборди в підтримку «Волини», невдовзі з’являться футболки із його зображенням.

Герої інтерв’ю - колишній керівник ліцею, полковник Володимир Поляков та його колишні заступники Олена Миколаєнко та Андрій Малюк (офіцер-вихователь, тренер з рукопашного бою).

Розкажіть про ліцей — атмосферу, в якій виховувався Сергій Волинський.

Володимир: Ми наше навчання будували на тому, щоби підготувати якісних молодших командирів. На той час я розумів, що війна буде і ми сподівались, що наші учні другого курсу зможуть зайняти посади молодших командирів у формуваннях територіальної оборони. Вони за два роки були добре підготовлені.

Я завжди робив акцент на тому, щоби підготувати учнів, як військових. А загальноосвітні предмети мали би бути, але на рівні чотирьох балів.

У нас були дуже добрі польові табірні збори двічі на рік, у нас дуже добра була матбаза, дуже добрі були офіцери. Наші ліцеїсти єдині, хто бігав 42 кілометри. І це не лише хлопці, а й дівчата. Наш ліцей був першим, який почав набирати дівчат.

Яким ви пам’ятаєте Сергія?

Володимир: Сергій не пас останніх і не був краще всіх. Він був тією золотою серединою, яка формувала в нас найкращих офіцерів. Виявилось, що саме такі хлопці і виявилися найкращими. Серед них зараз воюють дуже багато.

Сергій Волинський після закінчення нашого ліцею пішов далі навчатися у вищий навчальний заклад. Після випуску там із перших днів він потрапив до Криму. Після окупації Криму він виводив свою частину. Після виводу, з перших днів початку АТО брав там участь.

Коли він випускався, у нього як лейтенанта була парадна форма. Після нього випускався ще один хлопець, але тоді були проблеми з формою і фінансові зокрема. І Сергій віддає цю форму цьому випускнику, щоб він також був гарним на випуску. І так виявилось, що в цій формі, яку він подарував нашому музею — випускалось два наших випускники. Маленька рисочка, але вона підкреслює щирість цього офіцера.

Сергій коли віддавав форму — написав такі слова: «Вчора після відбору та посвяти в морські піхотинці, вручав молодим бійцям берети. Я бачив блиск у їхніх очах і згадав, як ви посвячували нас у ліцеїсти. Ми бачили блиск у ваших очах. Володимире Юрійовичу, тепер цей блиск продовжується і в моїх солдат».

А потім він ще написав:

«Щоб там не говорили про армію, але ми ростемо професійно. Нам дають навчатися, вертольоти літають, кораблі ходять. Ми серйозно готуємося. За останній час — чотири місяці стрільб, з них два місяці вночі. От тільки сина майже не бачу… Але ми кращі. І ми пам’ятаємо тих, кого вже немає із нами поряд». Заради них ми будемо ще краще».

Ось уся суть його в цих фразах. Це дійсно він такий. І коли він потім писав свої пости у фейсбуці — це його стиль. Він дійсно такий.

От ця золота середина, на яку можна не тільки покластися, а яка завжди захистить. Допоможе. От завжди якщо потрібно — він допомагав своїм хлопцям.

Андрій: Позивний «Волина» пішов у нього саме з ліцею. Хоча ми як вихователі були проти, бо це ж не зона. Але його так називали. Сергій був у мене в гуртку, де були показові виступи. Він був як риба, яку годують і вона схвачує одразу. Так і в навчанні, і в спорті. Він навіть після відбою просив займатися. Він постійно був у пошуках.

І от риса у нього така була, можливо, вплинули мої слова… я завжди казав: «Якщо хочеш бути хорошим командиром — маєш бути прикладом в усьому». От він це схопив і пішов, пішов. Не був він білою вороною. Тобто, якщо вони порушували дисципліну, то порушували всі. Але він часто казав: «Не будемо підставляти командира» і до нього прислухалися. Коли потрібно — він був дуже відповідальним. Розіб’ється, але зробить — таким був.

Олена: Найкращі офіцери виростають зі звичайних учнів. От у мене з ним взагалі не було ніяких проблем. Він не був вискочкою чи порушником дисципліни. Але кожного року після випуску, на мій день народження від нього приходили вітання.

На чому ви робили акцент під час виховання офіцерів?

Володимир: Часто після випуску до мене підходили хлопці і казали, що їх не розуміють однокласники. А я кажу, що так і має бути. Ми їх за рік навчали приймати рішення. А тому їхні однолітки їх не розуміли часто. В нас були марш кидки 25 кілометрів і коли вони виходили за знак міста Кременчука, і їм казав: «Бачите, ви це змогли. Головне, щоб ви в це вірили і знали, що ви найкращі, ви еліта». Ми їх виховували за таким лозунгом — «Ви найкращі. Ви еліта української армії». І так сталось, що вони стали елітою армії.

Ми намагалися виховувати такий прошарок, щоб і захистити могли, і порядність була, і розум. Ми хотіли робити з них професіоналів першої ланки. Ми також почали будувати церкву, тому що ми розуміли, що мають бути капелани.

Олена: У нас було всього 80 чоловік. Ми їх всіх знали, з кожним особисто працювали. Тому вони в нас дійсно були найкращими.

Володимир: Якість. От Сергій варився у такій атмосфері.

Один із наших учнів також отримав Героя України, один командир танкового батальйону з Сергія випуску також. Сергій — це напевно акумулятор всього.

Полон. Наскільки переживали чи мали з ним зв’язок?

Володимир: Я завжди кажу і буду казати — вони не здалися в полон. Сергій би ніколи не здався! Але він, як офіцер повинен був виконати наказ. Вони три місяці тримали тисячну армію цих орків! Якби вони здалися в полон — здалися б ще три місяці назад і ця армія зайшла б у Запоріжжя, у Харків. А вони три місяці їх стримували.

Вони не здалися у полон, вони виконали наказ на подальшу екстрадицію. Все. Він військовий, він вчинив так, як мав.

Олена: Можливо якщо би сам він був, то ніколи б так не вчинив. Але від цього рішення залежало життя багатьох інших хлопців.

Володимир: Тоді було важко. Він казав про це. Багато з чим були проблеми. Але він приймав правильні рішення. Він не пішов на той прорив, внаслідок якого загинули військові, на жаль. Він пішов на злиття. Що сказати? Людина. Крил не має. Але на таких людях тримається Україна.

Олена: Та міць, на яких тримається армія, підрозділи.

Володимир: Якщо людина хоче рости — вона шукає як. А якщо ні — хає армію, каже що погано те і те. От Сергій був із тих, хто шукав як стати найкращим. Я сподіваюсь, що його з полону заберуть.

Олена: Навіть у тих є повага до них. Коли він був на «Азовсталі», ми вже переживали і просили: «Сергію, плюсани». То Володимиру Юрійовичу він писав «+», а в мене просто була галочка, що переглянуто. І то було добре. Той плюсик. Для нас це щастя, від серця відлягає. Одразу обдзвон — «є плюсик»).

Я й досі йому пишу… Я присвячую йому пости. І от я йому писала, що я ще стільки не молилася. Хоч не можу назвати себе глибоко віруючою людиною. Але постійно засинаєш і прокидаєшся в очікуванні. І чомусь, коли з’явилася інформація про «злиття», я думала, що це вони вирвалися взагалі. Я перший час так раділа…

Володимир: Він на вигляд став старіше свого батька. Дуже постарішав. Таке пережити….і при всій повазі до нашого аеропорта (Донецький аеропорт), але тоді туди кореспонденти могли знайти і вийти. В «Азовсталі» це було неможливо. Живими б не вийшли. Це напевно кіборги в квадраті.

Як вперше дізналися, що Сергій на «Азовсталі»? Як були відчуття?

Олена: У мене був страх. Бо вони всі наші діти. Цей страх є досі. Одного випускника ми вже поховали. Це неймовірний біль.

Тому нам страшно. Але те, що в полоні, з одного боку — це значить, що живий. Здоровий. І це дає надію на повернення. Усе інше можна виправити.

Андрій: Я одразу не розумів, він це чи не він. Це був шок для мене, думав, що може схоже прізвище. А в мене син його добре знав, вони однолітки. Він телефонує і питає: «Тато, це ж він?». Кажу: «Так. Він».

Володимир: От він в мене питав: «Є інфо, чи йде хтось на Марік?». Тобто, вони думали, що хтось прорветься до них.

Розумієте, це сто кілометрів степ. Пройти цей шлях — це відволікти велику кількість наших сил, які могли розбити протягом дня. Ми б оголили фронт. Вони і так відтягнули на себе…

Підтримка була. Це теж героїзм наших льотчиків, які розуміли, що це політ в один кінець. Тобто, пройти систему ППО росіян було практично неможливо. Але вони прорвалися туди. Але, так, ми розуміли, що витягнути їх військовим шляхом було неможливо.

Ви вважаєте, що це було єдине правильне рішення?

Володимир: Так. Єдине правильне.

Олена: Звісно, було б добре, якщо б вони пішли на третю сторону. Але думаю, що вони б тоді їх не випустили взагалі.

Володимир: Мій племінник Ігор загинув у бою. Перед цим він був в оточенні. Вирвався, з пораненням, шкода, так. Потім за кілька днів знову кидають у бій, він гине. Так от я думаю — може краще, щоб він був в оточенні? Я б хоч знав де він, батько б знав, що живий.

Олена: Ми зробили в Кременчуці білборди, на днях будуть футболки із зображенням «Волини». Ми не замовчуємо, ми дуже чекаємо. Ми віримо, що вони повернуться, тим більше він обіцяв своїми руками замінити погони на тій формі, що подарував…

    Фотофакт