“Меми летять швидше, ніж ракети”: Миколаївський комік про важливість гумору під час війни, російський КВН, українізацію жартів та життя попри виклики

Війна змінила життя кожного українця. Немає такої галузі, яка б не була вимушена адаптуватися до реалій. Багато хто з різних професій почали шукати шляхи допомогти наблизити перемогу України. Хтось пішов у військо, хтось став волонтером, а хтось продовжив працювати, щоб мати змогу донатити на допомогу силам оборони.

Одним з кластерів, який зміг конвертувати свою аудиторію та почав організовувати збори для ЗСУ, став креативний кластер. Гумористи, актори, ведучі, культурні діячі з початку повномасштабного вторгнення змогли обʼєднати людей та завдяки цьому закупили сотні автомобілів, дронів, рацій та інших засобів, яких потребують військові. Миколаїв не став виключенням. Ми поспілкувалися з миколаївським ведучим та стендап-коміком Михайлом Рябоконем, щоб дізнатися про те, як йому вдалося конвертувати свою аудиторію у допомогу армії, про те, як відбулася українізація гумору та чому жартувати навіть під час війни важливо та корисно для здоровʼя.

– Як для тебе почалася війна?

– Ми прокинулися десь о 5-й ранку, бо почали дзвонити телефони. Мені подзвонив товариш, сказав, що почалась війна. На той момент ми були у батьків дружини. Приїхали в гості, тому що 24-го лютого у нас повинна була бути вечірка в Миколаєві. Почувши новини, ми побігли в кімнату до тестя. Кажемо: “Дядь Міш, почалась війна. Треба, їхати в Молдову, зриватися, тікати”. Він прокидається, дивиться на мене і каже: “Міш, давай я еще годинку посплю”. І він ще на годину лягає спати. Ми сидимо у сусідній кімнаті і просто 60 хвилин чекаємо, потім забігаємо: “Дядь Міш, прокидайтеся, треба вже їхати, там зараз все закриють”. А він каже: “Міш, ну кто в Молдову поедет на голодний желудок, надо позавтракать”. І так слово за слово, у результаті вийшло, що потім ми вже нікуди не поїхали, лишились в Миколаєві.

Десь через тиждень після початку вторгнення, розібрали тривожну валізку. Думав ще тоді, які абсурдні речі у ній були: дві пари джинс, чогось тоді здалося, що це буде актуально, якісь взагалі непотрібні штуки, такі як масажер. Та й інші дурниці.

– Чи передчував, що буде війна?

– Я був тією людиною, яка казала, що нічого не буде. І це дуже дивно зараз це згадувати, аналізуючи те, що відбувалося тоді й відбувається зараз. Коли все вже сталося, ти такий думаєш, ну ж логічно було, що щось буде. Але через те, що просто не було досвіду попереднього, мені здавалось, буду відвертим, що це все закінчиться, в тих же кордонах, де вже відбувались військові дії. Тобто, що далі Донбасу це не піде. Чомусь в мене було таке відчуття, яке виявилося помилковим.

– А твоє оточення якої було думки?

– В мене є друг, мій партнер по нашому стендап-клубу. Він мені говорив про війну з 2014-го року: “путін буде пробивати сухопутний коридор”. Але це така людина, яка максимально вірить у всі теорії заколоту. Є в мене ще один друг, який на Ютубі відомий як “Клятий раціоналіст”. Я йому дзвонив, коли за декілька місяців до початку почалися розмови про війну, щоб запитати його думку. “Нічого не буде. Бо це тільки підтвердить, що путін дурачок”, - казав мені Артем. Коли все почалось, зателефонував йому одному з перших. Відчувалося, що він теж наляканий, але в нас почуття гумору – це первина історія і він на моє питання сказав: “Чуєчка підвела”. Тоді це трохи розрядило атмосферу.

– Якраз у контексті Ютубу маю запитання. Перед війною з'явилося багато військових експертів, які або казали, що вторгнення не буде, або наголошували, що вірогідність “50 на 50”. Багато хто і зараз продовжує вірити таким експертам. Що можна побажати таким людям?

– Особисто я військових експертів не дивився та не дивлюся. Точно можу сказати, що можна довіряти Генштабу, вірити в ЗСУ. Мабуть, саме ці люди знають більше, ніж якісь військові експерти.

– Бачила у тебе були жарти про миколаївського Ванька, телеграм-канал якому багато хто довіряє. Наскільки можна довіряти анонімним джерелам?

– Можу сказати точно, що коли Ваньок писав, що десь там прилітає по окупантах, то це суттєво підіймало бойовий дух і давало в якийсь момент, коли ти вже просідав, певну долю позитиву. Довіряти й прямо вірити цілком з головою, я б цього не робив, тому що дуже боляче розчаруватися.

Наприклад, коли звільнили Херсон, то до цього мені хлопці, яким ми допомагали, всіляко натякали, що ми скоро отримаємо гарну новину і вона буде пов'язана з Херсоном. Навіть називали певні дати. Я їм тоді казав, що не повірю, поки не побачу підтвердження цього. Тому вони просто казали мені, що треба знайти, зробити, але на моє прохання нічого не обіцяли, щоб я не розчаровувався. Про звільнення Херсону я дізнався по дорозі у Київ. Ми зупиняємось в піцерії, я взагалі не в курсі новин. Що ж я тоді відкрив? Лачена читав. А він пише: “Звільнили Херсон”. Чесно скажу, плакав. Це була неймовірно класна емоція. Тому я за те, щоб вірити в краще, але при цьому бути дуже раціональним і критичним.

– Ось ти згадав Лачена. У тебе є пояснення, у чому секрет його успіху?

– Наскільки розумію про Лачена, то в нього були якісь гумористичні канали, які він розвивав. За два місяці, здається, до війни він створив цей телеграм-канал. На той момент була напруга в мережі. І, можливо, він допомагав людям цю напругу знімати, допомагав просто бути в курсі того, що відбувається.

У мене, коли створив телеграм-канал “Підкований”, коли активно його вів, писав і просто потрапляв у те, що люди хотіли відчути, пережити, теж дуже активно росла аудиторія, тому що просто це було те, що людям було потрібно в той момент, коли я це робив. Потім, коли я переїхав в Київ, відчув, що писати з Києва про те, як живеться в Миколаєві, – це трошки лицемірно. Тому що там зовсім не так, як в Миколаєві, від слова “взагалі”.

– Аудиторія твого каналу тільки Миколаїв?

– У мене, так. Вона сильно підросла, коли місцеві новинні телеграм-канали зробили репост. Є допис, де понад сто тисяч переглядів. На цьому дописі багато реакцій, але є і “палець вниз”. Погано сприймаю критику, особливо коли вона стосується чогось, над чим працюю.

– Як виникла ідея створення такого каналу на тлі того, що відбувалося?

– Це, здається, був 50-й чи 51-й день війни, щось таке. В той день був дуже сильний приліт і я посварився з другом, який живе в Києві. Він мені подзвонив: “Що ти, як ти?”, а я якось віджартувався. Про Нурлана Сабурова пожартував. Ми з цим товаришем дуже любили цього коміка, але після його позиції щодо війни дуже розчарувалися. Тоді мій товариш на мене образився, тому що я не відповів, як у мене справи. А я нічого не розповів, бо розумів, що він, живучи в Києві, сприймає події, що відбуваються в Миколаєві, зовсім по-іншому. Він образився настільки, що я не міг йому додзвонитися, бо він не брав слухавку. Тоді я написав пост про це. І такий: “О, прикольно, зроблю хроніку”. І почав просто вести хроніку життя в Миколаєві під час війни, постійних обстрілів, відсутності води.

– Паралельно зі своїм телеграм-каналом, бачила, що трошки згодом з'явилися “Шутки від Мішутки”. І там ти збирав донати на армію завдяки жартам. Скільки вдалося зібрати?

– Якщо чесно, не рахував. Так, я написав, що якщо вам сподобається, ви можете зробити будь-які донати. І я прямо там казав, що частину коштів через те, що зараз не працюю, буду витрачати на власні потреби, а частина коштів буде йти на волонтерство.

Пам'ятаю, що в перший день, коли просто опублікував і кинув клич, то прийшло, здається, щось понад п'ять тисяч гривень просто за перші п'ять жартів. Це більше, ніж на “Розсміши коміка”, який я виграв.

Я часто жартую, що ми унікальне покоління, тому що я та людина, яка отримала п'ять тисяч гривень від Зеленського за жарти, тисячу гривень за щеплення від корони, і цікаво, що будуть ще якісь там виплати, маю на увазі репарації.

– Наскільки взагалі можна жартувати під час війни? Зараз з'являється дуже багато досліджень, декілька з них читала, де психологи розповідають про те, що для українців жарти, – це захисна реакція, що з усмішкою легше пережити багато чого. На твою думку, чи це так?

– Це так. Я зараз слухаю аудіокнигу Віктора Франкла, який описує, як бувши психологом і психотерапевтом, потрапив у концтабір. У книзі він розповідає про своє життя в концтаборі, те, що він пережив, що з ним сталося. І він розказує, що там, прямо у концтаборі, були дні, коли всі в'язні збиралися, розчищали певне місце і робили там кабаре, потім щось типу стендапчика. Хтось співав, хтось розказував вірші. Так ось він пише, що навіть вже помираючі, сильно хворі в'язні, не дивлячись на максимально поганий стан свого здоров'я, все одно приходили і дивилися.

Здається, Арістотель сказав, що є декілька основ у людини. Перша — це релігія, але вона не конкретна, вона не доказова. Є наука, але і вона дуже спірна. І останнє — це творчість, яка не має меж. Через це будь-яка людина прагне до творчості. І, власне, ця якраз ця історія з концтабором, з українцями, які під час війни жартують. Летять ракети, пишуть, що повітряна тривога по всій Україні, а в нас летять вже меми. І вони летять швидше, ніж ракети. Ну, про що можна казати? Люди не хочуть відчувати страх, тому це нормальна людська реакція, коли людям просто хочеться відчути якісь позитивні емоції. З біологічної точки зору, це що серотонін, дофамін, оці всі гормони радощів, які просто стабілізують твою нервову систему.

Але тут є питання, як жартувати. Мовляв, якщо твій жарт ображає когось, то краще не жартувати. Разом з тим, ми ж дурненькі в плані гумору. У нас були жахливі жарти, навіть під час війни. Не через те, що ми сиділи і прямо їх придумали. У людей, які пов'язані з гумором, не так все працює. Мозок просто бере один шматок інформації, інший шматок інформації, потім з цього щось робить і видає жарт.

– Майже як пропаганда….

– Так, так. І ми з колегами часто виговорювались цими жартами для того, щоб просто не тримати це у собі. От мої всі жарти, які я там писав у каналі “Шуткі от Мішуткі”, майже всі були направлені виключно на моральне приниження наших сусідів.

– Однією з тем сучасних жартів стендапу, є тема про рідних у росії. Про те, що скоріш за все це “прості, прощай”. Чи є у тебе такі рідні, чи спілкуєшся, чи намагаєшся спілкуватися? Якщо ні, то на твою думку, чи взагалі є якийсь шанс діалогу, перепрошивки, так би мовити, чи там всі зазомбовані настільки, що без варіантів?

– У мене є родичі в росії і з ними складна ситуація. Так склалося, що в мене мама переїхала з росії, здається, ще у 80-х роках. Тут вона познайомилась з татом. Тато в мене українець, але в нього теж там родова дуже складна історія, тому що це була сім'я, яку більшовики ще за період репресій вислали до Азербайджану і вони там певний час жили до покоління мого батька.

Разом з тим, у мене козацьке коріння., Знаю, що в мене прапрапрадід займався кіньми для козаків. Власне, звідси виходить і моє прізвище. І жарт у тому, що попри це у мого тата був певний період, коли він дивився Шарія, якісь інші проросійські канали. Я з ним постійно сварився відносно цієї теми. Лише після 24 лютого до нього прийшло прозріння.

Зараз більша частина родичів, які в мене є, живуть в росії. Причому з батькової сторони, тому що його деякі брати-сестри з Азербайджану повернулися не в Україну, а поїхали до росії. В мене є двоюрідний брат, який там досі живе, який мені говорить, що це всі американці війну розвʼязали. А інший мій двоюрідний брат, який також з Галицинівки, був у десантно-штурмовій бригаді ЗСУ, наразі зник безвісти.

– Повернемося до питання про вплив пропаганди. Іноді, коли бачачи правду на власні очі вмикаєш російські відео, які побудовані за правилами Геббельса, дивишся і починаєш ловити себе на думці: “Це правда, і це правда, і це правда…”

– Так. І от ти вже думаєш: “А де я був всі ці вісім років?”. До речі, якраз у 2014-му році, так сталося, що я приїхав в Донецьк саме в день організації “днр”. Не те, що я як ведучий приїхав відкривати все це. Звичайно ж, ні. Тоді я привіз команду КВН, й ми ночували в Макіївці, а на наступний день у нас був виступ у Донецьку. Тому так сталося, що вісім років тому, вже девʼять, коли прийшли ФСБшники та організували захоплення адміністрації, я був в Донецьку, і я це все бачив на власні очі.

Я бачив, що тоді на вулиці вийшли люди, які тримали у руках українські прапори, які намагались протистояти тому, що відбувалося, просто їм не вистачило ресурсу це зробити. Це мені неодноразово розповідали й мої друзі, які там жили. Хлопці, до яких я приїжджав у Донецьк. Наразі вони всі виїхали, хтось на підконтрольні Україні території, хтось за кордон, є й такі, що приїхали в Миколаїв, відкрили бізнес.

Часто кажуть, що ця війна, типу, тягнеться з Донецьку. Але ми там були, ми точно знаємо, що ніколи не було в Донецьку масових настроїв “за руській мір”. Здається, у 2012-му році, там був форум “Арт-Юкрейн”. Я поїхав туди як людина, яка перемогла в якомусь там кубку України з КВН. Там зібрали всіх. Пам'ятаю, як ми їдемо вночі в автобусі з відкритими вікнами. Це, здається, зима. І от ми по центру Донецька їдемо і співаємо “Лента за лентою” всім автобусом. Просто по фану нам було. І взагалі не було ніяких там прикольчиків. Все було максимально спокійно. Це те, що я розказую своїм родичам в росії.

Найближча моя родичка – це моя тітка, мамина рідна сестра. Вони часто сюди приїжджали. До речі, я часто їздив до росії. Останній раз це був грудень 2013-го. Ми поїхали на сочинський КВН-фестиваль. Ми їхали через Крим. І хочу сказати, ми взагалі навіть подумати не могли, до чого це може призвести, тому що ми туди приїхали, і там всі друзі. Сочі. Всі кавеенщики – це одна тусовка. Разом з цим, відчувалося трошки зверхнє відношення до нас. “А, з України”, – це відчувалося. Тоді ми були пацани-пріколісти, які їхали тусуватися, і, взагалі не думали про політику. А зараз, коли людина каже, що творчість – поза політики, то для мене ця людина йде далеко і надовго, тому що так не працює.

– Наскільки взагалі був вплив на гумор України з боку росії?

– Тотальний. Яскравий приклад. Стендап на ТНТ. Вже пʼять років ми займаємося організацією стендап-вечірок в Миколаєві. Є такий стендап комік Чебатков. І десь два роки тому шукав контакт його менеджера для того, щоб його привезти з концертом в Миколаїв. Аналізуючи себе того два роки тому, зараз часто думаю, як взагалі це можна уявити? А тоді ми думали: “Такий класний чувак, смішний, інтелектуальний, цікавий, популярний”. Тому що медіахолдинг TНT-шний, який розпочав всі ці стендап-проєкти, для нас був певним авторитетом. Вони були тими, хто побудував імперію, вийшовши з КВН.

Якщо робити якусь ретроспективу по КВН, то у кавеені, як було? Ти граєш умовно, у якісь міській лізі, потім ти їдеш на регіональну лігу. Регіональна ліга – це ліга, яка підпорядковується АМІК, компанії Маслякова, де ти платиш внески. Тобто ти виступаєш, робиш людям концерт, і при цьому платиш внески за це. Парадокс. Зараз теж в голові це якось не вміщається.

Після регіональної ти їдеш вже в центральну лігу. Здається, в Україні було дві центральні ліги: у Рівному та в Харкові. Після центральної ліги в тебе є шанс на наступний рівень піднятися. Можливо, навіть у вишку потрапити. Але з українських центральних ліг, мені здається, у вишку небагато команд потрапляло. Це була команда “Дніпро”, “Одеські Манси”. Інші я вже не пам'ятаю. Так от, метою всіх кавеенщиків було потрапити в москву для того, щоб виступити в телевізорі.

Нещодавно у Дантеса на програмі був автор і режисер, який сказав, що грав в КВН. І я згадав, що тоді, коли ми грали, з'явилась команда, яка називалась “Перша україномовна команда КВН”. Тобто в Україні існував культ веселих і найкмітливіших і була команда, яка називається “Перша україномовна команда КВН”. Зараз дуже важко це згадувати, якщо чесно.

– Коли почалася, твоя, скажемо так, українізація?

– Не люблю ділити на регіони, але з усім тим є історія. І, об'єктивно кажучи, максимально оцей органічний перехід людини на українську мову, зокрема для Миколаєва, на мою думку, стався все ж таки після 24-го. Це правда і буде тупо казати, що ні. Це нечесно, як мінімум.

Моя українізація почалась у 2019-му. У побуті, з людьми, з якими я давно знайомий, я говорю російською. Навіть з тобою ми почали говорити російською, тому що ми познайомилися, коли ми розмовляли російською. У публічному просторі — це соцмережі, це публічні виступи, це проведення заходів, використовую українську мову.

Просто в якийсь момент я такий, ну, все, логічно, що далі це треба робити українською. Тому у 2019-му я створив подкаст “Підкований”, де я осмислено перейшов на українську для того, щоб створювати україномовний продукт для українського ринку. Були деякі друзі, які мене спитали, навіщо я це роблю українською, адже я краще говорю російською. Пропонували перейти на російську, щоб була ширша аудиторія. І ці ж друзі після 24-го: “Алло, слава Україні”, тобто відразу перейшли на українську.

Мене почати розмовляти українською надихнув “Клятий раціоналіст” Артем Албул. Це, взагалі, людина, яка на мене справила дуже суттєвий вплив, тому що перший його підхід до життя – це критичне мислення. Мисли критично і тобі буде значно простіше житися. В якийсь момент, коли ще у житті він говорив російською, а канал у нього був україномовний, він сказав, що вирішив для себе бути чесним перед собою, перед глядачем, і в побуті перейшов також на українську. І це при тому, що він народився у селі Вознесенському, був україномовним, але коли переїхав в Миколаїв перейшов на російську. Він згадував, що для всіх тут був такий собі веселий селюк, який говорив на українському суржику. Тому він і перейшов на російську. Як і багато інших людей, хто приїжджає з сіл, де умовно українська є основною мовою, в місті переходили на російську для того, щоб не виглядати як селюки. Зараз це дуже дивно виглядає, ну абсурд прям. Це те, що в голові не вміщається, тому що я ж теж був, трошки вузьколобий в цьому сенсі. Але на захист свого минулого, додам, що в мене була сім'я російськомовна, як і в багатьох, я думаю, людей. З усім тим, в школі я говорив українською, а вдома – російською.

– Чи змінився Миколаїв зараз? Чи змінилося твоє оточення? Були люди, у яких ти розчарувався?

– Скажу про себе. Я не пожалкував про те, яке в мене було оточення. У мене зовсім невелика кількість людей, у яких розчарувався. Загалом, більшість людей з мого оточення або пішли воювати, або стали волонтерами, або просто займаються якоюсь активною донейтерською діяльністю. Це, умовно, люди, які не залишилися без роботи.

Можу відверто казати, що я зрозумів під час війни, що мені не хочеться їхати з Миколаєва. Хоча до цього все своє життя, коли жив у Галицинівці, мріяв, що виросту та поїду жити в іншу країну, в інше місто. В мене були плани, можна було переїхати в Київ,

ще кудись переїхати. Під час війни зрозумів, що мені дуже комфортно в Миколаєві. Є питання, чи можна рости тут. Думаю, можна. Просто треба знати варіанти, як.

А стосовно проросійських людей, не знаю. Якщо чесно, я за весь час не зустрічав майже людей, для яких “не все так однозначно”. Було лише один раз, коли в черзі за водою стояв і там побачив одну творчу особистість, яка активно захищала позицію Олега Кошового, який поїхав робити концерти у Криму.

– До речі, як культурна сфера відреагувала на цю історію?

– Дуже погано. Ми всі розчарувалися. Тут ще історія така, що в нього є донька, яка тут лишилася жити. Вона продовжує тут жити, працювати, допомагати. В неї був варіант поїхати з ним, наскільки мені це відомо, але вона цього не зробила. А він не особливо задумуючись, зібрався і поїхав у Крим робити концерти. До того, наскільки мені хлопці розповіли, він вкрав концерт, який вони тут разом написали і почав його робити там з російськими акторами. Це максимальне приниження для тих людей, з якими ти це створював. Коротше, все це дуже погано. Ми ніколи не були прям з ним друзями, але ми товаришували, бо разом писали концерти, і для мене, певною мірою, це була авторитетна людина, тому що він в якихось питаннях нас активно підтримував. Але після цього все стало на свої місця.

– На твою думку, чому так багато саме людей з креативного кластера стали волонтерами?

– Не знаю, мені здається, що креативний клас – це той клас, який під час війни у більшості своєї залишився без роботи. Але кайф креативного класу в тому, що ми можемо придумувати якісь неочевидні рішення. І це наша суперсила. Тому більшість людей з креативного класу перейшли у волонтерство, почали придумувати якісь альтернативні способи, як щось десь знайти, підтягнули свою аудиторію, цей так званий соціальний капітал. До речі, коміки українські всі виросли. Квантові стрибки практично у всіх. Це до війни неможливо було уявити.

– Бачила, що ти почав проводити спочатку бункерні стендапи, згодом і інші заходи. Наскільки є попит?

– Були стендапи, які я організовував, був співорганізатором за ініціативою хлопців, українських коміків, які писали мені, казали, ми хочемо приїхати, допоможи нам з локацією, з обладнанням і так далі. Попит з самого початку був дуже великий. Іноді не так багато людей приходило, тому що у нас часто збігалося, що відбувся обстріл, а на наступний день запланований стендап. Багато хто з людей просто боявся виходити, з тих, хто бронював місця, але в середньому десь 50 людей було. І це непогано, тому що і до війни в нас були приблизно такі цифри. Тобто та кількість людей, яка вміщується на локації, вони й приходять на стендапи. І це суперкруто, бо почуття гумору, сміх рятують психіку людини, відволікає її, переносить її в якийсь прекрасний світ комедії.

– Питання щодо волонтерства. Зараз багато хто став збирати гроші просто на свої картки. Наскільки, на твою думку, це потрібно контролювати?

– Максимально треба це контролювати. Наскільки це взагалі можливо. Я для себе обрав концепцію, коли почав волонтерити. Вийшов і прям записав сторіс і сказав: “Народ, дивіться, якщо ви мені не довіряєте, не скидайте мені гроші, я не буду робити звіти, скоріш за все”. Цю історію я записував в момент максимального авралу. Чітко пам'ятаю, що це був період якогось неймовірного попиту на L-тироксин. Це для людей, у яких немає щитовидної залози. До моменту, коли ці ліки зникли, я взагалі нічого про них не чув. І от ми в якийсь момент просто замовляємо фуру цих ліків, збираємо якісь гроші. Розуміємо, що все, що ми не привозимо, все одно мало.

– Чому треба контролювати?

– Тому що була історія, що люди з комерційною жилкою, навіть в максимально стресовий період війни, коли ми такі: “Як же можна обманювати людей і брати якусь націнку за це? Як це взагалі можливо?”, якимось чином все одно на цьому заробляли. Був період, що L-тироксин ми віддавали за собівартість, це близько 150 гривень, щось таке, а у всяких групах, типу медичних, він коштував 400. Але для людини, у якої немає щитовидки, – це питання життя і смерті.

Є великі волонтери, “Повернись живим”, фонд Притули, ряд інших фондів, які роблять все на якісному і потужному рівні, а є локальні волонтери, такі, як я, у кого загальна сума зборів невелика. Фішка моєї конкретно роботи була не в тому, що я багато збирав. Мені суперщастило багато разів. І це навіть не моя заслуга, це заслуга людей, які якимось чином побачили мій пост. Тобто мій ресурс – це люди, які на мене підписані в соціальних мережах, або просто друзі, які мене знають і мають певну міру довіри. Тому ми привезли шість дронів на одну бригаду, ще шість на іншу. Кожен з них коштує, якщо не помиляюсь, три тисячі доларів. І це при тому, що я тільки відкрив збір на дрон, а мені пише людина: “Скільки треба дронів?” Я кажу: “А скільки можна?” Він каже: “Ну, буде три”. Це був Богомолов. І він через людей якимось чином знайшов ці дрони. Інша історія була, коли на Віталіка вийшла українська діаспора, яка живе в Америці. Представники діаспори сказали: “Давайте ви відкрите збір, і, наприклад, ви зберете, на два дрони, а ми ще купимо два. Якщо ви зберете на три, ми купимо ще три”. І от у нас, типу, була така гра. Тоді ми зібрали на три дрони. І вони купили ще три.

– Одним з тих, хто порушив питання звітів був гуморист, а тепер нардеп Роман Грищук.Як це сприйняли волонтери?

– З Грищуком ми знайомі особисто, тому коли вийшов той допис, де він написав, що всі волонтери повинні зареєструватися, я відправив йому повідомлення з текстом: “Що мене тепер посадять?” Він відповів, що якщо по мені не було запиту від фіскальної служби, то можна не турбуватися, але порадив зареєструватися у реєстрі волонтерів.

Тут ж яка історія? Всі на емоційному підйомі щось роблять, роблять, роблять, і раптом їм кажуть: “Давай, реєструйся”. У нас хлопці коміки жартують, що одному з волонтерів подзвонили з фіскальної служби та кажуть: “Ми заблокували ваші рахунки. Звідки у вас надходження?” Він каже: “Я волонтер”. “Як ви можете це підтвердити?” Волонтер відповідає: “Ну, я можу вам скинути інстаграм профіль”. Він скидує їм інстаграм профіль, вони йому телефонують через пів годинки та кажуть: “Доброго дня, ще раз. Ми перевірили профіль, дякуємо, розблокували рахунки”. А потім виявилося, що такі історії реально були. Тобто, інстаграм-сторінка справді працює, як доказ.

– Як щодо звітності від тих, хто отримує допомогу?

– Мені в цьому сенсі простіше, тому що я беру запити від безпосередньо хлопців, яких я особисто знаю, які зараз воюють. Чи треба ставити допомогу на баланс, звітувати? Мабуть, треба, але там же є певна кількість нюансів. Наприклад, ми придбали генератор та передали частині. Вони його не можуть прийняти на баланс, тому що не закладений бюджет на його обслуговування. А якщо ти його береш на баланс, то збільшується кількість витрат на його забезпечення. Наскільки розумію, що є в цьому проблема. Тому отакі питання, вони складні, і я на них не знаю, на жаль, відповіді. Я не знаю, чи є якесь загальне рішення, яке розв'язує цю проблему. Тому що, умовно історично, ми вперше зіткнулися з тим, що треба багато всього і всім. І зрозуміло, що бюджету може не вистачати.

Наприклад, от дали якійсь частині п'ять генераторів, тому що немає світла. А бюджетування на те, щоб забезпечити обслуговування цих генераторів, нема. Тобто волонтери привезли, а їх потрібно заправляти. І це все певні якісь кошти, які треба десь знайти, десь взяти і потім про них відзвітувати. Тому я розумію, що багато є історій, коли з тими ж машинами, які просять хлопці і які виконують якісь боєві задачі. Ти ставиш цю машину на баланс, з цією машиною через певний проміжок часу щось стається, її треба списувати, це теж якийсь процедурний процес. Поки вона не списана, не можна поставити іншу машину. Ну, коротше, є певні складнощі.

Моя думка, що просто треба співпрацювати з тими людьми, яким ти довіряєш, або з фондами. Якщо ти не впевнений, що тій чи іншій людині можна довіряти, вона не готова зробити звіт, то можна донатити на фонди, на той же «Повернись живим», який, мені здається, не дискредитував себе за період війни жодного разу. Я, принаймні, не чув ніяких претензій до них зі сторони ні людей, ні Міністерства оборони. Типу, все класно, все методично і круто.

– Чи ведеш ти зараз телеграм свій? Якщо ні, то чому ні? І які плани на майбутнє?

– Мені хочеться його вести, але я сідаю писати й думаю, а на що людям оця просто думка, в якій нема жарту? Що вони з нею зроблять? Це просто моя рефлексія. Мене умовно зараз бентежить історія з тим, що ми робимо вечірки, а Херсон обстрілюють. І я живу в моральному парадоксі. Зрозуміло, що казати про це людям на вечірці, які прийшли класно провести час, не потрібно, але я постійно морально страждаюча людина, через те, що обрав для себе шлях коміка, гумориста, людина, яка живе тим, що придумує жарти.

Разом з тим я дуже сентиментальна і емпатична людина. Передивлявся відео, де знімаються російські триколори, а там вірш Шевченка, та трохи не вмер перший раз, ридав, як скажений. Вже 12 років весілля веду, людей одружую і відправляю у щасливе майбутнє. Як зараз з усім цим уживатись, коли там люди гинуть, а я тут вам прикольчик, будь ласка, видам. Звичайно, це все складно.

От ми ведемо вечірку в ресторані в костюмах, а по вулиці ходять з військкомату хлопці і пропонують людям повістки. Тобто в один той самий час тут відбувається якась двіжуха, тут роздають повістки, в Херсоні гинуть люди. Для мене ми зараз живемо в якомусь такому трошки парадоксальному часі. Ми до цього не стикалися з чимось подібним, а є люди, які з 2014 року активні волонтери, воїни. Все, що я робив з 2014 року, це ми їздили в тури у підтримку ветеранів АТО, робили концерти для хлопців, які приїжджали на ротацію, на реабілітацію. І це, мабуть, все. Десь якийсь донат робив. Але я взагалі не розумів раніше те, що розумію зараз. І від цього простіше не стає. Разом з тим, впевнений, що треба займатися гумором, треба жартувати, треба розважати людей, треба давати жарти. Інша ж частина мене…

– Емоціональна шизофренія?

– Так, так. Ну, дуже, дуже дивно. Разом з тим, коли тебе родичі з росії пишуть і вітають з новим роком, і ти такий, ну, окей, і вас. Типу, що я вам скажу? Тому що нахамити, обматюкати, то все одно почнуть писати: “Как ви там? Что ви там? Ми маленькіє люди, ми нічєго не можем сделать”. Коротше, не знаю, плани на майбутнє, робити те саме, що я роблю.

– Наскільки у нас є розвиток подкастів і чи потрібно починати нові проєкти?

– Звісно, треба. Чим більше буде українського контенту і продукту, тим краще. Для мене подкаст — це просто розмова людей, де глядач може побути третім і просто послухати. Завжди в компанії є людина, яка просто кайфує від того, що просто слухає. Для неї це така форма проведення часу.

Моя особиста проблема через те, що я ведучий, і в мене є профдеформація, – я не терплю тиші у спілкуванні. І мені прямо це важко, я себе не можу контролювати, тому що, коли починаю говорити, в мене запускається оцей мій розмовний процес, що мені треба зайняти ефір максимально, щоб люди не засумували в цей час.

– Є якісь рекомендації для тих, хто думає почати вести свій подкаст?

– На кожний продукт знайдеться свій глядач. Воно все якось відсіється, пройде через відбір і у результаті виживуть тільки якісні проєкти. Тобто тут або твій подкаст стане якісним, або він просто перестане існувати. Для себе такі правила сформулював. Перше, що регулярність важливіше якості. Під цим я маю на увазі те, що в тебе може бути така собі картинка. Це може бути відео, зняте з телефона. В тебе може десь страждати якість звуку. Але якщо прикольна думка закладена, то це все одно подивляться. Другий момент – це медійна децентралізація. Медійна децентралізація – це той процес, який повинен відбуватися в кожному місті, селі й таке інше. До рівня родини, умовно. Тобто подкаст може існувати навіть у родини. Чоловік з дружиною можуть сісти, написати собі певний список тем і про ці теми поговорити. Наскільки це буде класний продукт для вузького кола, для дітей, які через 20-30 років зможуть це передивитися, коли батьків вже не стане. Це нам дасть можливість краще зрозуміти себе, минуле.

Над матеріалом працювала Олександра Ющишена, спеціально для “Преступності.НЕТ”, фото з архіву Михайла Рябоконя