Олімпійська надія

Читают: {{ reading || 0 }}Прочитали:{{ views || 4255 }}Комментариев:{{ comments || 0 }}    Рейтинг:(2553)     

Спортивні хроніки отримали нового героя. 13-річний Олексій Середа став наймолодшим чемпіоном Європи зі стрибків у воду і впритул наблизився до своєї мрії.

Про нову олімпійську надію України та Миколаєва написала Ілона Громлюк для сайту «Reporters».

«Навряд чи з вас будуть плавці, — почули п’ятирічні двійнята Маша та Льоша Середи на секції з плавання, щойно опанувавши цей новий навик. — Спробуйте хіба стрибки у воду».

Тетяна В’ячеславівна Погребна, тренерка стрибунів, також не зраділа новеньким — місць у групі було обмаль. Та діти дуже просились, і вона зрештою змилостивилась. «Ну, покажи, як стрибаєш», — попросила Льошу.

За кілька хвилин вона вже не сумнівалась — п’ятирічна дитина пірнула у басейн, не залишивши після себе ні бризки. Для спортсменів це найвищий пілотаж — майстерність, яка якщо і приходить, то лише згодом.

Мине 9 років, перш ніж в унікальності хлопчика переконається вся країна — 13-річний Олексій Середа поб’є світовий рекорд британця Томаса Дейлі, ставши наймолодшим чемпіоном Європи зі стрибків у воду.

Непросте рішення

Коли живеш у Миколаєві, стати чемпіоном непросто.

Басейнів у місті небагато, а найкращий — спорткомплекс «Водолій» — належав місцевому глиноземному заводу. До війни на Донбасі власниками підприємства були росіяни, які в певний момент перестали фінансувати басейн, полишивши його виживати за власний кошт. І справи наче йшли непогано, поки не приходила зима.

«Коли нам укотре відімкнули газ і світло, ми вийшли страйкувати під адміністрацію», — згадує Олексієва мама, Олена.

«Водолій» виховав кількох олімпійців, має все необхідне для підготовки людей з обмеженими можливостями. Тренери й вихованці — хто на візочку, а хто на своїх двох — стали під будівлею з плакатами. «Було тяжко дивитись на дітей, які ледь ідуть від такої ваги медалей на грудях, — розповідає Олена. — Та це все одно не допомогло».

Хлопчик іще цілий рік займався при басейні без води. Тренувався в залі, стрибав на спеціальному батуті. Сестра також займалась, та він став просто одержимим стрибками.

«А давайте оце зробимо, а чому ми ще за це не взялись?» — ходив Льоша за тренеркою хвостиком. А коли був удома, весь час тільки й сидів у відео зі стрибками світових зірок.

Коли басейн остаточно закрили, Тетяні В’ячеславівні запропонували роботу в столиці. І не абихто, а заслужена тренерка Тамара Токмачова з найсильнішої в країні та знаної за кордоном Луганської школи стрибків у воду, що через окупацію усім своїм складом перебралася до Києва.

Порадившись, батьки двійнят і собі прийняли непросте рішення — відпустити з тренеркою дітей. Так почалося життя на два міста.

Не до школи

Маша й Льоша були не єдиними миколаївськими відчайдухами, проте наймолодшими. Разом із ними до Києва перебралося ще п’ятеро спортсменів. Та якщо вони закінчували 8-10 клас і могли піти у спортивні інтернати Києва, то двом дев’ятирічкам випало непросте випробування. Тато не міг залишити сімейного бізнесу без нагляду, а мама, супроводжуючи дітей, перебивалась по друзях, поки малі тренувались. Лише згодом почала приїжджати тільки на змагання.

Відтоді діти займаються у басейні «Ліко». У столиці для них є всі умови — готель, харчування, трансфер, стипендія, догляд. А поблизу — загальноосвітня школа.

Вчитись вдається не завжди. Особливо зараз, коли збори — так спортивним сленгом називають безперервний марафон тренувань двічі на день майже без вихідних. Такі тривають майже постійно.

«Ми разом із ними переглядаємо розклад — думаємо, що можемо цього разу пропустити, а що ні. Буває так, що діти приходять лише на одне тренування або ми відпускаємо їх раніше, — розповідає Тетяна В’ячеславівна. — Ми постійно контролюємо, аби вони і вчились, і тренувались».

Для Олексія це взагалі не проблема: він школи не любить.

«Все — пакуємо валізи, кінчаємо зі стрибками — й завтра на Миколаїв!» — за роки тренування мама завчила цей єдиний метод впливу на хлопчика, коли той починає бешкетувати та приносити погані оцінки. «Після цього він просто все зробить», — сміється жінка.

Жорсткішими методами послуговуються вчителі. Якось у 5-му класі в першій чверті фізрук поставив Олексієві одиницю за свій предмет. Він знав: коли хлопчик здасть нормативи з акробатики, то це знову буде шкільний рекорд, але вирішив його до них просто не допустити — бо пустує і прогулює.

«Дитині 10 років, він кандидат у майстри спорту! Ну от як це?» — ходила Олена до школи сваритись.

Їй пообіцяли — наступної чверті поставлять Олексієві 12, і за семестр бал вирівняється.

«Не треба йому нічого «ставити», — ображалась мама — він здасть на цей бал».

Чемпіон без медалі

Олексій з першого класу хоче стати олімпійським чемпіоном — відтоді, як на своєму першому кубку отримав «золото». «У нас навіть собаку Олімпіада звати, — сміється мама. — Це вже для нього як ціль усього життя».

Першим кроком до її втілення став чемпіонат світу, що проходив цього липня у Південній Кореї. Тренери традиційно поставили високу планку — вийти у фінал, тобто потрапити до топ-18 найкращих стрибунів. Саме за такий результат дають олімпійську ліцензію — путівку на Ігри наступного року. «Ми сподівалися, він упорається, — розповідає Тетяна В’ячеславівна. — Та одна річ — показати себе на тренуваннях, а інша — в умовах психологічного тиску, коли присутні імениті дорослі спортсмени».

«Мамо, вони просто монстри», — переживав хлопчик напередодні конкурсу. Та здивував усіх — пробрався до топ-12, зайнявши аж 4-те місце.  

«Для нього те четверте місце було як для когось перше. Це був фурор для тренерів і спільноти спортсменів. У пресі так і писали — «чемпіон без медалі», — ділиться враженнями мама, яка разом із сім‘єю весь цей процес спостерігала онлайн.

Натягнуті носочки, відсутність бризок, віддаленість від вишки, — слухаючи спортивних коментаторів, за ці роки сім’я завчила всі нюанси, на які звертають увагу судді.

Кожен стрибок також має свій коефіцієнт складності, на який множать всі попередні оцінки. З цим у хлопчика складно — його коефіцієнт був найнижчим як на чемпіонаті світу, так і на чемпіонаті Європи, де 13-річний Олексій взяв перше місце. «Попри все, він іще маленький, — пояснює Олена. — І коли інші перед олімпіадою стрибки вже відточують, то він тільки вчить».

А тому за право бути в олімпійській збірній доведеться ще поборотись: на відміну від інших видів спорту, ліцензія на стрибки у воду не іменна, а надається країні. А далі — рішення за головним тренером української збірної.

Тільки б не вирости

У квітні відбудеться Кубок світу в Токіо — ще один шанс показати себе перед літньою Олімпіадою. «Сьогодні у нього є всі шанси на неї потрапити, — стверджує тренерка Тетяна Олександрівна. — Головне, щоб не підвело здоров’я. І зріст».

Вирости хлопчик і справді боїться. Він має перед очима приклад сестри Маші. У неї також багато медалей, але через зріст вона не може крутити сальто так вправно, як брат — сьогодні вже на півтори голови вища за нього. З додатковими сантиметрами «ламається» вся техніка, а дівчатка, як правило, ростуть раніше за хлопчиків — аж поки ті за одне-два літа не наздоганяють їх із головою.

Льоша переживає. Тато щоразу міряє їх із сестрою, коли вони приїжджають із Києва. Якось після двох місяців у Китаї хлопчик виріс аж на 4,5 сантиметра. Зараз має 1,50 із лишком.

Дійшло до того, що Олексій навіть не хотів приїжджати додому на свої єдині в році серпневі канікули. Не знатиму, мовляв, що потім робити зі своїм новим тілом у вересні.

Та тренерка наказала — додому, відпочивати.

Сльози радості

Нині у хлопчика зірковий час. Батьки вражені увагою: дзвонять знайомі, сусіди, у соцмережах розсипаються у компліментах українці. Лише у миколаївському басейні фантазують зайве. Займаючись на базі луганської школи, Олексій формально виступає за Луганщину, що для місцевих означає — і за окупований Луганськ у тому числі.

До хлопчика, на щастя, усі ці розмови не долітають. Він відсипається, грається, святкує перемоги в колі рідних. Рідкісні дні в Миколаєві — для Олексія свято: тоді в нього ночують або навіть живуть друзі. «Спілкування їм не вистачає», — сумно каже мама.

«Феномен», «олімпійська надія», «український прорив». На всі ці відгуки у пресі та серед спільноти спортсменів хлопчик лише із серйозним виразом обличчя стинає плечем: «Та пощастило мені просто».

«Дитина як дитина, — сміється мама. — Не розуміє ще всього так, як ми». Сама ж Олена на останніх змаганнях у Києві не тямила себе з переживань. Вела зворотний рахунок: іще п’ять, чотири, три стрибки — і все закінчиться. Коли через довгих 10 секунд після останнього Олексієвого стрибка табло показало ім’я нового чемпіона Європи, в мами по обличчю текли сльози.

«Я біжу до нього, а він мені такий: “Мам, і чого ти плачеш? Сміятись і тішитись треба, а ти плачеш!” — згадує Олена. — Він просто ще не розуміє, що є таке — сльози радості».

Фото - Кирило Ахтимович

Фотографії зі змагань — Єфрема Лукацького.

Вадим Богданов



Оставить свои комментарии и высказать свое мнение Вы можете на странице «Преступности.НЕТ» в социальных сетях Facebook ВКонтакте


русскийспорт