Дев’ята рота. Останні «Кіборги»

Читають: {{ reading || 0 }}Прочитали:{{ views || 11801 }}Коментарів:{{ comments || 0 }}    Рейтинг:(7080)   

Частина перша. "Вежа"

Їх було 20. Бійців 9-ї роти 3-го батальйону 80-ї десантно-штурмової бригади, які добровільно зголосилися зайти в Донецький аеропорт у січні 2015 року.

Останній тиждень ДАПу ці десантники бачили на власні очі. Вони стали "Кіборгами", але повернулися не всі. Дорога додому в них пролягала або через поранення, або через полон. 

Трагічну історію дев’ятої роти розповідають уцілілі чоловіки: ротний Олег Височанський та солдати Віталій П’ясецький, Федір МісюраСлавік Гавянець.

А також їхні бойові побратими – Максим Бугель, якому відмовили в бажанні зайти в ДАП зі своєю ротою, та Вадим Ваврищук з 8-ї роти.

У їхніх розповідях захисники аеропорту не виглядають залізними машинами для вбивства ворога. Останні "Кіборги" – це звичайні чоловіки, які потрапили на війну за черговою хвилею мобілізації. Люди зі своїми природними страхами та слабкостями.

"Слабкі воїни, – охарактеризував бійців 9-ї роти один із найвідоміших "Кіборгів". – Але вони там були. Добровільно. І це – великий подвиг для чоловіків, на який далеко не кожен здатен".

На фронт

У серпні 2014-го Україною прокотилася третя хвиля мобілізації. Кілька десятків мобілізованих хлопців та чоловіків із Західної України потрапили в 80-ту десантно-штурмову бригаду. Тоді в складі 3-го батальйону сформували три роти: сьому, восьму і дев’яту.

Перші три місяці пройшли на Яворівському полігоні. Там, за спогадами бійців 9-ї роти, вони здобули якісну підготовку. А вже в листопаді їх відправили до Костянтинівки Донецької області. Саме там базувався 3-й батальйон.

У 9-й роті була нестача офіцерів, згадує Олег Височанський. Наприклад, за півроку так і не з’явився командир роти. Тому виконувачем обов’язків був заступник командира роти з парашутно-десантної підготовки Височанський.

Олег Височанський:

"У грудні ми почали міняти 90-й батальйон 95-ї бригади. 8-а рота зайшла в термінал, а наша 9-а – на позиції поблизу аеропорту.

Дев'яту роту розкидали повзводно. Управління роти базувалося в Пісках, один взвод взяли для охорони штабу у Водяному, ще один – прикривав артилерію під Горлівкою, третій взвод прикріпили до мінометної батареї в Опитному. Загалом у правлінні роти було 8 чоловік. У взводах – 19-22".

Уже в грудні бійці 9-ї роти розуміли, що невдовзі їх покличуть в аеропорт.

Новий 2015-й рік частина 9-ї роти зустріла в Пісках

Наказ

Одного дня після Різдва до Олега Височанського прийшов начальник штабу.

Олег Височанський:

"Начштабу каже: треба готувати підсилення, міняти хлопців, вони там померзли. А то були страшні морози – мінус 25-28. Потрібно було зібрати групу з 20 бійців. Я повідомив командирам взводів: хто є добровольці – по 5 від взводу, щоб зведеною групою заходити на ротацію".

У взводах цю інформацію повідомили 10-11 січня. Багато охочих не було.

Віталій П’ясецький:

"Я одразу зголосився, також Володя Козак, Вася Кузьмін і Артем Гребенюк. Ще мав їхати Юра Ломов, але замість нього поїхав Діма Скляров, який потім загинув. З нашого взводу були саме 5 добровольців. Більше людей не було, хто хотів би їхати.

Тоді певною мірою грало таке честолюбство: от ми поїдемо, станемо "Кіборгами". Не кожен з нас усвідомлював, які це матиме наслідки".

Дмитро Скляров у Донецькому аеропорту

Натомість був випадок, коли охочого зайти в аеропорт у групу 9-ї роти не включили. Позиція Височанського була – не брати командирів взводів. Хтось мав залишитися і керувати ротою.

Через це у Водяному довелося залишитися командиру другої роти Максиму Бугелю. Він просився і в комбата, і в комбрига. Останній відповів, що Бугель більше потрібен у штабі.

Максим Бугель:

"Для мене це було розчарування. Мої хлопці пішли, а я залишився. Я шукав різні шляхи, щоб мене пустили. Бо було тяжко це перенести. З мого взводу пішли Валік Опанасенко і Юра Кушнір. Обидва не повернулися".

Олег Височанський згадав ще одну причину, чому вирішив залишити Бугеля: на той час дитині Максима виповнилося лише 5 місяців.

Після всіх подій в аеропорту Максим Бугель таки очолив 9-у роту. Він виконував обов’язки командира до квітня 2015-го. Більше офіцерів у роті не було.

Підготовка до виїзду

12 січня групу 9-ї роти, яка мала заходити в аеропорт, зібрали у Водяному. Бійців знову запитали: чи всі готові йти, чи ніхто не передумав.

Федір Місюра:

"Нас запитали: можливо, хтось хоче відмовитися, то може вийти зі строю, і їх спробують кимось замінити. Але ніхто не вийшов. У всіх була можливість, але ніхто не вийшов.

І в цей момент коротко згадалася 9 рота періоду Афганістану. Приблизно така сама ситуація. Можливо, хтось і хотів вийти, але не вийшов через те, що не було кому їхати".

Насправді відмовитися їхати в аеропорт тієї миті могла вся група. Усе тому, що попередні заїзди відбувалися через ворожі блок-пости з перевіркою речей українських військових.

Олег Височанський:

"З цього хлопці дуже обурювалися. Казали: ми не підемо, якщо нас будуть обшукувати сєпари та москалі".

Віталій П’ясецький:

"Багато хто обурювався: ми будемо через блок-пости їхати, нас будуть обшукувати, нам не можна буде везти повний боєкомплект. Нам сказали про два варіанти, як можна потрапити в аеропорт: через сєпарські блок-пости та по-бойовому – вночі прориватися на бронетехніці".

Федір Місюра:

"Наша позиція була однозначною: тільки не через блок-пост сєпарів, а тільки по взльотці і по-бойовому".

Протягом 12 січня бійці готувалися до заїзду в аеропорт.

Ще зранку в Пісках група в складі з Федором Місюрою збирала дрова та вугілля, щоб у терміналі палити буржуйки. А у Водяному Віталій П’ясецький з товаришами шукали мішки.

Віталій П’ясецький:

"Ці мішки потрібно було передати або на вежу, або в термінал, щоб з них будувати барикади. Ми знаходили мішки з вугіллям та сміттям, висипали і забирали ці мішки".

Уже ближче до вечора в бійців почало з’являтися розуміння, куди вони вирушать. Чоловіки почали телефонувати додому. Але не всі зізнавалися, що заходять в аеропорт.

Федір Місюра:

"Рідним я телефонував і розповідав одну й ту саму байку: я в Костянтинівці, нікуди не їду, мене залишили тут для охорони речей роти. Не хотів, щоб дружина та батьки турбувалися".

Віталій П’ясецький:

"Я говорив тоді з мамою, сестрою, дружиною, дітьми. Ми всі розуміли, що можемо мати квиток в один кінець. Хотілося залишити людину, яка б у випадку чого піклувалася за родину. Попросив брата дружини, якщо зі мною щось станеться, щоб не дав її образити. Важкувато було".

Склад групи, яка мала зайти в Донецький аеропорт

Плани змінюються

Зранку 13 січня після тривалих обстрілів обвалилася Диспетчерська вежа аеропорту. Майже одразу про це дізналися у Водяному. Плани бійців 9-ї роти змінилися.

Віталій П’ясецький:

"Я мав їхати не в термінал, а на диспетчерську вежу. Я був навідником автоматичного гранатомета. На вишці тоді якраз не вистачало гранатометника. Але чомусь в останню мить усе змінилося".

Федір Місюра:

"У цей момент комендант вежі був поранений, і командир нашої роти за збігом обставин отримав наказ, що він їде на вишку. Він з чим стояв – майже без речей, тільки з рюкзаком, де був тепловізор, дальномір, особисті речі – виїхав на вежу".

Олег Височанський:

"Коли впала вежа, там були і поранені, і добрі контузії. Зокрема, контузило командира вежі капітана Ваврищука. Мене забрали від 9-ї роти і посадили в МТЛБ, яка о пів на десяту ранку прямо серед білого дня пішла в аеропорт на вежу і далі – в новий термінал".

На вежу командир 9-ї роти Олег Височанський заходив разом із бійцями 7-ї роти. Він мав замінити командира другого взводу 8 роти Вадима Ваврищука, який керував оборонцями вежі.

Падіння вежі

За спогадами Ваврищука, 13 січня з 8-ї ранку ворожий танк почав шалено обстрілювати вежу. Бив з 500 метрів, тож влучання були майже 100%. Військові переховувалися на другому поверсі, куди не міг влучити танк: той гатив по 3-5 поверхах.

Вадим Ваврищук:

"Десь о 10-й вежа лягла. Тоді нас уже свої з терміналу поховали. Вони як почули, як я розмовляв… А мені язик розірвало. Я якраз розмовляв по телефону, коли від вибуху двері вирвало і мене вдарило.

Потім хлопці відкопали мій телефон. Я зателефонував правосєкам, там у мене товариш був. Він мене зв’язав з їхнім так званим начальником артилерії. Я молив їх: хоч де-небудь стрільніть, бо танк мене тупо вбиває. То вони його якось шуганули, танк відійшов".

Вежа мала стратегічне значення для оборони аеропорту. Саме з неї українські військові коригували вогонь артилерії під час атак ворога.

Коли вежа впала, і свої, і чужі подумали, що всі на ній загинули, каже Ваврищук. Тож коли він вийшов на зв’язок, йому здалося, що почув, як "наші в терміналі закричали з радощів, що ми живі".

Разом із Ваврищуком поранення дістав капелан Назарій та командир з 7-ї роти "Гладіатор". Останній мав би залишитися командувати бійцями на вежі після Ваврищука. Але через поранення довелося евакуювати і його.

Загалом на момент ротації поранених на вежі було вже семеро.

Командир на вежі

МТЛБ з Височанським та іншими десантниками йшов до вежі серед білого дня. Останні 1,5 кілометра – по "взльотці", були як на долоні.

Федір Місюра:

"Сєпари не думали, що "укропи" настільки знахабніють, що посеред білого дня будуть проводити ротацію по взльотці і по-бойовому. І це врятувало багатьом життя, хто тоді їхав.

Ці кілька хвилин, коли виїхали з Водяного і до терміналу, була повна тиша. Навіть відчувався звук падаючої сніжинки.

Думаю, що весь Донецьк чув, як усе Водяне кричало: "Ура, вони доїхали!".

МТЛБ, який 13 січня 2015-го вирушив на вежу Донецького аеропорту

Олег Височанський:

"Перші враження від вежі: бруд, холод, бетон, кулі свистять, б’ють із зеніток. Вежа – це такий периметр радіусом 20 метрів, посередині бетонна колона. Все".

Уже в перші хвилини на вежі Височанський і сам міг стати 300-м або й навіть 200-м. Життя йому врятував 21-річний хлопець з позивним "Зайчик".

Олег Височанський:

"Ми як вискочили з МТЛБ, я просто випав на сніг, зробив перший крок, а він кричить: "Стій!". Я стою, а переді мною розтяжка.

Каже, ще не встиг зняти розтяжки, ми так швидко зайшли. Навоювався б я, тільки вийшов з МТЛБ – так підірвав би і себе, і товаришів".

Згодом "Зайчик" виконував роботу, яку не кожен офіцер подужає: командував двома десятками бійців, розставляв усі пости, знімав розтяжки.

Хоч вежа і впала, але з уцілілого 3-го поверху ще можна було спостерігати за діями противника. Тож під час ворожих атак Височанський міг коректувати вогонь української артилерії.

Олег Височанський:

"Я бачив стіну терміналу та ті підходи, які хлопці з терміналу не могли бачити. Тобто я бачив сєпарську сторону. Я бачив ті танки, які довбили термінал. Наводив усю артилерію, яку тільки можна. Вони навіть штурм не могли розпочати, бо артилерія наша душила".

Найбільше ж часу командир вежі витрачав на підтримку морального духу бійців. Дехто з них узагалі не мав бойового досвіду до того, як потрапив у це пекло.

Олег Височанський:

"Вони мали гарну вогневу підготовку на полігоні, але люди ще мають бути морально готові до боїв. Не всі уявляли, що це.

Дехто думав, що ми зараз зайдемо в аеропорт, змінимо помучених та померзлих хлопців, зі свіжими силами навалимо сєпарам – і перемога буде за нами. А коли приходиш і потрапляєш у холод та бруд…".

Одним із недоліків, який згадує Височанський, було те, що у вежі перебувала зведена група військових з різних підрозділів. Тож йому доводилося витрачати час, щоб пояснювати, що потрібно виконувати накази командира.

Олег Височанський:

"Якби я воював зі своєю ротою, я б не витрачав часу на дурні пояснення. Усе розумілося б з півслова. А тут ледь не за бари треба було декого брати, приводити до тями. Це повна дурня була – такі солянки. Але я розумію, що це робили через те, що людей не вистачало".

15 січня ворог вирішив добити вежу, яка заважала повноцінно штурмувати термінал. Танки вели обстріл з 7-ї ранку до вечора. Цього дня командир 9-ї роти зазнав поранень.

Олег Височанський:

"Мені пощастило. Коли я прийшов до тями, то побачив: каски на голові нема, кров заливає очі. Від вибухів танкових снарядів відривало кишені на одязі, така хвиля була. Я знайшов залишки свого автомата без ріжка, його відбило".

Височанський дістав проникаюче поранення в голову. Приблизно о пів на п’яту вечора за пораненими на вежі прийшла МТЛБ. Його забрали разом з іншими. Вивезли у Водяне, потім у Красноармійськ. Там завантажили у гвинтокрил. Але не злітали. Чекали пораненого з терміналу.

Коли бійця занесли, Височанський за голосом впізнав – це Федір Місюра, сержант матеріального забезпечення. Раніше в Пісках вони ночували ліжко в ліжко. Тепер їх обох переправляли до Дніпропетровська.

Замість Височанського командувати вежею заїхав офіцер з позивним "Нортон". Він був командиром розвідки одного зі взводів 9-ї роти. А вже невдовзі евакуювали і його – з простреленими ногами.

Уже 15 січня потрібно було виводити всіх військових з аеропорту, вважає Височанський. Бо того дня на вежі українські бійці втратили можливість спостерігати за атаками на термінал.

Олег Височанський:

"Це перший був сигнал, що людей потрібно виводити з терміналу. Бо що вони могли в терміналі бачити? Тільки те, що перед ними.

А основну роботу з оборони робила артилерія. Вона не давала підійти ані техніці, ані бойовикам. Усе знищувалося на підході".

Олексій Братущак, Українська правда

Анатолий Чубаченко



Оставить свои комментарии и высказать свое мнение Вы можете на странице «Преступности.НЕТ» в социальных сетях Facebook ВКонтакте


українськийрусский терор