Дали 15 тисяч доларів. Я їх витратила на гульки та наркотики, - терористка, яка підірвала полковника СБУ

Читають: {{ reading || 0 }}Прочитали:{{ views || 13287 }}Коментарів:{{ comments || 0 }}    Рейтинг:(7972)   

Юлія Просолова
Кореспондент "ТСН.Тиждень" Андрій Цаплієнко поспілкувався з терористкою Юлією Просоловою, яка 31 березня 2017 року підірвала автомобіль полковника СБУ в Маріуполі. На момент інтерв'ю, в квітні 2018-го, вона утримувалася в СІЗО в очікуванні суду.

Брати інтерв’ю у людини, яка вбила твого товариша, надзвичайно важко. Я добре знав Олександра Хараберюша, офіцера-контррозвідника, який був відомий і ворогам, і друзям під позивним "Душман". На його рахункові чимало вдалих операцій проти російської агентури в Маріуполі.

Після теракту на позиції українських військових, відомої від початку війни, як "блокпост номер чотирнадцять", ми поїхали з Олександром на місце атаки. Це була не перша і не остання історія, яку ми знімали разом із контррозвідниками.

Тоді, на "блокпості №14", я запитав його: "Душмане, чи можеш у двох словах пояснити, що спільного в усіх цих бойовиках чи терористах?" І я почув неочікувану відповідь: "Розумієш, вони всі неповноцінні люди. В тому сенсі, що всі мають якісь власні соціальні або психологічні проблеми, у яких звинувачують винятково суспільство". Таких людей залюбки вербує противник.

Олександр Хараберюш

Мені здається, його вбивця цілком відповідає портретові, який Сашко змалював кількома реченнями.

31 березня 2017 року в центрі Маріуполя пролунав вибух. Вибухнув автомобіль співробітника СБУ Олександра Хараберюша. Полковник загинув на місці. Подію кваліфікували як теракт. Слідство встановило, що авто підірвали радіокерованою магнітною міною, яку вночі встановила жінка-диверсант. Через півроку терористку затримали в Одесі, куди вона приїхала, щоб оформити біометричний паспорт. Нею виявилася 29-річна Юлія Просолова з Донецька.

Жінка була простим виконавцем. Вона працювала за вказівкою співробітників "Міністерства держбезпеки ДНР". За свою роботу Просолова отримала 15 тисяч доларів, які, за її словами, витратила в Донецьку на наркотики й алкоголь.

Із Просоловою вдалося поспілкуватися вже в квітні 2018 року у слідчому ізоляторі, де вона утримувалася в очікуванні суду. Остаточний вирок суд виніс 25 вересня 2018 року - Просолову засудили до 12 років ув'язнення. 25 жовтня сплив термін подачі апеляції. Просолова на апеляцію не подавала.

В інтерв'ю вона розповіла подробиці того, як був організований теракт, і чому вона зважилася виїхати на контрольовану Україною територію через півроку після скоєння злочину, внаслідок чого українським правоохоронцям вдалося її схопити.

- Юлю, наскільки я знаю, ви встановили вибуховий пристрій під автомобілем одного із співробітників контррозвідки України. Як це було?

- Я не знала, хто ця людина. Я її навіть не бачила.

- А на фотографії його бачили?

- Мені показали чорно-білу фотографію, але я не знала, хто він такий.

- Як визначили автомобіль, під який заклали вибуховий пристрій?

- Мені сказали, де він буде стояти.

- Але як ви дізналися, що це саме той самий автомобіль?

- За номерами.

- Як ви встановили цей вибуховий пристрій? Розкажіть.

- Лягла під машину, він був на магніті, він прилип.

- Тобто вибуховий пристрій був у зібраному вигляді?

- Ну, я не знаю, чорний пакет, квадрат, як з-під соку. Просто пакет чорний, розміром, як упаковка соку.

- Ви знали про його вміст?

- Що це вибухівка? Так.

- Вам цю вибухівку якимось чином передали, я так розумію. Розкажіть, хто це зробив і як.

- Зателефонували, сказали: "Під'їде машина, забери у них посилку". Тобто, я взагалі не знала, що я буду забирати. Я сказала: "Яку посилку?" Мені сказали: "Пакет із їжею". Я вийшла в призначене місце, де мені сказали, стояв автомобіль, там було двоє чоловіків, дістали і передали мені пакет, в якому лежали крупа, борошно.

- Тобто, спочатку там вибухового пристрою не було?

- Ні, там лежала їжа. Крупи, борошно.

- А що сталося потім?

- Сказали занести цей пакет мені туди, де я живу. Потім сказали: "Ми тобі скажемо, що робити далі". Зателефонували, сказали наступного дня, куди віднести цей пакет. Я віднесла цей пакет між гаражами, куди мені сказали, залишила потім і пішла. Потім зателефонували, сказали за 4-5 годин повернутися на це місце і забрати той самий пакет. Забрала пакет, в пакеті були залишки цих круп і чорний квадрат. Він там був у цьому пакеті, так. І мобільний телефон.

- Мобільний телефон був встановлений на вибуховий пристрій чи лежав у пакеті?

- Ну, я не знала, що буде телефон.

- А на самому пакеті, вибуховий пристрій, був встановлений другий телефон?

- Ні. Взагалі просто... Ну, чорний, як цегла, скажімо, тільки більший.

- Вага, хоча б приблизно?

- Важкий. Напевно, більше 2 кілограмів. Ну, можливо, 2 кілограми.

- Добре. Повернемося до цих двох чоловіків. Як ви з ними встановили зв'язок і як ви визначили, що це саме ті чоловіки, які повинні вам пакет віддати?

- Я не встановлювала зв'язок. Мені сказали підійти до гаражів недалеко від цього місця, де я знімала квартиру, буде стояти автомобіль і будуть телефонувати.

- Вам сказали марку, номер?

- Ні, не говорили про номер. Сказали, що буде стояти сірий автомобіль, сірий - "дев'яносто дев'ята" "Лада" або "дев'ятка", ну, таке щось. "Дев'ятка", так.

- І двоє чоловіків?

- Так. Але я сильно не придивлялася, мені сказали замотати собі обличчя, одягнути окуляри і не дивитися на них. Ну, як би я особливо й не дивилася.

- А хто сказав підійти, забрати, замотавши обличчя?

- Людина, звуть Максим, він мені  телефонував і говорив, що мені робити.

- Звідки ця людина?

- Людина з Донецька.

(N.B. Двоє чоловіків передали вибуховий пристрій Просоловій у Маріуполі, а "Максим" керував діями "виконавиці" телефоном із Донецька, тобто, з окупованої території, на той момент вона досить тривалий час перебувала на підконтрольній Україні території).

- Ось ці двоє чоловіків. Вони вас інструктували, що робити?

- Вони взагалі зі мною не розмовляли. Мені сказали піти сказати, що я прийшла за посилкою "від тьоті Соні". Усе. Відкрили задні двері, там більше нічого не було, стояв на сидінні пакет, і сказали в цьому ж пакеті все віднести. Коли я забирала, сказали, щоб був цей же пакет.

- Юлю, а скажіть, скільки часу минуло після того, як ви взяли цей пакет і...?

- Близько 5 годин.

- Встановили за командою, так? Давайте за хронологією. Ось у вас пакет. Пакет з вибуховим пристроєм. Скільки часу минуло після цього до того, як ви його встановили, і, потім, скільки часу минуло до того моменту, як ви його активували?

- Я не знала, що я його буду активувати. Часу... Ну, забрала я його ввечері, годині о десятій, десь так. Може раніше. Встановила, не знаю, у мене не було годинника. Ну, судячи з відео, о третій сорок.

- Ночі?

- Так.

- Вам вночі зателефонували і сказали?

- Ну, сказали, що у мене є 24 години, щоб це зробити. Тобто, назад дороги немає. Ну, я думала, куди його подіти, я прийшла туди раніше, ходила-ходила, ну, і, як би, не знала, що мені робити з цим. Ну, у мене не було бажання його туди чіпляти.

- Але тим не менше ви його поставили.

- Так, а куди мені його діти, і що мені з ним робити, якщо за мною стежили? Ну, я розуміла що... Ну, напевно, я за своє життя так переживала. Хоча, підсумок все ж який? Все одно життя вже ніякого немає. І життя людини немає.

- Ви говорите, що не знали, що будете його активувати?

- Не знала.

- А як передбачалося?

- Зателефонувати і сказати: "Так, я повісила. До побачення". Усе.

- А які інструкції вам давали?

- Вони навіть просто сказали... "Ось така ситуація, ти зателефонуєш, коли він сяде в машину і скажеш, сів або не сів". Я кажу: "Що я буду говорити, сів-не сів? Адже там люди будуть". "Скажеш просто плюс або мінус". Тобто, я була впевнена, що нічого не буду робити, що я просто... А виявилося, що пішов перший гудок, потім на другому гудку вибух, ну, я сама була шокованою.

- Ну добре. Але він міг, наприклад, не сісти в машину, так? А заглянути під машину, чи все гаразд.

- Саме так. Вони сказали, що якщо він полізе під машину, зателефонуєш і скажеш, що він дивиться. Тобто, ось така ситуація. Не сяде, подивиться - це типу мінус, а сяде - плюс. Тобто ось так.

- Тобто, в тому випадку, якщо він не сяде, а подивиться, ви теж повинні були зателефонувати і сказати...?

- Так, я повинна була зателефонувати і сказати, що подивився і не сів.

- А якби він не сів в машину взагалі? Ну, не підійшов до машини, а поїхав на якійсь іншій?

- Цього мені не говорили.

- Добре, а що вам говорили про цю людину?

- Погана людина. Мені не говорили взагалі хто він, як він... Ну, я б, напевно, під машину кинулася, щоб цього не зробити.

- Ну, як це, "не говорили"?

- Ну, говорили, що погана людина. Ну, наробив справ, треба з ним повирішувати. Усе. Ну, уявляєте, якщо б я припускала, ким він був, ну, по-моєму, це було б нерозумно після цього через три місяці приїхати сюди.

- Ну, послухайте, навіть не знаючи хто він, ви ж усвідомлювали, що берете участь у вбивстві, що ви співучасник вбивства, як мінімум?

- Так я, чесно кажучи, не вірила, що це правда. Ну, просто я не пов'язана з якимись такими речами, щоб мене підв'язувати в такі речі. Я думала, що це якийсь як би розіграш, що я приїду розповім там всім, інформація пішла, так. Ну, маячня якась. Ну, як мене можна було, з урахуванням того, що на наркоту підсадили, - грубо кажучи, наркоманку, алкоголічку, - відправити на таку справу? Тобто, знаючи мене, я могла там взагалі зірватися, десь загубитися, загуляти і зникнути. Ну, в принципі, воно так і було. Я не хотіла цього робити, я відтягувала, тиждень там сиділа.

- Ви наркотики вживали, так?

- Вживала. Я приїхала одразу, зателефонувала цьому мужику і сказала, що нічого робити не буду, там навколо купа камер. А він мені: "Так-так, добре, гуляй". Начебто, вони зрозуміли, що я відмовилася. Ну, я вже зі спокійною душею собі гуляла, а потім все. В один день, тобто, несподівано якось: "Іди, забери, зроби".

- Розкажіть про цих людей, які вас відправили на це завдання. По-перше, як ви потрапили у поле їхнього зору і як вони ставили вам завдання?

- У поле зору... Я їхала до Маріуполя з другом. Ми стояли в черзі на блокпосту "ДНР". Я вийшла з машини, пішла там на покинуті будинки горішки збирати. Збирала горішки, підійшли військові, кажуть: "Що ти тут лазиш?" Я кажу, що чекаємо, чергу, збираю тут горіхи. "А чого ви чекаєте на чергу?" Як би там ночували люди в той момент. "Проїхати хочемо, є можливість?" "Ну, допоможемо, проїхати без черги, привезеш нам дорогою назад сигарети".

- Військові українські чи бойовики?

- Ну, взагалі українські, тільки на "ДНРівській" ось цій території. Ну, як, людина... у неї прописка українська.

- Тобто незаконні збройні формування?

- Я взагалі не знаю, ну, в формі, якісь люди. Ну, тому, коли їхали, привезли сигарети, зателефонували йому, він вийшов, забрав. Ну, знову ж таки, без черги проїхали. Після цього зателефонувала мені ця людина, Діма, наступного дня, зустрілися в місті. І каже, що, якщо потрібно буде комусь проїхати, то за 200-300 рублів домовимося. Запропонував наркотики.

- А ви в той момент вживали наркотики?

- Не вживала взагалі. Ну, був стрес, пила, але наркотики не вживала. Ну, погодилася. Покурили трави, випили, потім запропонував понюхати - понюхали. Потім почав систематично телефонувати і приїжджати, і привозити наркотики. Ну, дізнався якісь хворі місця.

- І ви підсіли?

- Ну як, ну не те, щоб підсіла. Просто, коли їх дають постійно, вони є, їх вживаєш. Можливо, якщо б не було - я б сильно їх не шукала. Були проблеми з чоловіком. Кажу: "Допоможіть з чоловіком розібратися". Ну, Діма і каже, що допоможемо. Знайшли якісь хворі місця. Потім в один день Діма мав мені привезти наркотики, він не приїхав, зник на два тижні. А коли з'явився, сказав, що його "взяли" в Міністерстві держбезпеки через мене, тому що він мені віз наркотики. Він попався, і його подружка повинна була відвезти дещо до Маріуполя, але ось він з нею посварився через мене, і тепер це повинна відвезти я. Що конкретно, він не говорив. Потім, в Донецьку, він приїхав до мене додому з Максимом, так представився чоловік, насправді, я не знаю, як його звуть. "Допоможи відвезти". Я кажу: "Я не буду вам везти наркотики, це протизаконно". "Не протизаконно, нормально, дещо відвезеш і все".

Ну якось приїжджав, незрозуміло про що зі мною розмовляв, розмова не велася про те, що когось підірвати або ще щось зробити. Потім сказав: "Ми тобі за це дамо десять тисяч доларів. Ну, і заодно, Діма відновиться на роботі і не сяде за наркотики". Ну, я погодилася. Я не знала, що робити. Потім він зателефонував, я сказала, що захворіла і нічого робити не буду, не поїду. Ну, загалом, вони зрозуміли що я не хочу нікуди їхати, тому що такі суми не пропонують просто так за звичайну поїздку. Тобто я відчувала якийсь підступ у цьому. Я залишилася одна вдома, і якісь люди з першої до третьої ночі залізли до мене у двір. Ну, я так розумію, що це були вони, бо вибили двері одні, занесли чорний великий сміттєвий, ну як... чорний пакет, а електронною поштою скинули фото трупа, перемотаного у чорний мішок. І там було написано: "Поводься добре".  Я розуміла, що вони мене там вдома взагалі вб'ють. Я одна. Така, слухай, ситуація. У мене одне вікно виходить до сусіда у двір. Я відкрила вікно, почала кричати сусідові. Вийшов сусід, їх розігнав. Вони втекли, одразу поїхали. Там комендантська година, там не їздять машини вночі. Наступного дня зателефонував Діма, я говорю так і так, то на мене напали.

- Це ось той "військовий ДНР"?

- Так, він говорить, що треба ж добре поводитися.

- Тобто, Діма був у курсі?

- Дав мені зрозуміти, просто. Потім до мене приїхали батьки, побачили цей пакет, вибиті двері. Там діти ще у сестри живуть, я розумію, що це небезпечно. Потім зателефонував мені Максим, я говорю: "На мене хтось напав". "Ой, ну хто на тебе міг напасти. Напевно, твій чоловік, треба ж тобі допомогти. Допоможи нам, а ми допоможемо тобі з ним розібратися". Потім настав день, коли Максим зателефонував увечері і сказав: "Завтра будеш їхати до Маріуполя". Я кажу: "Добре, що мені з собою брати?". "Ну, трохи речей, ти поїдеш ненадовго, на кілька днів". Приїхав рано вранці, десь о 7 ранку. Забрав мене, повіз на якусь базу. Там підійшов ще один чоловік у масці. Почав щось розповідати, що мені робити. Показали фотографію цієї людини.

- Зачекайте, вас привезли на базу? А можете розповісти, де ця база розташована?

- Приблизно біля мотелю, я не знаю точно, де вона розташована, тому що я не бачила.

- Чому не бачили?

- З Максимом їхала, накрили обличчя, щоб я не бачила, куди ми під'їжджаємо. Він сказав: "Біля мотелю накинь на обличчя".

- Біля мотелю... нагадайте, що там.

- "Хамадей", сигаретний завод. Ось в цьому радіусі, тому що коли я назад їхала, я зняла з себе цю ганчірку, то я побачила кладовище там поруч. Тобто я орієнтувалася, де перебувала. Ну, якби я туди потрапила, я б це місце знайшла, тому що коли з мене це зняли, побачила паркан, споруди, які там були. У центрі майданчика стояв згорілий автомобіль. Частина автомобіля, тільки залізний корпус. Ангар закритий, взагалі жодних людей, тільки ось ці двоє, які підійшли, й охоронець у будці.

- А де розмовляли?

- На вулиці.

- Вас інструктували ще на вулиці?

- П'ять-десять хвилин.

- Що вам розповіли за ці п'ять-десять хвилин?

- Показали фотографії машини, сказали адресу, показали маленьку фотографію людини, сказали: "Зателефонуєш, коли він сяде". Дали гроші на витрати, сказали, що назад дороги немає. "Ти ж уже знаєш все".

- Вони показали, як цей вибуховий пристрій встановлюється?

- Ні, сказали, що буде магніт. Сказали, що буде, як сік, квадратик, який потрібно причепити. Ось стоїть корпус, це все залізо, потрібно причепити на залізо, відповідно, на дні ось воно виглядає ось так.

- Це був квадрат? Чи не половина циліндра? (N.B. Я намагаюся з'ясувати, чи не була це СПМ, середня міна, що прилипає, російського виробництва, вона віддалено нагадує розрізаний по радіусу циліндр)

- Ні, це був квадрат, як дволітрова упаковка з-під соку. Але там мені ніхто такого не показував. Там просто було сказано. Там не було такого.

- І магнітний пристрій дали, і гроші вам дали?

- Гроші дали йому в руки, Максиму, який мене привіз. Потім ми з ним поїхали, я вже злякалася. Я ж не знала, що буде конкретно. Мені сказали на місці там вранці. "Мені треба додому дещо взяти", він каже: "Ти що, жартуєш? Все". Привіз мене, посадив в автобус, далі проконтролювали на блокпосту, щоб я далі пересіла.

- Ну, а телефони, картки.

- У нього були гроші, поміняв він, купили ми з ним дві картки, одну йому, одну мені, телефон у мене був старий.

- Яку суму грошей вам дали?

- Він дав п'ятсот доларів, купував картки, щось попити, сигарети, я не пам'ятаю скільки точно, щось близько п'ятисот доларів. Частину поміняли на рублі, на гривні і в доларах ще залишалося.

- І ви з цим усім поїхали до Маріуполя?

- До Маріуполя заселятися, зняти квартиру на місяць вони сказали. Тобто, ви розумієте, що я приїхала і не вірила, що це правда, тому що я заселилася до готелю навпроти райвідділу за своїм паспортом. Ну, така маячня, це на голову просто не налазить. "Mari Hotel" якийсь на заправці. Ну, це просто було неподалік. Перше, що я зробила, коли приїхала, поїхала за адресою, щоб не забути адресу. Тому що нікуди записувати не дозволили, тільки запам'ятати. Ну, зателефонувала і сказала, що це все маячня, там купа камер, людне місце, навпроти будинок, тобто, на фотографії я не бачила, що там дев'ятиповерхівка.

- А що ви можете про цього Максима ще розповісти?

- Якийсь дивний. Після того, як я з ним бачилася, постійно усміхався, сміявся. А коли я приїхала з Маріуполя і почала лаятися, сказала, як таке могло статися, ви мене підставили, то він каже: "Ну, чого, у тебе є півроку, поживи, гроші ж є". Ну, ось, півроку я і прожила. Я знала, що мене приберуть за півроку. Спасибі, що хоч би дали півроку. Це я за його словами так зрозуміла. Тому я приїхала закордонний паспорт робити і втекти хотіла. Вони за мною там стежили.

- Як ви помічали стеження за собою?

- Я заміжня була за "мєнтом", десять років у нього постійно ця параноя була, напевно, так...

- А з Максимом після повернення скільки разів ви зустрічалися?

- Дуже багато, він наркотики у мене брав.

- Максим? Не Діма цей, а саме Максим?

- Діма цей отримав, я так зрозуміла, свою частку, тому що купив собі автомобіль. Ну, і Максим сказав, що він отримав ще матеріальну допомогу. Діма якось зник. І Максим сказав з ним не спілкуватися.

- А одразу ви дізналися про те, кого вбили в Маріуполі?

- Не одразу, звичайно, не одразу. Одразу я їхала додому. Дізналася я увечері, коли приїхала і подивилася новини.

- Але ви зрозуміли, що пристрій спрацював від вашого телефона?

- Так, тому що слухавку там ніхто не підняв, пішли гудки "Пі-пі-пі".

- А наскільки далеко ви перебували від місця вибуху в момент вибуху?

- Далі, ніж вони хотіли. Вони хотіли, щоб я стояла і конкретно бачила, хто сідає в машину.

- А, може, вони хотіли, щоб ви вибухнули разом з машиною?

- Так. Напевно, тому вони і не сказали, що телефон бомбу активує.

- На якій приблизно відстані від машини ви були?

- На відстані дев'ятиповерхового будинку. З одного боку, вибухнуло, я була з іншого.

- Ви бачили, чули?

- Не бачила, але чула.

- Потужний вибух?

- Так.

- Скільки ви пробули в Донецьку ось після цього вибуху? Коли ви поїхали з Донецька?

- До Одеси виїхала 3 серпня.

- Тобто півроку чітко відрахували?

- Ні, не півроку. Менше минуло. Просто вони контролювали кожен мій крок. Тобто я куди б не їздила, я їх попереджала, тому що вони за мною стежили. Я так розумію, вони боялися, щоб я не захотіла раптом розповісти. Ну, коли я попередила, що поїду до друга, Максиму це не сподобалося. Коли я повернулася він взагалі дуже багато знав: де, як, що я робила. Потім я поїхала вдруге. Ну, тут опинилася, коли вже втретє поїхала. 

- Я так розумію, що це співробітники "МДБ ДНР" були.

- Справа в тому, що вони не представлялися, не показували жодних документів. Ну як би так... тому що Діма потрапив типу з "МДБівцями", один із них виявився знайомим, тому що він з ними колись працював на шахті. Ось він допоміг, а тепер треба розрахуватися. Я просто не могла взагалі повірити, що це дійсно правда, тому що я не вписуюся у все, що відбувається. Тобто, якщо взяти всіх моїх знайомих друзів, навіть тих, які тут в Києві живуть, і запитати - жодна людина в житті не повірить, що я це зробила. Я сама не хочу в це вірити.

- Ну а як ви думаєте, чому це з вами сталося?

- Навіть не знаю, взагалі.

- Ви якось аналізуєте те, що з вами сталося? Як вас завели у цю ситуацію?

- Напевно, тому що у мене був якийсь такий стан, плюс наркотики, слабка, ображена на чоловіка, мені дуже хотілося йому помститися, можливості не було жодної. А от за допомогою цих людей - так, я йому помстилася, його звільнили з роботи. Я дуже сильно цього хотіла.

- Ваше ставлення до України?

- Позитивне ставлення, я через це з чоловіком розійшлася. Він залишився там, коли почалася війна, а ми переїхали всією сім'єю сюди.

- До Києва? До Маріуполя?

- Ні, до Бердянська.

- Але потім повернулися?

- Так, через деякий час повернулися. Поки була робота, можливість, то ми були в Бердянську. Потім сестра поїхала до бабусі з дідусем, бо у неї дитина, мені тільки на голову залишалося лізти. А я повернулася і за першої нагоди знову поїхала. Я працювала з шістнадцяти років.

- Ну, дивіться, є протиріччя певні. Ви говорите про те, що позитивно ставитеся до України, але в той же час ви не могли не розуміти, що їдете підривати людину...

- Мені сказали, що ця людина з Донецька, яка поїхала. Як я розуміла, це якісь розбірки. Може, у нього там бізнес, квартира, машина, тобто... Я неодноразово чула такі ситуації, у кого багато залишилося, дійсно...

- Тобто про те, що ця людина носить погони, що це співробітник контррозвідки, ви не знали?

- Взагалі у мене не було жодних припущень. Навіть, власне кажучи, за його автомобілем мало ймовірності було подумати, що ця людина військова. Із зарплатою в погонах складно мати такий автомобіль.

- А фотографія? Ось вам же дали фотографію, він хіба там не у формі був?

- Ні, ну там краватка. Маленька чорно-біла фотографія. Я навіть не пам'ятаю його обличчя, якщо чесно. Я навіть не стала підходити до машини і дивитися, хто сідає, тому що я цю фотографію не запам'ятала. Ну я була шокованою, коли мені ось це все розповідали, що має статися, воно трохи не відповідало просто.

- А що ви планували робити після того, як в серпні виїхали на контрольовану Україною територію? Якби, припустимо, вам вдалося втекти?

- За кордон виїхати. Ну, я боялася цих людей. Я розуміла, що просто так мені ніхто не дасть жити. Після того, що я зробила і знаю. Я зрозуміла, що це кінець після того, коли я дізналася, хто це.

- За кордон хотіли виїхати до когось? Там був хтось?

- У мене тітка в Америці живе. Для початку потрібно було кудись вибратися, а далі вже намагатися до неї прорватися. Просто багато грошей треба, щоб туди дістатися.

- У вас дітей із чоловіком не було?

- Не було.

- Тобто, навіть чоловік, працівник міліції, не знав, що саме ви зробили?

- Мені навіть здається, що він зараз у це не вірить. Людина, яка з мене знущалася, я не могла дати йому відсіч, дізнатися, що я таке зробила. Може, він хреститься від того, що він вже розлучився. Напевно, та злість, яка у мене була на нього. Можливо, я через це змогла це зробити.

- Як ви думаєте, підривом керували місцеві донецькі або ж російські "фахівці"?

- Можливо, і російські. Так, там може бути, купа росіян, але коли вони ходять в формі, у них же на лобі не написано, росіяни вони чи ні.

- А та людина, яка на базі біля "Хамадея" виходила до вас спілкуватися?

- Виходив, спілкувався маленький чоловік. Максим стояв ручки по швах, коли він виходив.

- Вони показали, як кріпити, де?

- Показали "Ось залізо, так? І ось сюди внизу на дні". Ну, сказали залізти під низ і прикріпити.

- Залізти "під низ", показав, як це робиться, так?

- Ну, як показав... Просто машина стояла, я підлогою не лазила. Він сказав, що під місцем водія... "Ось бачиш балка така залізна, саме під місцем водія".

- Тоді у вас ще не було розуміння, що вас, можливо, збираються "прибрати"?

- Та ні, звичайно. Я вже зрозуміла, що це все дуже серйозно, коли я дізналася, хто цей загиблий. Якщо б це був якийсь дядько-бізнесмен, хто б за нього мені щось робив? Ну, так, я не питала, навіщо ось так це робити. Простіше отруїти. Ну, я ж не знала, хто це. Ну і час там, що я перебувала, я ж сказала одразу: "Ні, нічого не вийде". Я вже була впевнена, що нічого не буде, потім в один момент просто і все... Я ж кажу, [сказали]: "Назад тебе заберуть". І більше ніхто не відповідав. Але розуміти, як ця машина вибухнула. Якби я стояла і дивилася, звичайно, мене б зачепило. А, можливо, потім ще і в швидкій десь добили, якщо б жива залишилася.

- Добре, а не було у вас думки, що треба просто...

- Підійти і сказати цій людині?

- Ні, я думаю, ви б цього не зробили. Ще з урахуванням наркотиків.

- Ну так. Було бажання залишити її (вибухівку, - ред.) і піти. Потім я зрозуміла, що я не можу її залишити. Як я її залишу, вона ж може вибухнути, на вулиці просто кину, куди мені її подіти? Щось придумати, щоб...

- А звернутися до правоохоронних органів, з урахуванням того, що ви говорите, що позитивно ставитеся до України? Прийти до правоохоронних органів?

- І при всьому цьому я десять років з "ментом" прожила, я розуміла, що я можу прийти і так само довічно яму собі викопати. Просто навіть розповівши цю історію.

- А викинути до Кальміуса, наприклад?

- Я навіть не знаю, де там річка.

- Недалеко від того місця, де готель, до речі.

- Потім, коли я бігла, якась вода була. Ну, ось викинути, позбутися, наприклад. І виїхати одразу ж. Так, ось ви правильно говорите. Була думка позбутися, але коли ці мужики... Я ж туди прийшла рано з цієї вибухівкою. Кілька разів намагалася підійти, зрозуміла, що я не можу цього зробити, сиділа на лавці. Коли ці мужики вже йшли на мене вночі. Я розуміла, що, напевно, мені вже зараз буде хана. Я стала їм назустріч і підійшла до машини. Вони, здається, могли бачити там... Дві хвилини різниці було. Вони говорили, що за тобою будуть дивитися, стежити, щоб не надумала нікому. Знову ж. До поліції звернутися - яким чином, коли за тобою стежать?

- Мені здається, вони просто вас дуже добре вивчили. Скільки часу ви разом з цим Дімою "висіли" на наркотиках?

- Півроку.

- Я думаю, що вони за півроку дуже добре вивчили, зрозуміли, на які кнопки тиснути, за які струни зачіпати, зрозуміли, що ви нікуди від них не подінетесь. Швидше за все.

- Хтось стежив, дійсно, тому що Максим телефонував: "Досить бухати". Казала, що не бухаю. Але він же говорить: "Дивись, там машина приїжджає, чи не приїжджає". "Так-так, дивлюся". Але я не дивилася, де-небудь в кафе стояла, бухала. "Ой, що ти обманюєш, стоїш, бухаєш".

- Знаєте, в українському законодавстві передбачено, що, якщо людина (це стосується і тероризму, в тому числі) прийшла і зізналася навіть у нездійсненому задумі, то вона, в принципі, звільняється від кримінальної відповідальності.

- Напевно, мізки мої не були в тому стані, як зараз, щоб передбачити. Ось бачите наркотики і алкоголь.

- Юлю, а жаль якийсь був? Я не кажу, зараз. Зараз, коли людина за ґратами, це інша ситуація. А ось тоді, коли ви це все зробили? Не було шкода через те, що ви просто взяли і позбавили людину життя?

- Був, звичайно. Та й взагалі... дуже сильно було... погано. Особливо коли я дізналася, що діти є, сім'я.

- А якби ці діти в машині опинилися?

- Я взагалі не уявляю.

- Ви розумієте, що ви могли зателефонувати? Ви ж, я так розумію, не знали, що ви приводите пристрій у дію. Ви могли зателефонувати в той момент, коли там були б діти в машині.

- Так, я знаю, я з цього приводу з ними теж дуже сильно лаялася. Я не вірила, що це все правда, я не вірила, коли вже тут була. Ну, просто там донецькі ці шоу-програми: одного підірвали, іншого. Це все неправда, розіграш. Там колись свого часу Грек вибухнув, потім Моторола, Гіві. Все це якийсь розіграш. Я думала, можливо, і це теж розіграш. Ну так все якось вийшло, люди не постраждали, слава Богу. Дітей не виявилося, слава Богу.

- Ну, просто вам тепер з цим жити. До кінця днів. Як би не склалося.

- Я це вже відчуваю. З того самого моменту, як це сталося. Цілий рік.

- Якщо раптом ви вийдете на свободу коли-небудь, то, що будете робити?

- Не знаю. Мені здається, що я не вийду. Принаймні, навряд чи після того, коли вони дізнаються, що я все розповіла, у мене є шанси залишитися в живих.

- Тобто вам краще на довічне?

- Ви що думаєте, що я більше десяти років у в'язниці зможу прожити? Ні, звичайно. Так вони мене вб'ють у в'язниці, і все.

- Якщо будете на довічному, то не вб'ють, там дуже обмежений доступ.

- А сенс життя у в'язниці на довічному? Сенс далі жити взагалі? Мені тридцять років, у мене навіть дітей немає.

- Юлю, коли ви повернулися після виконання завдання, як з вами розрахувалися? Як виглядав момент оплати після злочину? Тобто, коли ви повернулися в Донецьк, у вас повинна була залишатися якась певна сума грошей. А потім, в результаті, скільки грошей дали? Яку суму дали? І чи вручили взагалі?

- Вручили. По-перше, вони були шоковані, що я опинилася взагалі в Донецьку, як я дісталася. Одразу ж відтягнули момент: "Почекай-почекай". Наступного дня відбулася незрозуміла зустріч із незрозумілими людьми, на озері, у них був повний багажник вибухівки, цих гранат. І туди під'їхав Максим, почав пхати мені пакет з доларами. Я почала лаятися, говорити, що вони мені життя зіпсували. "Яка десятка? Давайте більше".

- Це ви сказали?

- Так. Тоді вони дали п'ятнадцять тисяч.

- Тобто, гроші дали все одно?

- Тобто, гроші дали.

- Перерахували, все на місці було, всі п'ятнадцять тисяч?

- Так, він перерахував.

- На очах, так?

- Угу.

- І з цими грошима ви виїхали в серпні з окупованої території, я так розумію?

- Та не з цими грошима. Я гроші витратила на наркотики.

- П'ятнадцять тисяч доларів?

- Десять тисяч. Ну, на гульки, на наркотики.

- У Донецьку ви змогли десять тисяч доларів витратити?!

- Я могла тисячу доларів за вечір витратити.

- А розписки з вас брали якісь?

- Брали.

- Розкажіть про це.

- Приїхав якийсь тип. Я вийшла. "Напиши розписку". "Яку ще розписку?" - кажу. "За те, за що гроші отримала". - "Добре, скільки писати?" - "20 тисяч доларів з чимось". Не пам'ятаю конкретно. Я кажу: "У мене ж п'ятнадцять. Ви мене підставили, ще й гроші на мені заробити хочете". Він сказав, що я ж не одна це все робила, що хтось пристрій робив. Я написала розписку. Потім він приїхав ще раз, каже, що треба написати більше. Написала ще.

- Загалом, яка сума?

- Ну, п'ятдесят чи шістдесят тисяч доларів. Не пам'ятаю. П'ятдесят, напевно. Весь час, коли він приїжджав, я була в якомусь стані дурману.

- Під алкоголем або наркотиками?

- Ну, ось ви ще питаєте, як я почувалася, що вбила людину. А погано я почувалася! Я після цього тверезою не була жодного дня. А ось так. Можна було здохнути від цирозу печінки, напевно. Більше я вночі заснути не могла. Мені снилося це все.

- А на чиє ім'я розписка була, згадайте?

- Не на ім'я. На МДБ - Міністерство державної безпеки.

- Тобто було написано: "Міністерство державної безпеки"?

- Ну, це Максим сказав писати так.

- А за що отримали ці гроші, теж там написали?

- За виконану роботу.

- Ось так просто, так?

- Ні "за що", ні "коли".

- Тобто, "МДБ" на вас ще й заробили?

- Так. Потім Максим на новій машині приїжджав. Він уже зовсім по-іншому зі мною спілкувався. А потім каже: "Потрібно буде, щоб ти ще раз з'їздила".

- З пакетами, з вибухівкою, так? Не сказав, куди?

- До Слов'янська. Пояснили, що до Слов'янська ще треба.

- А відомо було, кого підривати або що?

- Ні звичайно. Він просто перевірив мою реакцію. Я так припускаю. Чомусь мені здається, він думав, що, коли я повернулася, всі все дізналися. Після цього я повернулася, потім знову через тиждень поїхала. Це все дивно їм здалося. Не знаю, взагалі, як це у них вийшло, але чітко через їхні півроку моє життя закінчилася.

- Ваше життя не закінчилася, ваше життя триває, але закінчилася би, якби вас усунули. Мама приїжджала сюди на побачення?

- Приїжджала, але побачення не давали, один раз я її бачила п'ятнадцять хвилин.

- Вона не вірить, я так розумію.

- Ні звичайно. Я ж вам кажу. Є тут друзі, знайомі, які в Києві живуть. Можете з ними поспілкуватися, ніхто в житті не повірить. Не терористка я і ставлення моє до України прекрасне. Якби воно було не таке, я б поміняла паспорт і жила собі б у Росії. Навіть після того, що я зробила. Якби я така була терористка, яка проти України, я б могла виїхати і жити в Росії. В принципі з п'ятнадцятьма тисячами доларів спочатку можна було б жити.

- Ніхто не говорить, що ви професійна терористка. Вас втягнули у цю діяльність. Не просто втягнули, а ви опинилися виконавцем теракту.

- Ну, для мене це був не теракт, а просто якісь розбірки. А повірити, що це взагалі сталося, ну на голову просто не налазить.

- Добре, зрозуміло. А взагалі, як там в Донецьку народ живе?

- Пенсіонери радіють, ті, які прописані в Донецьку, вони ж отримують пенсію і там, і там.

- А скільки в Донецьку вони отримують?

- Ну, ту саму пенсію, тільки в рублях. Якщо одна тисяча гривень - то дві тисячі рублів.

- А за рахунок чого люди виживають?

- Хто краде, хто наркотиками торгує. Ну, частина людей воює.

- А ті, хто воює, зарплату регулярно отримують, так?

- Напевно, з моїх знайомих ніхто не воює. Це треба дурнем, напевно, бути, щоб на смерть іти. Найманці воюють. Ну і такі, як цей Діма, безхазяйні нікому не потрібні.

- Що значить безхазяйні?

-  Людина, яка сидить там, а дружина і дочка тут в Києві живуть, розкошуючи. Він страшний жахливий наркоман. Кому де він потрібен? Він на шахті працює.

- Він на наркоті, я так розумію.

- Так, при мені навіть коловся.

- А ви на ін'єкціях сиділи?

- Ні, я взагалі боюся такого. Нюхала.

- А у Діми цього я так розумію дружина, дитина тут, у Києві?

- Так, у дочки своя автошкола, дружина займається продажами якимись, вони непогано почуваються, відпочивають у всьому світі.

- Вони розлучені чи як?

- Розлучені, а він там.

- Він ось це все розповідав, коли ви з ним "висіли" на наркотиках?

- Так. І що стане мером свого цього міста, який біля Краматорська. Називається Добропілля.

- Тобто, людина ніби як воює в "ДНР", а хоче стати мером у Добропіллі?

- Але він же думає, що вони захоплять його коли-небудь, через двісті або триста років. А, скажіть, це все на телебаченні будете показувати?

- Не знаю... Чоловік, якого ви вбили, був моїм товаришем.

- Ну вибачте... 

Вадим Богданов



Оставить свои комментарии и высказать свое мнение Вы можете на странице «Преступности.НЕТ» в социальных сетях Facebook ВКонтакте


українськийрусский терор