Тугий вузол, який все ж треба розв'язувати, а не рубати з плеча

Читають: {{ reading || 0 }}Прочитали:{{ views || 1285 }}Коментарів:{{ comments || 0 }}    Рейтинг:(771)         

Лариса Іванівна - бабуся 11 - літньої Олени. І одночасно її опікун. У сім'ї вже багато років підряд йде справжня боротьба за дитину, боротьба матері дівчинки зі свекрухою, в яку втягнуті усі родичі, і прийти до згоди вони доки не можуть. Втім, про все по порядку.

Важкий початок

Невістка Лариси Іванівни - Ірина - до народження дочки вживала наркотики, знаходилася на обліку в наркодиспансері з діагнозом "опійна наркоманія".Годувати малятко після пологів Ірині лікарі заборонили, але її це мало турбувало - незабаром, навіть не знявши шви, Ірина втекла з пологового будинку. Оленку перевели в обласну дитячу лікарню. Добре знаючи спосіб життя невістки, Лариса Іванівна приходила в лікарню, приносила малятку памперси, дитячі суміші, виконувала усі призначення лікарів. При виписці дитини лікарі віддали бабусі - під її відповідальність, оскільки матір більше цікавили вечірки. І після виписки дівчинки, вже удома, Ірина часто залишала Оленку і йшла "у справах". Незабаром Ірина, не порозумівшись з чоловіком, взагалі перейшла жити до своєї мами. Оленка залишилася з бабусею і батьком. У рік з невеликим дівчинку віддали в ясла. Беда, що прийшла у будинок Ірини, стала ще одним приводом залишити малятко у Лариси Іванівни надовго: важко захворів, а потім помер батько Ірини. Тим паче, що друга бабуся Олени - Катерина Андріївна - не дозволила Ірині з дочкою після суперечки з чоловіком повернутися додому.Спочатку у свідоцтві про народження дівчинки дані про батька були відсутні, прізвище записали Иринину. Але незабаром Лариса Іванівна добилася, щоб у свідоцтво був внесений запис про батька внучки - її сина Олександра, з'явилася у дівчинки і нове прізвище - татове.

Олександр, також як і Ірина, вживав наркотики, потрапив у в'язницю за їх поширення. Дівчинкою займалася тільки бабуся. Не лише тоді, але і зараз усі життєві труднощі і сподівання, потреби і мрії Оленки повністю розділяла і розділяє Лариса Іванівна, віддаючи дитині усі душевні сили і тепло.

Але серйозні випробування не залишали сім'ю. Провчившись всього два тижні в першому класі, і без того не дуже міцна Оленка захворіла. Збудник гепатиту З, який виявили в організмі дівчинки, можливо, був занесений ким - те з батьків - наркоманів.
Усі обставини неначе примушували дівчинку швидше дорослішати, не залишаючи часу на безтурботне дитинство...

Як видно, ні батьку, ні матері було не до дочки. І тоді соціальні працівники самі порадили Ларисі Іванівні оформляти опікунство над внучкою... Тепер же, через десять років, вони наполягають на тому, щоб зняти опікунство з бабусі і віддати дівчинку матері.

Матір'ю стати ще не пізно?

Потрібно віддати належне Ірині - якщо спочатку з неї не вийшло хорошій матері, то зараз вона наполегливо домагається повернення дочки, адже тоді, в період дитинства Оленки вона не була позбавлена батьківських прав. Хоча формально для цього були підстави: бабуся стала опікуном, а сама Ірина поїхала за кордон на заробітки. Очевидно, від'їзд був життєво потрібний, на чому настояла матір Ірини Катерина Андріївна.Для Ірини це означало можливість вирватися із звичної, немов болото, наркоманського середовища, що затягує її, з колишніми звичками, горе - друзями і опійними оргіями. Через декілька років вона все - таки змогла покінчити з наркоманією.

Відносно Олени настрій Ірини мінявся не один раз. Те вона заявляла свекрусі: "Ти хотіла узяти дитину - ти узяла"!, те просила віддати дівчинку їй. Зараз Ірина живе в Австрії, вийшла заміж, працює в соціальній службі і готується підтвердити свій диплом медсестри. На підставі висновків тамтешніх медиків діагноз "наркоманія" знятий. На численні судові засідання вона приїжджає з - за межі, незважаючи на далекі відстань і грошові витрати.

Розплутати вузол проблем, що склався, в стосунках родичів важко ще і тому, що вони практично не спілкуються один з одним. З самого народження Олени.У сімейному архіві є єдина фотографія, де Оленка разом з другою бабусею і дідусем : вони зустрілися, коли внучці виповнився рік. Відтоді родичі переговорюються по телефону, да і то в самих невідкладних випадках.

Катерина Андріївна(мати Ірини) розповіла, що щороку їздить до дочки, у якої за кордоном хороша сім'я, чудова свекруха. Опікунство Лариси Іванівни вона називає незаконним, оскільки оформлено воно було при живій матері. Про Ларису Іванівну відгукується несхвально: "Собака на сене. Біле вона називає чорним. До дитини не підпускає, не дозволяє зустрічатися. Одного разу виставила за поріг посилку, яку прислала Ірина. Адже Ірина присилала аліменти для Олени усі ці роки".

На одному з судових засідань Ірина сказала, що в країні, де вона живе, є можливість вилікувати Оленку від серйозної хвороби.У Україні ж неможливо передбачити, яку допомогу зможе отримати дівчинка і чи видужає взагалі, адже лікування гепатиту коштує великих грошей. До того ж за кордоном дівчинка отримає хорошу освіту, а що може дати їй тут бабуся з копійчаною пенсією і посібником опікуна?

Думка психолога

Судові розгляди, які велися за наполяганням матері, привели до того, що Олені не лише доводилося бути присутнім на засіданнях і бути свідком сімейних розбратів, але і з часом зустрітися з психологом. Судом була призначена така консультація. Директор Центру соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді Тетяна Олейник повністю встала на сторону матері і зробила висновок, який ліг в основу рішення суду віддати Оленку матері.

- Ні в одній країні світу судді не сумнівалися б в подібній ситуації і передали б дитину від бабусі матері, що пройшла лікування від наркоманії і увійшла до стійкої ремісії, - сказала Тетяна Сергіївна. Адже є мати! Поведінка бабуся можна розцінювати як егоїзм, вона боїться залишитися одна, вона звикла до дитини. Але в той же час Лариса Іванівна продовжує носити дози Олександру - наркоманові, і дівчинка усе це бачить, засвоюючи певну модель поведінки. Це небезпечно для дитячої психіки. Олена живе в стані роздвоєності: бабуся її любить, піклується про неї, але в той же час настроює Олену проти матері, переконує, що Ірина кинула Олену. Така ситуація, що травмує для дитини, може коригуватися, але для цього дівчинці необхідно відвідувати психолога.

А Олену запитали?

Ми розмовляємо з Ларисою Іванівною, а Олена сидить поряд з нами, слухає уважно, не втручаючись в розмову дорослих.Дівчинка здається не по роках серйозною і задумливою. На питання про маму відповідає дуже коротко, без емоцій. Їх зустрічі можна перерахувати по пальцях. Олена практично не пам'ятає маму. Була зустріч в перший день навчального року в першому класі, потім ще одна, зовсім нещодавно. Олена пам'ятає, як гуляла на дитячому майданчику, а мама сиділа поруч. Дівчинка говорить, що мама показувала їй багато фотографій про своє життя за кордоном, але під час розмови завжди поглядала на годинник, неначе поспішала куди - те. "Мені з бабусею добре", - говорить Олена. - Я займаюся в музичній школі, граю на фортепіано, англійську мову учу. Ми з бабусею ходимо на зайняття в недільній школі, я там беру участь в спектаклі. Бабуся приносить мені красиві костюми".

Живе Оленка в затишній кімнаті разом з бабусею. У неї свій робочий куточок, на столі - комп'ютер. Дівчинка добре вчиться і мріє в майбутньому стати медиком або артисткою.

Формальність або вивірене рішення?

Начальник служби у справах неповнолітніх адміністрації Ленінського району Віра ПУШКАРЕВСКАЯ пояснила, що побутова опіка, встановлена раніше, зараз зніматиметься. "Такого поняття, як побутова опіка, не буде. Якщо дитина не має статусу сироти, у нього живі один або обидва батьки, побутова опіка з нього зніматиметься, - пояснила Віра Пушкаревская".

З цього виходить: якщо є батьки, вже ніхто не матиме права опікати дитини згідно із законом. А якщо батьки були і залишаються зовсім не дбайливими і люблячими, і їм ніякої справи немає до дитини і його потреб? Як тоді? Адже опіка не призначається просто так, для цього завжди є серйозні підстави. Як і у випадку з Оленою.

У рішенні Заводської районної ради № 45 від 20 лютого 1998 року "Про призначення опіки над неповнолітньою А". було сказано:"Мати - одинак вихованням дитини не займається. Нагляд за неповнолітньою здійснює Л. И. Згідно з вищевикладеним, виходячи з інтересів неповнолітньої і керуючись главами 15 - 18 КпШС України, виконком районної ради вирішив призначити громадянку Л.И. опікуном над неповнолітньою А., про що видано відповідне посвідчення".

Відтоді мало що змінилося. Майже 12 років мати і дочка практично не спілкувалися, вони являються, по суті, чужими людьми. Скільки б ні говорила Ірина, що хоче повернути дочка, вона завжди була від неї далеко, у неї завжди знаходилися приводи, щоб не займатися нею. То робота, то лікування, то нова сім'я були для Ірини важливіше. Рідні люди для Олени - бабуся і батько. А ось з рідною по крові, але чужою по духу матір'ю контакт необхідно налагоджувати, як мовиться, із самого початку, адже 12 років дівчинка прожила без неї.

На суді Ірина несподівано заявила, що відмовляється платити аліменти на Оленку до тих пір, поки Лариса Іванівна не дозволить їй спілкуватися з дочкою. Це ультиматум? Шантаж, за допомогою якого Ірина сподівається добитися поставленої мети? Але ж заручником її амбіцій у такому разі стає Олена! Чи так вже щиро бажання Ірини зайнятися вихованням дочки через 12 років? Можливо, за бажанням відібрати дитину криються зовсім інші цілі? Якщо мати турбується про дитину, то допомагати адже можна і грошима. Можна, напевно, знайти і інші способи брати участь в долі дочки, а не вирішувати проблему так категорично.

У відомій притчі про царя Соломона, що славився своєю мудрістю, говориться про двох матерів, що прийшли до нього з проханням розсудити їх. Обидві жінки стверджували, що вони є матерями новонародженого малюка. Соломон сказав: "Розрубаєте дитину навпіл"!, зовсім не маючи на увазі страчувати його. Він захотів випробувати матерів.Одна з жінок сказала: "Рубаєте! Нехай не дістанеться ні мені, ні їй"!. А інша вигукнула: "Нехай забирає малюка, аби лише він залишився живий"!. Любляча жінка поступає так, як краще для її дитини, навіть якщо їй самій буде нелегко.

Представляючи можливе розлучення, Лариса Іванівна, напевно з болем думає про те, що її кровиночку, рідного чоловічка, ще такого безпорадного в цьому суворому житті, відберуть у неї і віддадуть, по суті, чужим людям, в чужу країну. Контакту з матір'ю не було і немає. Вітчим - іноземець з дуже неурівноваженим характером, що проявилося під час судових засідань. Олена не знає мови. Невідомо, як складуться стосунки з вітчимом, як вона адаптується в незвичній обстановці без друзів і знайомих, чи буде такий стрес для неї благотворним? Однозначну відповідь на ці питання не дасть жоден найдосвідченіший психолог, жоден найобізнаніший соціальний працівник.

Поки суд да діло
Рішення віддати дівчинку матері, а з Лариси Іванівни зняти опікунство, було прийняте Ленінським районним судом в лютому цього року. Лариса Іванівна оспорила його в Апеляційному суді. Після цього призначений повторний розгляд, який і проходить зараз. Засідання у справі перенесене у черговий раз на середину липня. Суддя призначив провести обстеження тих умов, які може запропонувати Олені мати за кордоном у разі прийняття судом рішення повернути їй дівчинку. Втім, як говорить Лариса Іванівна, ніхто жодного разу не намагався з'ясувати це тут, в Україні. Жодного разу представники служби у справах неповнолітніх адміністрації Ленінського району - фахівці, які зобов'язані тримати на контролі це питання, - не спромоглися прийти у будинок Лариси Іванівни і подивитися, як живеться тут Оленці.Жінка не розуміє, чому в цій справі ніхто не думає про дитину, про його почуття, а намагається дотриматися формальностей? Чому вона вимушена захищатися в судах і виступати відповідачем, попри те, що внучку вона дуже любить, піклується про неї і забезпечила їй нормальні умови для життя і навчання?

Подальша доля Олени зараз повністю залежить від рішення суду. Хочеться сподіватися, що це рішення буде мудрим.

-


Комментариев: {{total}}


українськийзлочинність