Україна, яку ми втратимо

14.11.2009 17:45

- Бомж!

- Від вбивці чую!


Це не вулична сварка. Це - заочний діалог двох вітчизняних небожителів. Персон, втілених владою і обтяжених відповідальністю за нашу з вами долю.

У будь-який інший час подібний формат спілкування викликав би сміх. Сьогодні народжує страх.

Чи потрібно говорити, що особисті конфлікти між сановниками такого рангу штука дуже небезпечна. А то, що корені взаємної неприязні двох високопосаджених осіб зовсім не політичної властивості, цілком очевидно.Можете розсміятися в обличчя тому, хто візьметься стверджувати, що боротьба за владу є гідним приводом для смертельної ворожнечі. Не до місця розказаний анекдот здатний посварити двох політиків куди серйозніше, ніж обмін забійним компроматом. Помітили, з якою покірливістю Віктор Андрійович, як ревний християнин, прощає своїх ідеологічних супротивників? Звернули увагу, з яким мистецтвом Юлія Володимирівна, як істинний бізнесмен, домовляється з вчорашніми ворогами? Але один для одного ці двоє зробили виключення. Так що їх ворожнеча - предмет досліджень для психологів, а не для політологів.

Наскільки сумні наслідки може спричинити склока між особами, від яких залежить доля людей і майбутнє держави, можна переконатися на прикладі знаменитої сварки більш ніж столітньої давності.

Восени 1905 року, незадовго до завершення Російський - японської війни, на Мукденском вокзалі генерал Олександр Самсонов вліпив дзвінкий ляпас генералові Павлу Ренненкампфу. Нестриманість командира козачої дивізії була з'ясовна: з'єднання, очолюване Самсоновим, було розгромлене японцями з - за нерішучості Ренненкампфа, що не ризикнув висунути увірені йому частини на підмогу сибірякам Самсонова. Двох російських генералів міг і повинен був розсудити поєдинок. Але справа засмутилася після особистого втручання його імператорської величності. Государ Микола дуель рішуче заборонив.

Як пізніше з'ясувалося, марно. Через дев'ять років двом воєначальникам знову довелося воювати пліч-о-пліч, цього разу проти германців. У серпні 1914 біля прусського села Танненберг війська Гинденбурга і Людендорфа атакували позиції Самсонова, які повинна була прикривати армія Ренненкампфа.

Історики стверджують, що одним з автором операції був німецький полковник Макс Хоффман, що переконував начальство, що, у разі атаки на Самсонова, Ренненкампф ні за що йому не допоможе. Важлива деталь: Хоффман був військовим аташе при штабі японської армії під час війни 1904-1905 років і був обізнаний не лише про подробиці фіаско, нанесеного Самсонову, але і про особливості взаємовідносин двох генералів, а також про нещасливу сутичку на вокзалі Мукдена.

Сталося саме так, як передбачав підступний німецький штабіст. В ході кровопролитної чотириденної баталії війська Самсонова були наголову розгромлені. За приблизними підрахунками, близько 30?000 склали убиті і поранені, 90 000 потрапили в полон. Сам генерал від кавалерії прийняв рішення застрілитися. Ренненкампф на допомогу кривдникові так і не прийшов. Хоча саме цього побоювалися німецькі полководці. Герой Танненберга Людендорф у своїх спогадах признавався:"Проклята примара Ренненкампфа висіла на північно - сході як загрозлива грозова хмара. Йому варто було тільки натиснути, і ми були б розбиті".

Пізніше германці прийнялися і за другого генерала. Війська Ренненкампфа вигнали зі Східної Пруссії. Втрати росіян склали 60 тисяч чоловік. Пізніше деякі історики бралися стверджувати, що успішний погоджений наступ двох росіян армій міг привести не лише до розгрому відбірних військ кайзера, але і серйозно наблизити перемогу в Першій світовій. Поразка ж наблизила кінець імперії.

Незабаром після її краху генерал Ренненкампф після жорстоких тортур в ЧК був розстріляний по особистому наказу Атонова - Овсеенко. Імператор пережив свого екс - подданого на чотири місяці.

Такий просторовий екскурс в давню, нашу колишню загальну історію може бути, за моїм скромним розумінням, виправданий.Наші державні чоловіки, як демонструють події недавніх днів, мають багату уяву. Якби співвіднесли минуле з сьогоденням, подивилися, до чого призводять непрощені образи, як це можуть використати наші загальні вороги. Та і убоялися.

Інакше побоюватися доведеться нам. Переддень виборів - час сезонних страхів. Всякий новий навколополітичний скандал породжує нову боязнь. Ні, справа зовсім не в тому, що вулиці вітчизняних міст і сіл, заполонять, розштовхуючи один одного, мисливці на людей, педофіли, ісламісти - терористи і невідомі штами грипу. Страх породжує гнилість системи і неспроможність влади, що оголюється при кожній новій напасті.

Чого варта держава, не здатна забезпечити себе марлевими пов'язками і що розцінює кредити МВФ як головну антикризову програму? Чого варта влада, для якої будь-яка виникаюча проблема виявляється нерозв'язною?

Можна сперечатися про характер епідемії і масштаби її наслідків, але убогість нашої медицини безперечна. Можна сумніватися з приводу морального обличчя тих або інших VIP - персон, але те, що Україна давно перетворилася на сущий рай для педофілів - поза сумнівом.

Поза сумнівом і те, що для правоохоронних органів це не було новиною. Але показова боротьба з ними, по дивовижному збігу обставин, також носить сезонний характер. Борються з ними, як, втім, і з нечистими на руку суддями, місцевими феодалами et cetera, надзвичайно вибірково.

Що дає підстави для зело тужливих виведень. Наші вожді навряд чи здатні навести порядок. Вони здатні лише звести рахунки.Тобто наші страхи не безпідставні. Бо, мабуть, уперше в новітній історії пригнічуюча маса виборців не чекає від нових президентських виборів змін. І не зв'язує з їх підсумками особливих надій. У 1991 - м основним об'єктом очікувань був Кравчук, в
1994 - м - Кучма, в 1999 - м - Мороз, в 2004 - м - Ющенко. Сьогодні ніхто ні від кого нічого не чекає. Навіть про вибір меншого із зол мови не йде. Кожен вибиратиме зло зрозуміліше. Или симпатичніше.

Найстрашніше, що сталося за останні десять років в цій країні, - повна втрата поваги до влади. Мова не про любов, любити можновладців і все, що з ними пов'язане, ні до чого, а часом і просто небезпечно. Але втрата поваги рівносильна зникненню довіри. А без останнього неможлива жодна реформа. Хто б не намагався її провести. Форма правління і прізвище персонажа тут абсолютно ні при чому.Що б'ється в парламенті, лихословлячий у присутності преси, що безкарно збиває пішоходів, вбиває людей заради забави, насилує дитину - ось збірний образ українського політика, укорінений в суспільній свідомості. З недавніх пір обиватель готовий повірити у будь-який злочин, приписаний будь-якому політикові незалежно від статі, віку, кольору прапора, марки автомобіля і точності поданої декларації. Ось - проміжний підсумок виснажливої війни на знищення, що не припиняється ні на хвилину. Саме це, а не грип, не ісламський фундаменталізм, не ворожість Кремля, не тяжке положення збройних сил, є головною загрозою нашої безпеки.

Тому більшість голосів, відданих на цих виборах, швидше за все, виявляться не вдячністю за зроблене(як повинно бути), не авансом на майбутнє(як було досі), а втомленою послугою.

Але в цьому є своя, неочевидна, на перший погляд, користь.Відсутність надій обіцяє відсутність розчарувань. У здорової частини населення, що збереглася, у тих, хто не втік, не зневірився, не перекувався і не розчинився, з'явиться шанс навчитися жити окремо від держави і усупереч владі. Це могло статися і п'ять років тому, але занадто красивий був у своїй урочистості Майдан, щоб не повірити востаннє. І у черговий раз дати себе обдурити. Дати себе захопити дозвільними розмовами про передчасний розпад команди. Якої ніколи не було. Політичні подорожі завсідників майданной сцени, їх нескінченні ретирады - тому свідоцтво. Штангіст, шахіст, гімнаст і боксер не зможуть грати в поло за правилами керлинга. Але ми дали втопити себе в ілюзії.

Яких нині не може бути за визначенням. Бо кожен знає, чого чекати від Тимошенко, а чого від Януковича. Хоча самі політики активно переконують нас в зворотному. Це ще один хворобливий страх, що привноситься передвиборною лихоманкою.

Слухати прихильників двох кандидатів - фаворитів потішно. Повірені вождів лякають журналістів одним і тими ж історіями. Конфіденти роблять страшні очі: ось прийде до влади Тимошенко(Янукович), здасться вам інформаційне поле з овчинку. Буде вам і білка, буде і диктофон. Цікаво, що і у тих, і інших в честі одна і та ж страшилка: "Якщо переможе Янык(Юля) - заллє країну бетоном". У обох таборах обіцяють, що першим під розлив угодит свобода слова.

Не упевнений. У нинішньому вигляді вона не небезпечна для бонз. Тим більше що ті прищеплені від безлічі штамів компромату. Ніхто не сперечається, що без істинної свободи слова демократія в країні неможлива. А ось про те, що є свобода слова, можна і посперечатися. Ось Ющенко, приміром, цілком серйозно думає, що свобода слова з'явилася тільки після помаранчевої революції і з його особистого відома.

Воістину, скільки людей - стільки помилок.Для одних свобода слова - право несамовито і беззаборонний таврувати собі подібних. Для інших - можливість безсовісно і безкарно влізати в чуже життя. Треті(і таких немало) переконані, що це словосполучення - лише назва струм - шоу і нічого більш.

Можливо, автор цих рядків продовжує перебувати в полоні власних помилок, але ваш покірливий слуга завжди намагався розрізняти словоблуддю, славослів'ю і свободословие. Ну, існує ж різниця між інтелектуалом і ерудитом. Останній - лише дбайливий носій маси знань, а перший здатний переплавляти накопичене в ідеї. Потому ерудити завжди в ціні, а інтелектуали, як правило, тільки в шані. І те в демократичних країнах. У тоталітарних вони - у в'язниці.

Але повернемося до нашої свободи. Як на мене, від неї ніхто не вимагає підвищених тонів. Для її урочистості часом не потрібно і зайві слова. Проілюструю прикладом.Сорок років тому, в січні 1969, на московській площі Маяковского з'явилися дві студентки з плакатом, на якому було накреслено всього два слова - "Свободу Чехословаччини"!. Панночки мовчки простояли хвилин п'ятнадцять біля пам'ятника поетові, зібравши навколо себе невеликий натовп роззяв і співчуваючих. Жоден з них також не зронив ні слова. Врешті-решт, дівиць передбачувано перепровадили куди слід, інші оперативно розійшлися самі. Підкреслюю: за розповідями очевидців, в продовженні усієї швидкоплинної акції жодна жива душа не видала ні звуку. Для СРСР шестидесятих подібний флешмоб був недосяжною вершиною істинної свободи слова. Незважаючи на зухвале мовчання акциантов.

Не зрозуміли? Розумію. Увы, утилітарний, я б навіть сказав, побутовий підхід до одного з головних завоювань демократії став нормою. Він спостерігається у критичної маси тих, що пишуть і віщають, а також у такої ж кількості тих, що читають і внемлющих. Будемо чесні перед собою:на цьому ринку мінімум пропозиції і ще менше попиту.

Журналісти вопиют - влада мовчить? Ця теза все ще справедлива, але в 2009 - м він не так актуальний, як 2008 - м. А в 2008 - м він втратив свою гостроту порівняно з 2007 - м. І так далі за текстом і за календарем. Не згодні? Ваше право.

ИМХО, як люблять висловлюватися юзери, одно: не втомлююся переконуватися, що після помаранчевої революції стало більше формальної свободи, але менше реального слова. Журналісти, що розкривають гостру проблему за велінням серця, а не гаманця або начальства, стали раритетами. Зовсім скоро стануть ізгоями. Неминуче.

Але зміна влади тут зовсім не при чому. Свобода слова не є ні матеріальною цінністю, ні юридичною категорією. Нею не можна обдарувати, і призначити її не вийде. Майдан був наслідком свободи слова, а не навпаки. Тому що вона починалася в головах, а не в газетах, народжувалася в серцях, а не в сюжетах.Вона виникала від потреби сказати. Настрої журналістських мас предмайданной пори можна описати фразою з популярної реклами - "багато хто страждає мовчки". Так от, ключовим в цій пропозиції є слово "страждає".

Боялися і соромилися своїй боязні. Мучилися від потреби висловитися. І реалізували її по - різному. Те, що палило все одно, знаходило свій вихід: про наболілий писали під псевдонімами, писали в стіл, писали на інтернет - форуми, писали СМС і електронні листи, писали листівки, писали на огорожах, нарешті.

Майдан був потім. Спочатку було слово. І це слово повільно і невідворотно розсовувало вузькі рамки відпущеної зверху свободи.

Зараз, схоже, не страждають і не мучаться. Безкарність критики сприймається як корисна опція, але свобода слова не сприймається як усвідомлена необхідність. Зараз не пишуть, а працюють. Підтримати розділену ідею здатні. Але тільки за гроші.Не все, не завжди, але частіше, чим раніше. Раби, що перемогли панів, добровільно повернулися за грати, але в комфортніші камери. В деяких випадках це виглядає саме так.

Докоряю? Господь з вами. Тужу. У наш час, коли можна купити любов, радість, справедливість, позбавлена комерційного компонента скорбота виявилася найчеснішим почуттям.

Винити нікого не варто, просто час такий. А час - воно, дійсно, хороший лікар, але у цього ескулапа вузька спеціалізація - патологоанатом. Воно усе вивчить і все пояснить. Але тільки після розкриття.

Свобода слова народжується від потреби сказати. Коли сказати нічого, то нічого і боятися втратити таку свободу. І гіпотетичне закручування гайок можна розглядати як благо. Як можливість знову відчути потребу у свободі. Як шанс знову завоювати право на володіння нею. Як привід берегти завойоване.

Таку свободу, не страшно втратити, віруючи в те, що на її попелищі народиться нова. Свято місце не буває порожнє.

Потому на зміну фантому вітчизняної еліти повинна прийти еліта повноцінна, вирощена далеко від Печерських пагорбів. Поелику влада в її нинішньому стані не переробиш. З усіх можливих способів існування правлячого класу наша держава обрала гіршу. Це не каста, не орден, не клуб, не військовий підрозділ і навіть не мафія. Це - секта. З усіма множинними витратами, що покладаються, найстрашніше їх яких - святенництво, подвійна мораль. Цей гріх можновладця небезпечніше жадність, дурість, відсталість, безідейність, непрофесіоналізм і навіть цинізм. Бо така влада завжди буде ставить особисте над громадським. Перетворювати особисту образу на прапор для загальнонаціональної боротьби. Завжди заражатиме населення ілюзіями і сіятиме страх.

А тому така держава завжди буде уразливою.І таку державу втратити не страшно. Якщо ми хочемо зберегти дану нам Богом країну.

Автор: Сергій РАХМАНИН

Фотофакт