Вигнані і убиті

Джерело: "Експерт"

14 мільйонів німців було вигнано зі своїх домів в Польщі, Чехії, Угорщині і інших країнах Східної Європи після закінчення війни. Лише 12 мільйонів зуміли дістатися до Німеччини живими. Трагедія вигнання німецького цивільного населення не усвідомлена сусідами Німеччини досі.

"Бреслау, Оппельн, Глейвиц, Глогау, Грюнберг - це не просто назви, але спогади, які житимуть в душах не одного покоління. Відмова від них - зрада.Хрест вигнання повинен нести увесь народ", - ці слова, обернені в 1963 році до вигнаних з країн Східної Європи німцям, належать канцлерові ФРН Віллі Брандту.

Символічно, що, перераховуючи міста, з яких було жорстоко вигнано німецьке населення, Брандт називає і Глейвиц - маленьке містечко на старому кордоні Німеччини і Польщі, з німецької провокації в якому почалася Друга світова війна.

Так або інакше, після закінчення війни саму гірку чашу належало випити військовій верхівці, що не почала її, а етнічним німцям, що мешкали на території країн Східної Європи. Незважаючи на те що Гаагська конвенція, що діяла на той момент, 1907 року прямо забороняла відчуження власності цивільного населення (ст. 46), а також заперечувала принцип колективної відповідальності (ст.50), майже півтора десятки мільйонів німців, переважно жінок, людей похилого віку і дітей, впродовж трьох років були вигнані з рідних місць, а їх власність - розграбована.

Вигнання німців зі Східної Європи супроводжувалося масштабнейшим організованим насильством, включаючи конфіскацію майна, приміщення в концентраційні табори і депортацію - навіть попри те, що вже в серпні 1945 року статут міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі визнав депортацію народів злочином проти людства.
Польська катастрофа

Найбільших масштабів вигнання німців досягло в Польщі. До кінця війни на території цієї країни мешкали понад 4 млн німців. В основному вони були сконцентровані на германських територіях, переданих Польщі в 1945 році : в Сілезії(1,6 млн чоловік), Померанії(1,8 млн) і в Східному Бранденбурге (600 тис.), а також в історичних районах компактного проживання німців на території Польщі(близько 400 тис. чоловік). Крім того, більше 2 млн німців мешкали на території Східної Пруссії, що переходила під радянське управління.

Перший робочий варіант депортації німців був представлений урядом Бенеша союзним державам вже в листопаді 1944 року

Вже взимку 1945 року, чекаючи швидкого приходу радянських військ, німці, що мешкали в Польщі, рушили на захід, а місцеве польське населення приступило до масового насильства по відношенню до біженців. Навесні 1945 року цілі польські села спеціалізувалися на грабежах німців, що біжать, - чоловіків вбивали, жінок насилували.

Вже 5 лютого 1945 року прем'єр - міністр тимчасового уряду Польщі Болеслав Беруть видав указ про переклад під польське управління колишніх німецьких територій на схід від лінії Одер - Нейсе, що було відвертим домаганням на перевлаштування меж після закінчення війни.

2 травня 1945 року Беруть підписав новий указ, згідно з яким уся кинута німцями власність автоматично переходила в руки польської держави, - таким чином передбачалося полегшити процес переселення на захід країни населення зі східних територій, що частково відходили Радянському Союзу.

Паралельно польська влада піддавала німецьке населення, що залишилося, гонінням за зразком тих, що практикувалися в нацистській Німеччині відносно євреїв. Так, у багатьох містах етнічні німці були зобов'язані носити на одязі відмітні знаки, найчастіше білу пов'язку на рукаві, іноді зі свастикою.Навішуванням на німців розпізнавальних знаків, проте, справа не обмежилася.

Вже до літа 1945−го польська влада почала зганяти німецьке населення, що залишилося, в концентраційні табори, зазвичай розраховані на 3-5 тис. чоловік. У табори відправляли тільки дорослих, дітей при цьому віднімали у батьків і передавали або в притулки, або в польські сім'ї - у будь-якому разі їх подальше виховання проводилося у дусі абсолютної полонізації. Дорослі ж використовувалися на примусових роботах, причому в зиму 1945/1946 року смертність в таборах досягала 50%.

Експлуатація інтернованого німецького населення активно здійснювалася аж до осені 1946−го, коли польський уряд вирішив почати депортацію німців, що вижили. 13 вересня був підписаний декрет про "відділення осіб німецької національності від польського народу".Втім, продовження експлуатації укладених концентраційних таборів залишалося важливої складової економіки Польщі, і депортація німців все відкладалася, незважаючи на декрет. У таборах тривало насильство над німецькими ув'язненими. Так, в таборі Потулице в період між 1947−м і 1949 роком від голоду, холоду, хвороб і знущань з боку охоронців загинула половина ув'язнених.

Остаточна депортація німців з території Польщі була розпочата тільки після 1949 року. За оцінками Союзу вигнаних німців, втрати німецького населення в ході вигнання з Польщі склали близько 3 млн чоловік.

Істинно чеська ретельність

Другою країною після Польщі по масштабності вирішення "німецького питання" виявилася Чехословаччина. У довоєнній Чехословаччині німці складали чверть населення країни. В основному вони були сконцентровані в Судетах - тут мешкали 3 млн німців, що складало 93% населення регіону.Значна доля німців була присутньою і в Моравії(800 тис. чоловік, або чверть населення), велика німецька община була у Братиславі.

У 1938 році, отримавши на конференції в Мюнхені схвалення глав урядів Великобританії, Франції і Італії, нацистська Німеччина окуповувала Судеты, приєднавши до своєї території райони проживання німців. У 1939 році німецькі війська окуповували частину Чехословаччини, що залишилася, заснувавши на території Чехії так званий протекторат Богемия і Моравія, а на території Словаччини - маріонеткову Словацьку республіку. Уряд же Чехії виїхав в Лондон.

Саме у Лондоні чеський уряд у вигнанні уперше сформулював плани масової депортації етнічних німців після закінчення війни.Хуберт Рипка, найближчий радник президента Едварда Бенеша, мріяв про масове вигнання німців вже в 1941 році, міркуючи на сторінках газети Čechoslovak - офіційного органу чеського уряду у вигнанні - про "організоване застосування принципу переселення народів".

Погляди свого радника повністю розділяв і президент Бенеш. Осінню 1941−го і зимою 1942 року Бенеш опублікував дві статті в журналах The Nineteenth Century and After і в Foreign Affairs, де розвивав концепцію "переміщення населення", яке повинне буде допомогти упорядкувати післявоєнну Європу. Не будучи упевненим в тому, чи вдасться переконати англійців в реалізації планів депортації трьохмільйонного німецького населення, чеський уряд у вигнанні про всяк випадок розпочав аналогічні переговори з представників радянського керівництва.

У березні 1943 року Бенеш зустрівся з радянським послом Олександром Богомоловым і попросив про підтримку своїх планів етнічних чищень післявоєнної Чехословаччини. Богомолов відхилився від обговорення планів, проте Бенеш був невтомний і вже під час поїздки в США в червні 1943−го зміг переконати як американське, так і радянське керівництво підтримати плани депортації німців. Отримавши цю підтримку, чеський уряд приступив до розробки детального плану етнічних чищень. Перший робочий варіант депортації німців був представлений урядом Бенеша союзним державам вже в листопаді 1944 року. Згідно з меморандумом Бенеша, депортація повинна здійснюватися в усіх районах, де чеське населення складає менше 67%(дві третини), і тривати до тих пір, поки німецьке населення не скоротиться до рівня нижче 33%.

До реалізації цих планів чеська влада приступила відразу ж після звільнення Чехословаччини радянськими військами.Вже навесні 1945 року по всій країні почалися масові насильницькі акції проти етнічних німців.

Головним мотором насильства виступила добровольча 1−я чехословацька бригада під командуванням Людвика Свободи - так звана Армія Свободи. Людвик Свобода мав давні рахівниці з етнічними німцями. У 1938 році, після приєднання Судет до Німеччини, Свобода став одним з творців "Захисту нації" - партизанської чеської повстанської організації. Тепер 60 тис. чеських солдатів під командуванням Людвика Свободи отримали можливість помститися тому, що став беззахисним німецькому населенню.

Вирізувати під корінь

Цілі села і міста, заселені німцями, випробували на собі безкарне насильство чехів. По всій країні з німецького населення формувалися маршеві колони, людям не давали зібрати практично ніяких речей - і без зупинок гнали до межі. Що відстали або впали частенько вбивали прямо на очах у усієї колони.Місцевому чеському населенню було строго заборонено надавати будь-яку допомогу німцям, що депортувалися.

В ході тільки одного такого "маршу смерті" - вигнання 27 тис. німців з Брно - на дистанції в 55 км загинуло, за різними оцінками, від 4 до 8 тис. чоловік.

На межі німці, що виганяються, піддавалися процедурі "проходження митниці", в ході якої у них частенько відбирали навіть ті нечисленні речі, які вони винесли на собі. Але ті, кому вдавалося дістатися до окупаційних зон на території колишньої Німеччини - навіть пограбованими, - заздрили співвітчизникам, що залишилися під владою Бенеша.

17 травня 1945 року загін чеських військових увійшов до містечка Ландскрон(сьогодні Ланшкроун) і влаштував "суд" над його жителями, в ході якого впродовж трьох діб до смерті засудили 121 людину, - вироки виконувалися негайно.У Постельберге(сьогодні Постолопрты) впродовж п'яти днів - з 3 по 7 червня 1945 року - чехи замучили і розстріляли 760 німців у віці від 15 до 60 років, п'ята частина німецького населення міста.

Один з найжахливіших випадків стався в ніч з 18−го на 19 червня в місті Прерау(сьогодні Пржеров). Там чеські солдати, що поверталися з Праги з урочистостей, присвячених закінченню війни, зустрілися з поїздом, що перевозив німецьке населення, яке у кінці війни було евакуйовано у Богемію і тепер депортувалося в радянську окупаційну зону. Чехи наказали німцям вийти з потягу і почати рити котлован для братської могили. Люди похилого віку і жінки насилу виконували наказ солдатів, і могила була готова тільки до півночі. Після цього чеські солдати під командуванням офіцера Карола Пазура розстріляли 265 німців, серед яких було 120 жінок і 74 дитина.Самому старшому з убитих цивільних було 80 років, а самому молодшому - вісім місяців. Закінчивши розстріл, чехи розграбували речі, що належали біженцям.

Десятки подібних випадків відбувалися навесні - влітку 1945 року по усій Чехословаччині.

"Спонтанні акції відплати" досягли свого піку в червні - липні 1945 року, коли по усій Чехії снували озброєні загони, що тероризували німецьке населення. Для підтримки градуса насильства уряд Бенеша навіть сформував спеціальний орган, що займався етнічними чищеннями: в міністерстві внутрішніх справ був організований відділ по здійсненню "одсуна" - "вигнання". Уся Чехословаччина була поділена на 13 районів, на чолі кожного стояв відповідальний за вигнання німців. Всього у відділі МВС з питань вигнання працювало 1200 чоловік.

Така стрімка ескалація насильства змусила союзників виразити своє невдоволення цими акціями, що негайно викликало різке невдоволення чехів, що розглядали вбивства і вигнання німців як своє природне право. Результатом невдоволення чехів стала нота від 16 серпня 1945 року, в якій чеський уряд ставив питання про повну депортацію решти 2,5 млн німців. Згідно з нотою, 1,75 млн чоловік повинні були переселитися в американську окупаційну зону, а 0,75 млн - в радянську. Близько 500 тис. німців до цього моменту вже було вигнано з країни. Підсумком переговорів чехів з союзними державами став дозвіл депортувати німецьке населення, але в організованому порядку і без ексцесів. До 1950 року Чехословаччина позбавилася від німецької меншості.

Європа без німців

Насильство, що проявилося в Польщі і Чехії, відносно етнічних німців в тому або іншому ступені спостерігалося і в інших країнах Східної Європи. У Угорщині конфлікт угорської влади з німецькою меншістю яскраво проявився ще до війни. Вже в 1920−е роки, відразу після утворення національної угорської держави, країна почала проводити політику жорсткої дискримінації німецької меншості. Закривалися німецькі школи, етнічні німці вичищалися з органів влади. Людині з німецьким прізвищем була замовлена будь-яка кар'єра. У 1930 році наказ міністра оборони зобов'язав усіх офіцерів, що носять німецькі імена і прізвища, поміняти їх на угорські - або піти у відставку.

Положення німців помітно покращало після перетворення Угорщини на сателіта нацистської Німеччини, але мало хто з німців, що мешкали в Угорщині, сумнівався в тому, що з відходом німецьких військ їх положення дуже серйозно погіршає.Саме тому в квітні 1944 року німецькі війська зробили ряд безуспішних спроб евакуації етнічних німців з Угорщини.

Гоніння почалися ще у березні 1945 року. 15 березня нова угорська влада прийняла проект земельної реформи, згідно якої можна було конфіскувати землю як у німецьких організацій, так і у німців - приватних осіб. Проте навіть безземельні німці залишалися більмом для угорської влади. Тому до грудня 1945 року був підготовлений указ про депортацію "зрадників і ворогів народу".

Під цю категорію підпадали не лише учасники німецьких військових формувань, але і особи, що повернули собі в період з 1940−го по 1945 рік німецьке прізвище, а також що вказали в переписі 1940 року своєю рідною мовою німецький. Усе майно тих, що депортуються підлягало беззастережній конфіскації. За різними оцінками, депортація торкнулася від 500 до 600 тис. етнічних німців.

Нетеплий прийом

Ймовірно, найбільш мирно депортація німців проходила в Румунії. Тут на момент закінчення війни мешкало близько 750 тис. німців, багато хто з яких був централізований переселений в Румунію в 1940 році з територій, зайнятих радянськими військами(переселення німців в Румунію з радянської Молдавії регулювалося договором між СРСР і Німеччиною від 5 вересня 1940 року).

Після капітуляції уряду Антонеску і приходу радянських військ новий румунський уряд утримався від політики утиску німецької меншості. Хоча в районах компактного проживання німців була введена комендантська година, а у жителів були конфісковані автомобілі, велосипеди, радіоприймачі і інші предмети, що розглядалися як небезпечні, в Румунії практично не було зареєстровано ні спонтанних, ні організованих випадків насильства проти німецького населення.Поступова депортація німців з країни тривала до початку 1950−х років, причому останніми роками німці самі домагалися дозволу виїхати в Німеччину.

До 1950 року населення спочатку радянською і західних окупаційних зон, а потім ГДР і ФРН збільшилося за рахунок прибулих біженців на 12 млн чоловік. Вигнані з країн Східної Європи німці були розподілені практично по усіх регіонах Німеччини, в деяких районах, наприклад в Мекленбурге на північно - сході країни, біженці складали 45% місцевого населення. Мало в якому з регіонів Німеччини на прийнятих біженців доводилося менше 20% населення.

Між тим, незважаючи на значну долю біженців, проблема вигнання німців з країн Східної Європи довгий час залишалася забороненою темою як на сході, так і на заході країни. У західних окупаційних зонах - а згодом і у ФРН - вигнаним німцям аж до 1950 року було заборонено організовувати будь-які союзи.На думку історика Инго Хаара, що займається проблемами вигнаних німців, тільки початок Корейської війни і загострення відносин з Радянським Союзом змусив західних політиків визнати страждання німецького народу і легалізувати згадки вигнання німців з Польщі, Чехословаччини і інших країн.

У ГДР події замовчувалися аж до кінця 1980−х як здатні серйозно ускладнити стосунки з комуністичними ЧССР і ПНР. Сьогодні тема вигнання німців зі Східної Європи все ще залишається однією з найхворобливіших проблем у взаємовідносинах Німеччини з Польщею і Чехією. Згідно з соціологічними опитуваннями, більше половини німців досі сприймають Сілезію і Померанію як німецькі території - хоча і не прагнуть повернути їх до складу Німеччини.

Поляки ж не перестають виражати своє відношення до діяльності німецького Союзу вигнаних, поміщаючи на обкладинки журналів колажі, що зображують лідера Союзу Еріку Штайнбах в эсэсовской формі. Протести польського уряду викликало і відкриття цього року у Берліні інформаційного центру, присвяченого депортації німців з Польщі. Навіть сьогодні біль від злочинів піввікової давності і взаємні образи примушують соседствуюшие народи з побоюванням відноситися до щонайменших спроб згадати подію в 1945 році.