Двадцять років дружби, якої не було

Читають: {{ reading || 0 }}Прочитали:{{ views || 5516 }}Коментарів:{{ comments || 0 }}    Рейтинг:(3309)   

Договір визначає чітку правооснову українськоросійських  відносин. Це означає юридичне визнання Україною та Російською Федерацією територіальної цілісності одна одної та непорушності існуючих між нами кордонів. Один з найважливіших наслідків - зняття політичного напруження навколо приналежності Криму та Севастополя. Можна без вагань стверджувати, що з червня 1997 року всі можливі територіальні питання між Україною та Росією знято”, - говорив з трибуни Верховної Ради прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко за декілька хвилин до ратифікації договору про дружбу і співробітництво з Росією.

Український парламент ратифікував угоду 14 січня 1998 року. Договір набере чинності 1 квітня 1999 року. П’ятнадцятьма роками потому Росія розпочне гібридну війну проти України та анексує український Крим. Ще за п’ять років у російських тюрмах буде більше семи десятків українських політв’язнів та двадцять четверо українських військовополонених моряків.

На півтора десятиліття угода стане ширмою “про добросусідство” для українських політичних еліт, за якою Росія вестиме наступ на українську державність.

“Дружба” ціною у Чорноморський флот

Договір про дружбу був покликаний вирішити низку питань, пов’язаних з розвалом Совєцького союзу та остаточно утвердити вектор україно-російських відносин.

Україна та Росія намагалися виторгувати одне в одного найкращі умови договору. Зрештою, обом сторонам довелося поступити по багатьом пунктам задля умовного “компромісу”.

Ключовим пунктом переговорів для Росії було питання Чорноморського флоту. Дипломати Кремля хотіли витиснути максимум для себе з точки зору прав на базування флоту в Криму.

На заваді росіянам стояла прийнята у 1996 році Конституція України. Основний закон дозволяв розміщення військових формувань на території України лише на умовах оренди та з погодження Верховної Ради. Однак їм вдалося дотиснути це питання.

Українська влада винесла його в окремий пакет з дев’яти угод. Лише після їх часткового затвердження справа договору про дружбу зрушила з мертвої точки.

Підписання договору про дружбу стало можливим лише як наслідок стратегічних  поступок з нашого боку. Перший візит Президента РФ до Києва багаторазово відкладався саме тому, що російська сторона наполягала на попередньому остаточному врегулюванні на свою користь проблем розподілу Чорноморського флоту, умов та термінів базування на нашій території”, - говорив з трибуни парламенту в день ратифікації договору про дружбу член комітету закордонних справ Верховної Ради Олександр Шандрюк.

“Компроміс” на невигідних умовах

Щоб створити видимість “компромісу” Росія поступилася у деяких інших питаннях. Разом з тим, Кремль прибрав з договору більшість ключових питань для української сторони.

“Ми розуміємо, що всякий договір є результатом взаємних компромісів і переговорів. Якщо згадати, що нам пропонувала спочатку Росія, а там було і подвійне громадянство, і економічна залежність, і багато чого іншого, то тоді іншими очима можемо подивитися на цей договір”, - говорив дисидент та на той час депутат В’ячеслав Чорновіл.

Російський “компроміс” деяка частина депутатів зустрічала вкрай негативно.

Із первинного тексту вилучено, по суті, усі ключові для нас статті. Шляхом   застосування власного епохального винаходу в галузі міждержавних відносин, який полягає у винесенні за рамки переговорного процесу всіх життєво важливих для  України проблем, нашому Міністерству закордонних справ вдалося довести до підписання цей документ”, - обурювався депутат Олександр Шандрюк.

За рамки договору винесли статті про:

  • зобов'язання сторін щодо повернення культурних цінностей (мова про об'єкти культурної спадщини українського народу, які зберігалися в російських музеях);
  • визначення термінів розв'язання проблеми делімітації та демаркації кордонів між державами;
  • розгортання повномасштабного видобутку нафти і газу на шельфі Чорного моря (Росія саботувала переговори, оскільки в той час була монопольним постачальником енергоносіїв в Україну);
  • розв'язання проблеми відновлення прав (у тому числі майнових) депортованих народів (згідно з зобов'язаннями в рамках СНД, Росія мала взяти на себе частку належних витрат);
  • повернення юридичним і фізичним особам України валютних коштів, заморожених у "Внешэкономбанке" СРСР;
  • повернення Російською Федерацією Україні еквіваленту 84 мільярдів карбованців, вилучених Ощадбанком СРСР в 1991 році з банківських установ на території України;
  • українську частку в активах колишнього Радянського Союзу (за оцінками позитивне сальдо активів України визначалося у розмірі щонайменше 40-50 мільярдів доларів).

Примарна перемога української дипломатії

Попри декларативний характер договору після всіх “компромісів” і поступок у більшості ключових питань, українські урядовці та більшість депутатів високо оцінили його значення. Документ сприймали як остаточне визнання Росією незалежності України.

“Ратифікація договору - логічне і природне завершенням цілої епохи у становленні і розвитку сучасних українськоросійських відносин. Договір фіксує зобов'язання Російської Федерації поважати територіальну цілісність України, а також підтверджує непорушність існуючих між обома державами кордонів”, - говорив з трибуни парламенту тодішній міністр закордонних справ Геннадій Удовенко перед ратифікацією.

“Проголосити незалежність легше, аніж подолати комплекс вічно першого і вічно другого номера на історичній дистанції, який напрацьовувався віками. Думається, що цей документ знаменує собою кардинальний злам не лише в політичному, а й психологічному сенсі. Себто на історичній дистанції немає ні других, ні третіх, є тільки перші, серед яких і наша суверенна соборна правова демократична позаблокова Україна”, - переконував підтримати договір голова комітету з питань закордонних справ Верховної Ради Борис Олійник.

Та були й серед депутатів ті, хто виступав категорично проти договору і розумів його небезпеки, серед них - Степан Хмара, Левко Лук’яненко, Богдан Ярошинський, Ярослава Стецько, Олександр Шандрюк.

“Нас переконують, що Договір є життєво необхідним нашій державі, бо буцімто нарешті надає повної легітимності незалежності України і є черговою блискучою перемогою нашої  дипломатії. Але насправді все це лише добра міна за поганої гри, а ще точніше - пряме введенням в оману українського суспільства з боку виконавчої влади. Україна з погляду міжнародного права абсолютно не потребує підтвердження свого статусу. Тим більше це є “повторенням багато разів повтореного”, коли йдеться саме про Російську Федерацію”, - говорив перед голосуванням Шандрюк.

Того дня депутати підтримають договір конституційною більшістю голосів. Зі слів Левка Лук’яненка, після голосування більшість депутатів встали і спрямували свої погляди з улесливими посмішками на балкон до посла Росії Юрія Дубініна.

Кінець дружбі

Договір про дружбу між Україною та Росією діє досі, хоча Верховна Рада визнала Російську Федерацію країною-агресором ще у 2015 році. Спроби розірвати договір були в 2014 році, однак тоді парламенту забракло голосів для денонсації угоди.

В 2016 році в Міністерстві закордонних справ пояснювали, що розривати договір - недалекоглядно, оскільки він дає змогу позиватися до Росії в міжнародні суди.

Сама ж угода містить переважно декларативні норми про ведення міждержавних відносин на основі стратегічного партнерства, визнання територіальної цілісності та непорушності кордонів, посилення економічного співробітництва, мирного врегулювання спорів, незастосування сили та економічного тиску. Окреме місце у договорі відводиться зобов’язанням сторін захищати громадян одна одної на своїй території, рівним умовам дня національних меншин та їх розвитку.

Частина з умов договору ніколи не виконувалася Росією, інша - систематично порушувалася з початку агресії у 2014 році.

Зелене світло припиненню угоди президент Петро Порошенко дав лишень цьогоріч - 17 вересня він ввів у дію відповідне рішення Ради нацбезпеки і оборони. 21 вересні МЗС України офіційно повідомило Кремль про те, що дія договору припиниться 1 квітня 2019 року.

3 грудня Порошенко подав до Верховної Ради законопроект щодо припинення угоди про дружбу з Росією.

“Триваюча агресія РФ спричинила істотні порушення більшості статей Договору, про що Україна систематично наголошує у дипломатичному листуванні з РФ. Станом на сьогодні відсутні ознаки добросовісного прагнення РФ усунути правопорушення та відшкодувати шкоду, заподіяну своїми протиправними діями. Більше того, РФ своїми агресивними діями постійно погіршує порушення умов договору”, - написано в пояснювальній записці документу.

6 грудня Верховна Рада проголосувала за припинення Договору про дружбу з Росією з 1 квітня 2019 року.

Дмітрій Пєсков, прес-секретар президента РФ Владіміра Путіна, у вересні назваврішення України про вихід з угоди “нерозумним”. Тоді ж у МЗС Росії заявили про "колосальне втрати не тільки російсько-українським відносинам, а й національним інтересам самої України" в разі припинення дії договору.

Післямова

Левко Лук’яненко
14 січня 1998 року під час засідання Верховної Ради і ратифікації договору не знайшлося місця для слова дисиденту, а на той час депутату Левку Лук’яненку. До своїх колег по парламенту він звернеться постфактум, коли угоду ратифікують 311 депутатів, додавши до стенограми засідання текст свого невиголошеного виступу.

“Мені дуже сумно, що у вас немає почуття національної гордості. Учора ви яскраво показали, що за шість років незалежності ви не подолали комплекс неповноцінності і готові плазувати перед Москвою, як плазували все ваше життя. Договір ви назвали договором про дружбу. Це при тому, що Росія проголосила своєю концепцією зовнішньої політики відновлення свого домінування на постсовітському просторі і в Чечні показала, що означає ця концепція на практиці. Найсвіжішим доказом “дружнього” ставлення росіян до України є грубий розгром російською поліцією церкви Київського патріархату. Шановні колеги, таке ставлення Росії до України ви назвали дружнім ставленням. Вам плюють в обличчя, а ви обтираєтеся й посміхаєтеся. Ви купили договір ціною рабського приниження. Отже, шановні  обранці народу, ви не набули ще національної гордості, без якої немає послідовного захисту інтересів батьківщини, ви не проявили політичної хитрості, що мала б створити сприятливий грунт для діяльності нашого уряду. Сором за вас!”, - закінчив стенограму “історичного” засідання Левко Лук’яненко.

Богдан Хворостяный, Insider

Роман Свиридов



Оставить свои комментарии и высказать свое мнение Вы можете на странице «Преступности.НЕТ» в социальных сетях Facebook ВКонтакте


українськийполітика