Так склалося, що я–україномовний житель Миколаєва. Половиною місцевого населення я автоматичний зараховуюсь до міфічних «бандерівців» або до «новомодних» патріотів. Хоча я і розмовляю українською більше шести років, а мій південноукраїнський білінгвальний мозок так добрі сприймає і українську, і російську, що у російськомовному середовищі я інколи починаю «мочити на суржику» - що не може не засмучувати.
Однак, починаючи від першого року навчання у Миколаєві, через небачене зухвальство спілкуватись українською мовою в Україні, зі мною трапляються різні, веселі і сумні, мовно - мовні історійки.
Сморід неодмінно трапляться і з вами, якщо ви вирішите тут культивувати українську у своєму житті. Деякими потішними випадками, які трапились в останній мій приїзд до Миколаєва, я з вами поділюсь.
Найбільш розповсюдженою історією завжди була і буде така.
- А ви можете розмовляти по - русски? Я взагалі нічого не розумію.
І це у нас пригноблюють російськомовних? До речі, для «нєпонімающіх» я завжди розмовляю російською без будь - яких претензій. Люди, котрі знають більше однієї мови, мають бути поблажливими до менш освічених.
***
Маршрутка на Володарського, добираюся до військового шпиталю.
- Лікарня є?–звертається до пасажирів водій.
- Лікарня!–кричу.
- А якщо лікарня, то що, виходити не будете?–добродушно питає водій.
Уся маршрутка лягає від сміху.
***
Маршрутка по проспекту.
Водій:
- На Радянській виходять?–звертається шофер.
- Радянська!–кажу.
- Ага. Соборна нікому не потрібна?–втомлено - глузливим тоном проказує він.
***
Їду в ДЮСШ №2 на Спортивній. 29 грудня, за снігом не видно світу.
- Ви зможете зупинити на «Надії» ?–живлю у водія.
У розмову вступає пасажир - сусід.
- НАДІЯ, вона помирає останньою, - каже він із сильним наголосом на слові «Надєжда».–Помре віра, помре любов. Але НАДІЯ житиме завжди.
Пильно дивуватися на міні, чекаючи реакції. Але міні на такий «понт» не візьмеш.
- А що ж вам треба на «НАДІЇ» ?–не дочекавшись, знов провокує міні набридливий москаль.
- До боксерів їду, - відповідаю.
- До кого?
- До боксерів.
- Що? Що вона говорить, не зрозумію!–звертається до водія.
- До боксерів!–розшифровує водій.
- А! Так тепер зрозуміло. А то «боксери» , «боксери». Не розумію я ваш гуцулський.
***
Замовляю каву в улюбленому вуличному кіоску. Юнак, що обіймає свою супутницю, прислухається до мого «латте без цукру, зі спеціями» , вирішує спитати:
- Дівчина, а ви що, по - украински розмовляєте?
- Так, звичайно.
- Так може, варто було б поїхати жити у Львів, і вже там пити свою каву?–із загрозливими нотками в голосі пропонує він.
- А може, я вип'ю свою каву просто тут? Дякую.
Дівчина шикає на юнака і тягне його геть.
***
Заразом, коли у Миколаєві «у тренді» патріотизм, тут більш комфортно і безпечно, на відміну від попередніх років. Сподіваюсь, що й надалі можна буде спокійно спілкуватись рідною мовою у рідній країні, і тобі не відправлятимуть до якогось віртуального гетто.
Поділіться своїми історіями у коментарях.