Записки шизофреника

Читають: 0Прочитали:1660Коментарів:0    Рейтинг: (996)   
Автор записок Анатолий Ильченко, известный николаевский правозащитник

Помните, как у Пушкина: «сойди с ума, 
И страшен будешь как чума,
Как раз тебя запрут,
Посадят на цепь дурака
И сквозь решетку как зверка
Дразнить тебя придут».

Про украинские дурдома (примеры, психоневрологическая больница №1 им. Павлова в Киеве, Днепропетровская психиатрическая больница, именно в ней содержали в советское время самых опасных инакомыслящих, да и наша психбольница на Володарского) ходят  масса слухов, сплетен, издалека напоминающих правду.

Кто твердит, что «карательная психиатрия»  психиатрических больниц  ломает судьбы, другие же рассматривают «дурку» как  спасительный остров в бурном море жизни, где нашли помощь и сострадание, кто-то «косит» в «психиатричке» от армии, и от тюрьмы, нередко корыстные и бессердечные упекают туда своих родственников из жажды получить наследство.

Бывают случаи, когда дети определяют в психбольницы своих престарелых родителей, а мужья поднадоевших жен, бывает и жены мужей…

Страшная это штука – психиатрическая лечебница! И, упаси вас Бог!

Серия «Наши в дурдоме» - рассказы  о психиатрических больницах, клиентах «дурок», персонале, и о том, как обезопасить себя от этой страшной участи.

Автор записок Анатолий Ильченко, известный николаевский правозащитник.

Часть 1.

У жовтні 1988 я їхав з Одеси до Комрата, містечка у Молдавії. Їхав потягом «Одеса – Рені», у загальному вагоні. Їхали й цигани. Я відчував пильний погляд циганки і вдавав що мені до всього байдуже. Циганка сказала мені: «Ти недавно вийшов з казьоного будинку». Я відповів, що ні в якому казьоному будинку я не був. Та вона сказала, що я таки був у казьоному будинку. І ще додала: «Ти хворий. Але хвороба твоя не від Бога. Тебе зробили хворим твої вороги». Звісно ж я відповів, що я здоровий. Циганка назвалася й сказала де її можна знайти. Я сумнівався в сказаному про хворобу. Тоді я ще відходив від примусового лікування й не міг побачити його наслідки. 

З 23.12.1985 до 01.04.1986 я був під арештом. Йшло слідство. Мене звинувачували в хуліганстві стосовно лікарів-психіатрів Криворізького ПНД. Та саме в цьому мене не можна було звинувачувати, бо у мене склалися з ними неприязні стосунки.

Я писав скарги на радянські й партійні органи, відмовлявся голосувати й відмовлявся від громадянства СРСР. Тоді таке вважалося психічною хворобою. Психіатри намагалися мене лікувати, а я відмовлявся від лікування. Тож психіатри, як ті надокучливі мухи, приходили до гуртожитку та на місце моєї праці й переконували коменданта і обслугу гуртожитку, а також колег по роботі, що я психічно хворий.

За таких умов мене не можна було звинувачувати в хуліганстві, навіть, якби я побив пики усім психіатрам. Мене є звинувачували у розбитті скла у лікаря психіатра. Звісно, що ніхто такого не бачив, але ж я хворий, не розумів, що роблю, то ж сам подзвонив до лікаря й признався. От тільки й дотепер я того лікаря ще не бачив. Не було його й у суді, тільки були зачитані його свідчення надані слідчому. Хто ж тоді думав, що моя хвороба пізніше доведе абсурдність того засудження. Так і сталося – я реабілітований.

Під час слідства я був на стаціонарній судово-психіатричній експертизі у Дніпропетровську, на Ігрені. Ось цитата з акту судово-психіатричної експертизи:

«С 1983 года находился на диспансерном учете в Криворожском психоневрологическом диспансере. Впервые осмотрен психиатром диспансера в августе 1983 года в связи с тем, что писал жалобы с нелепыми претензиями «за себя и других людей» в различные инстанции, вплоть до Президиума Верховного Совета СССР. Предварительно был выставлен диагноз: психопатия паранояльного круга? Шизоврения? От стационарного обследования он категорически отказывался. Был взят на диспансерный учет. Наблюдался патронажной службой. Посещать ПНД отказывался. С апреля 1985 года психическое состояние ухудшилось: стал писать жалобы в различные инстанции с нелепыми требованиями, вплоть до выхода его из гражданства СССР.» І ще одна цитата: «На основании изложенного, как страдающего хроническим душевным заболеванием, лишающим Ильченко А.М., способности правильно отдавать себе отчет в своих действиях и руководить ими, в отношении инкриминируемых ему деяний следует считать невменяемым. Подпадает под действие ст. 12 УК УССР. По своему психическому состоянию и характеру совершенного преступления Ильченко А.М. представляет повышенную общественную опасность для окружаюших, нуждается в принудительном лечении в психиатрической больнице специального типа системы МВД.»

Через тиждень після експертизи мене повернули до слідчого ізолятора. У слідчому ізоляторі була зневага до людини – у камерах клопи, арештованих загризали воші. Нарів не вистачало, спали по черзі або ж на підлозі. Матраців не вистачало, а ті, що були, пошматовані. Я не курив, та цілодобово дихав димом. Тоді ж поміщали до камери і не цікавилися куриш чи ні. Камера не провітрювалася, а курити не припиняли. Щось вимагати, у кращому разі , було безрезультатно. Та публіка не здатна була усвідомити, що дим шкодить мені та і кожному з них. Я не знав, коли був суд, мене судили без мене і присудили те, що рекомендувала експертиза.

Вранці першого квітня, перед обідом, прапорщик вивів мене із камери і повів у двір слідчого ізолятора. Був тихий і теплий день, на небі жодної хмаринки, тільки яскраве, дуже вже яскраве сонце. Мабуть, таким воно здавалося після темної камери, до якої не пробивався жодний сонячний промінчик. Від сяйва я мружився. Ми йшли до огорожі, за якою була психіатрична в’язниця. Мене охопив відчай, сталося те, чого я найбільше боявся.  

У приймальному відділенні була перша зустріч з лікарем, він на мене подивився, нічого не спитав і щось написав у історії хвороби. Санітар відвів мене до одинадцятого відділення. Тамтешній психіатр не скупився на слова. Він сказав мені, що я хворий на голову та того не розумію. Лікар пояснив мені, що я небезпечний для суспільства саме тим, що не розумію того, що хворий. Також я дізнався від нього, що не вийду з лікарні, допоки не зрозумію, що я хворий. А ще я був попереджений, що ніякі мої скарги до адресатів не дійдуть, а якщо скаргу напише хтось із родичів, то вона все одно прийде до нього і мені буде призначене посилене лікування. А ще від лікаря я дізнався, що коли вийду із в’язниці і намагатимуся зняти діагноз, то вже за це знову потраплю на примусове лікування.

Санітар завів мене до камери і вказав на ліжко. У камері були новоприбулі, хтось вперше, а  хтось вдруге. У цьому відділенні проводили обстеження і готували до лікування вже в інших відділеннях. Двері замикалися, тож вийти з камери було неможливо. У дверях віконечка. через які санітари за нами спостерігали. До туалету виводили усіх, хто був у камері, у визначений час. Перед сніданком, обідом і вечерею нам давали ліки. Медсестра і санітар стежили, щоб ми пілюльки ковтали.

Діагноз у мене був несправжній - шизофренія параноїдної форми, але лікували мене по справжньому і активно. Перший місяць давали вранці, в обід і увечері по 100 мг аміназину, який пригнічував би психомоторне збудження, марення, галюцинації та зменшував би страх і тривогу, якби хоч щось із цього в мене було. Аміназин ще й снодійний, тож спочатку я дрімав або ж спав. Було до всього байдуже й ніщо не цікавило. Та й не могло бути цікавим спілкування з психічно хворими, що скоїли злочини.

Довелося вчитися розмовляти з ними так, щоб уникати конфліктів. Місяць годували мене аміназином і ніяких розмов з психіатром.  Інколи виводили до коридору до інших лікарів, що нас обстежували. Санітарами були зеки. Сперечатися з ними було марно, бо ж будь-який конфлікт закінчувався посиленням лікування. Санітарам вірили, вони ж розумні, а ми хворі, які нездатні розуміти значення своїх дій. Почувши вигук санітара: «Дурню, ти думаєш, що ти в лікарні? Ти у концтаборі!» я зрозумів, що чимось обурюватися небезпечно.

В останній день квітня мене перевели до третього відділення, там я дізнався про аварію в Чорнобилі. Мене взялася лікувати завідуюча відділенням Неля Михайлівна Буткевич, яка спеціалізувалася на лікуванні здорових в’язнів. Перше враження – добра і чуйна жінка. Я попросив її не квапитися з призначенням ліків. Вона зі співчуттям дивилася на мене й запитала – чого ж так?». Чорт потягнув мене за язик і я сказав, що я здоровий. За так це мені не минулося. Неля Михайлівна сказала, що я хворий і призначила мені уколи – аміназин з магнезією. Після першого уколу мене завели до камери, а перед вечерею усіх повели до умивальника мити руки. В умивальнику мені стало зле, потемніло в очах, я перестав чути й бачити тільки пам’ятаю, що за когось вхопився, щоб не впасти, й поринув у пітьму. Я зомлів. Отямився на тапчані у маніпуляційній. Біля мене стояла лікарка й казала: «Який ви слабенький. Який ви слабенький. Та нічого, ми вас підлікуємо».

 У звичайних психлікарнях аміназин кололи з новокаїном, щоб зменшити біль.

У в’язниці ж добавляли магнезію для посилення болю. Увечері вкололи одну сідницю і до ранку біль не вщухав. Тож вранці кололи в другу. Через декілька днів боліли обидві сідниці так, що доводилося лежати на животі. Був обхід. Неля Михайлівна підійшла й до мене. Поскаржився на сильний біль і попросив відмінити уколи. Почув у  відповідь: «Ільченко, ви ж зовсім ще не лікований». Кололи, аж поки не затверділи сідниці. Далі водили на фізпроцедури, лікували затвердіння. Призначили таблетки по 100 мг. хлорпротиксену тричі на день. Хлорпротиксен заспокійливий і антидепресивний засіб, що має більш виражений, аніж інші нейролептики, снодійний ефект. Це було краще аніж уколи. Скільки я приймав хлорпротиксен не пам’ятаю. Зрештою отой стан дрімоти й байдужості до всього був чи не найкращим для мене. Я хотів би спати аж до того дня, коли випустять із в’язниці. Життя ж пропадало із стражданнями, а так б я спав і не мучився. Та помістили мене у в’язницю саме для того, щоб помучити.

Якось вранці мені не дали хлорпротиксену й не дали снідати. Повели до лабораторії. Там взяли кров з пальця, а після дали кухоль цукрового сиропу, дуже вже солодкого, мабуть, цукру було більше аніж води. І знову брали кров із пальця. У той день таблеток мені не давали, а наступного дня перевели до камери шокової терапії.

Зробили укол інсуліну, небагато, шприц був маленький. Наступного дня дозу збільшили і так щодня. Почав виступати піт, все більше і більше. Простирадло, подушка, білизна були мокрими. Приходила лікарка і казала: «Такі хороші ліки, а організм їх викидає з потом. Та нічого, ліків у нас достатньо, будемо збільшувати дозу». І збільшували допоки дійшли до 4,8 см3. Після уколу, як завжди, прив’язали до ліжка, а через деякий час мене не стало. Скільки тривала та кома не знаю. Мене не було і нічого не було. Я не чув як медсестра ввела у вену голку, бо ж мене не було. Та коли вводили глюкозу, я почав появлятися. Дали кухоль цукрового сиропу, замінили білизну і посадили снідати. Найчастіше це була манка зварена на воді, звісно ж без масла й без цукру. Насипали велику тарілку, я не хотів її їсти, принаймні всю, та їв, бо бачив як годували того, хто не їв. Санітар набирав у ложку манку й підносив до рота, а хворий рот не відкривав. Далі удар ложкою по губах і запихання манки вже разом із кров’ю. Хоча були й добрі санітари, вони розтягували годування на довше, та з’їсти треба було все.

Продолжение следует…


Елена Кабашная

Комментарии отключены администрацией сайта.
Телефон редакции (0512) 709-666



українськийгромада