Записки шизофреника. Конец

Читають: 0Прочитали:1327Коментарів:0    Рейтинг: (796)   
Почти 2 миллиона украинцев ежегодно становятся пациентами психиатрических больниц. В этом Украина бесспорный европейский лидер

Почти 2 миллиона украинцев ежегодно становятся пациентами психиатрических больниц. В этом Украина бесспорный европейский лидер.

Записки шизофреника (Марення радянського шизофреніка). Окончание

Начало:

https://news.pn/ru/blogs/189136

https://news.pn/ru/blogs/189428

Справді у квітні 1985 року я відправляв до Президії Верховної Ради СРСР заяву про відмову від радянського громадянства. Були в мене й інші гріхи перед компартією. Я відправляв листи на радіо «Свобода» в яких писав про те, що в СРСР порушуються права людини і скрізь брехня.

Харчування було в’язничним, тільки варені страви. Кухарями були ті ж самі зеки. За увесь час нам не дали не те, що салату, а й шматочка чогось сирого, хоча б цибулини. Пішла кров з ясен. Я кусав хліб і на ньому залишалася кров. Повели до стоматолога. Стоматолог подивилася й сказала: «Я вдома харчуюся й у мене буває кров, а ти у в’язниці. Так і має бути. Ведіть його у відділення». Ото й уся її допомога. Хоча б полівітамінів призначила чи якогось полоскання. Написав сестрі, вона присилала мені цибулю, часник і це мене рятувало.

Повернулася Неля Михайлівна і санітар повів мене до неї. Вона пильно дивилася на мене й казала: «Ільченко, колись Ви вийдете з лікарні й будете знову працювати. На роботі Вас скривдять. Що ви будете робити?» - Нічого, - відповів я. – Як то нічого. Вас же скривдили. Душа кипить, а Ви нічого. Ви ж завжди скарги писали. – Так, але ж тепер я вже знаю, що я хворий і, що мені може тільки здаватися, що мене скривджено. - І що ж Ви будете робити? – Піду до психіатра, може він мені лікування призначить. – О лікування Вам допомагає, - із задоволенням сказала Неля Михайлівна. Я гарно зіграв свою роль і треба було вже мовчати, а я добавив: «То може б вже перевели мене у звичайну психлікарню». Це було зайве, лікарка як відрізала: «Ільченко, хто не хоче у нас лікуватися, той не піклується про своє здоров’я.»  Вона збільшила мені денну дозу галоперідолу до 30 мг. й залишила хлорпротиксен по 300 мг. І так декілька місяців. Давали ще й наркотик – циклодол, від якого я спочатку відмовлявся. У нас було право відмовлятися від циклодолу. Та через декілька днів мій стан був нестерпний, були пекельні муки, я був скованим, погіршився зір, я не розрізняв та й не бачив не тільки букви, а й рядки, газета здавалася рябою, тож довелося приймати й циклодол.

Психв’язницю ми називали філією Пекла на Землі. Справді ж у Пеклі легше, бо там тільки душу мучать, а у психв’язниці мучили душу й тіло.

Неля Михайлівна передала мене іншій лікарці, Зої Ярославівні, тій самій, що вперше бачила, як хворий плаче.

У камері Зої Ярославівни було 12 осіб, більшість з них вбивці. Майже всі вони вбивали родичів. Тільки один убив сусідку, бо вона «керувала його мозгами». Були ґвалтівники і один «пожежник», який спалив будинок. У камері всі ночі світилася лампочка. Двері замкнуті. У дверях віконечка, через які, час від часу, на нас поглядали санітари. Ніяких меблів, окрім двоярусних ліжок під стінами, не було. Сидіти ми могли тільки на ліжках. У камері було тісно. Ми ставали один за одним і так ходили від дверей до вікна і назад до дверей. Перший доходив до вікна і усі розверталися і йшли до дверей. Доходячи до дверей, розверталися і йшли до вікна. І так ходили один за одним.

Наступив квітень 1987 року і знову була комісія, яка ще раз продовжила мені термін перебування у в’язниці.

Червоногвардійський народний районний суд м. Дніпропетровська за позовом прокурора визнав мене недієздатним. Сестра оформила наді мною опіку.

Хворі, що вбивали людей мали групи інвалідності й їхні батьки чи опікуни отримували пенсії. Я попросив Зою Ярославівну, щоб і мені встановили групу інвалідності. Сестра ж не мала достатньо грошей щоб приїжджати до мене з Миколаєва. Лікарка сказала: «Ви працювали і на 100% справлялися з роботою, у адміністрації не було до Вас ніяких претензій. Ви повністю працездатний. Про яку групу інвалідності Ви кажете?» Я не стримався й запитав: «А навіщо ж Ви мене лікуєте?». Лікарка відповіла: «Ви погано впливали на людей. Треба ж Вас покарати». Мене карали великими дозами ліків. Після того я вже ніякої групи інвалідності не просив.

Зоя Ярославівна призначала мені амітриптилін, тізерцин, фенозепам й інші таблетки. Я ковтав усе що давали. Та й не можна було відмовлятися від ліків. І не можна було заховати ті таблетки. Ми підходили до столу медсестри. Вона висипала з пробірки в долоню таблетки і дивилася як ми ковтаємо й запиваємо їх. Дивився й санітар. Кожному з нас, після запивання таблеток, доводилося роззявляти рота й санітар шпателем перевіряв чи не затримали ми таблетку в роті. Якщо таблетка знаходилася, то призначалися уколи. А уколи, ой які болючі. 

Давали мені й наркотики. Від них було радісно й приємно. Я був ніби невагомим. Ніщо мене не обмежувало, начебто я був не у в’язниці, а у Раю.  Я був вільним і щасливим, безмежно щасливим. Я до всіх усміхався. Радість ніби буяла навкруг і пронизувала усього мене.  Такий стан поступово зникав і я знову тужив у в’язниці. Тужив до нового прийому наркотиків. Оскільки дозу мені не збільшували, то щоразу радості було менше і зрештою її вже не було.

Та найбільше давали ліки, які мучили так, що й жити не хотілося. Мучили, а не вбивали і неможливо було самому залишити цей світ, припинити страждання. Лікарі могли робити з нами що завгодно. Ми не могли й не сміли відмовлятися від ліків. Та й невідомо чи все, що нам давали, було ліками. 

Були там й інші політв’язні. Олександр Канафєв, єврей якого тоді ще не випускали до Ізраїлю, а він тікав, перепливши річку на кордоні з Румунією. Румуни повернули його до СРСР, а Неля Михайлівна прищеплювала йому любов до СРСР.

Був Олександр Гюрджіян, який піддавав критиці твори Лєніна та ще й на семінарських занннятях в юридичному інституті.

Був Віктор Зіновієв, який намагався емігрувати до Австралії.

У жовтні 1987 знову була комісія, яка дійшла до висновку, що мене можна вже лікувати у звичайній психлікарні. 

У листопаді мене перевезли до психлікарні, у Сливино, біля Миколаєва. Там давали нормальні, як для хворих, дози ліків і було краще харчування. Медсестри й санітарки були добрими. Я працював у цеху, ремонтував ящики. Тільки часто бив молотком по пальцях. Галоперідол сковував мене й порушувалася координація рухів. Попросив лікаря Панчишного зменшити дозу, та він обурився моїм проханням і сказав, що ще й збільшить дозу.

У червні суд відмінив мені примусове лікування і 15 липня 1988 року мене з лікарні забрала сестра.

Вийшов я з лікарні недієздатним і без групи інвалідності. Я не міг влаштуватися на роботу й не мав пенсії.

Психіатри мене мучили, пошкодили здоров’я, та не змінили.

Отзывы на ФБ https://www.facebook.com/elena.kabashnaya


Елена Кабашная

Комментарии отключены администрацией сайта.
Телефон редакции (0512) 709-666



українськийгромада