«Майк», який тримав Донецький аеропорт: «Ми не за уряд воюємо, а за народ»

Читають: {{ reading || 0 }}Прочитали:{{ views || 6867 }}Коментарів:{{ comments || 0 }}    Рейтинг:(4120)   

Що нового внесла оборона Донецького аеропорту у військову науку? Що означає «вирішувати питання напряму» у бойових умовах? Що має знати боєць, якому ставлять бойове завдання? Про це – в інтерв’ю Радіо Свобода з підполковником Максимом Миргородський, який у жовтні-листопаді 2014 року координував оборону ДАПу (Максим Миргородский командует батальоном 79-й отдельной десантно-штурмовой бригады из Николаева - ПН).

– Початок оборони Донецького аеропорту – це одна історія і одні люди (команда «Редута»). Середина оборони – це інші люди, інше керівництво, інша сторінка війни, а завершення утримування терміналів – це 81-а бригада, інші люди, інше керівництво, інші правила війни.

Об'єднати все це разом важко, а не згадати когось – це означає забути і образити.

Через ДАП, через цю оборонну епопею, пройшла колосальна кількість підрозділів. І всі вони «працювали» на аеропорт: починаючи від бійця, який привозив боєприпаси; бійця, який подавав снаряди на лоток; закінчуючи бійцем, який відстрілювався на відстані 50 метрів від «сєпарів».

Всі робили одну роботу: боролися за свій шматок асфальту! Бо там не було землі, там був асфальт. Куля влітає в одну ділянку, пролітає 200 метрів і вилітає з гіпсокартону через інший.

Є люди, які кажуть: «Цей аеропорт нікому не був потрібен». А ви там були?! Ви думаєте, що той боєць, який там не спав, не їв, той, який возив боєприпаси, ризикуючи згоріти разом з ними, – він це просто так робив?!

Моя думка: ви їм ноги повинні цілувати! І завжди пам’ятати про тих, хто своє життя віддав.

Кожен боєць, який виконує наказ, він не виконує наказ заради «Майка» або якогось іншого командира. Він виконує наказ, бо він хоче, щоб у його родині не було горя і біди.

Ми не за уряд воюємо. Ми воюємо за народ, рідних і близьких.

Я бачив смерть і не хочу, щоб мої діти, не дай Бог, це побачили. І буде це Донецький аеропорт чи якесь село, яке «немає значення», як хтось каже, але якщо буде треба, то у цьому селі ми всі ляжемо. А далі замість «Майка» прийде якийсь інший чоловік і буде битися.

Кожному призначено на цій землі зробити свій вчинок.

Ми свою справу робимо з самого початку. Для нас, для 79-ї ОДШБр, війна почалася 28 лютого 2014 року, коли ми проривалися перекритими дорогами на кримський напрямок.

Хоч як не прикро це констатувати, але тоді в України було 5 батальйонно-тактичних груп максимум.

Тобто, у 2014 році воювали одні й ті ж. На півночі, і на півдні. Одні і ті ж переміщалися з півночі на південь, з півдня на північ, переміщалися до Донецька, переміщалися до аеропорту – і воювали. Одні і ті ж.

«Привіт-пока! Живий? Як у тебе?» – отак ми спілкувалися. Я знав усіх командирів батальйонів, які переміщувалися разом з нами. Коли ставилося завдання, я знав, хто буде стояти з правого боку, а хто з іншого. А коли нас усіх збирали разом, це означало одне – буде «жарко».

– Яка ваша безпосередня роль в обороні Донецького аеропорту?

– Я у Донецькому аеропорту, в терміналах, жодного дня не був. Я просто певний період координував оборону. У жовтні, листопаді 2014 року управління було через мене: бойові завдання, вибір цілей, логістика, вивезення поранених, контроль, все…

Я не вважаю себе «кіборгом», бо повторю ще раз, не соромлячись цього: в аеропорту я жодного дня не був.

На той момент я чітко розумів, що буду корисним для своїх 100-200 людей, які були у терміналах, працюючи на тому місці, де я був. Нам потрібна була своя людина в інший «сім'ї», бо ми, десантники, там були «чужі». Ми прийшли під керівництво піхоти, і я розумів, що кожен бореться за «свого бійця», кожен береже «свого бійця». І коли якісь «незрозумілі» завдання, то кожен каже: «мої не підуть». Це як рулетка, бо кожен відстоює життя свого бійця.

Тож, на тому етапі, моє місце було там, де я міг брати телефон – супутниковий комплект, радіостанцію – і зателефонувати першим особам, щоб напряму передати реальний стан речей. Щоб вони знали ситуацію, а не прикрашені генеральськими й полковницькими зірками доповіді, що «ситуація під контролем», «все добре», і там мало не триразове харчування.

Казали мені: «Товаришу полковник, ви своєрідно працюєте!». А я відповідав: «Я не полковник, я майор». Вони там трохи свідомість не втрачали: як це майор керує!

Але це був жорсткий період. Це був період, коли мої люди згоріли у БТРі. Дев’ять моїх людей.

Я завжди кажу, що солдат повинен знати, за що він помирає. А вони того дня не знали, за що вони помруть. Вони смерть свою не бачили. Їх спалили у БТРі 28 вересня.

А «розжували б завдання», розкрили б деякі моменти, дали б можливість оцінити, що це передній край, що мова іде про 200 метрів...

Ви розумієте, що таке 200 метрів. Ось будинок перед вами. І з-за нього ворожі танки виїжджають…А хтось сказав бійцям, що там стоять 2 ворожі танки?!

Як завдання їм поставили, так вони їх і виконали. Вони під'їхали, а тут виїжджає танк і спалює наших.

І тоді це стало справою принципу.

– Якби ви ухвалювали рішення про доцільність оборони Донецького аеропорту, ви б «тримали» ДАП?

– Тримав би. Але може один момент поміняв – знайшов би сили для розширення плацдарму. Треба було все-таки взяти цей Спартак (селище під Донецьком біля аеропорту – ред). Але взяти Спартак, це означало б оголити якусь іншу ділянку. Загальної картини я не знав тоді – по Луганську, Маріуполю. Але я знав, що на даному етапі, на цій ділянці потрібно було добре закріпитися і взяти населений пункт Спартак. Ми пропонували, але людей не було.

З самого початку, коли 26 травня 2014 року наш спецназ дав відсіч і супротивник відкотився, потрібно було вирішувати. Бо коли ухвалили рішення «утримувати», то сусіднє село Спартак – не наше, праворуч село Піски – не наше, а наш спецназ тримав повністю кругову оборону.

Навколо все «ненаше», але ми утримуємо скляну, красиву і нову будівлю. Стратегічна важливість? Мабуть. А от можливостей для маневру – немає.

– І все ж, оборона тривала 242 дні. Чим збагатила історія «утримування» Донецького аеропорту військове мистецтво?

– На той момент ми вже мали певний досвід, ми вчилися на своїх помилках і вже розуміли, до чого треба готуватися. Ми вже знали, що от зараз «буде удар артилерії», ми вже точно знали, що без танкових підрозділів взагалі не можна прориватися.

І ми навчилися працювати без «посередників». Ми прямо казали, що нам треба і чітко давали зрозуміти, що відбудеться, якщо його не буде. Наприклад, наімовірніше аеропорт «впаде» через 2 тижні.

Тобто, фактично ми провели переоцінку сил, засобів, боєприпасів, артилерії і усього іншого і навчилися добиватися, щоб нам забезпечували все, що треба для виконання завдання.

Тому, по-перше, ми навчилися ефективно вирішувати нагальні проблеми для виконання завдання, оминаючи посередників і бюрократичні перепони. По-друге, ми почали використовувати артилерію, як прописано бойовим статутом.

Ми навчилися вести бої на коротких, максимально близьких відстанях.

І щодо логістики – ми ввели таке поняття, як «ротація». До цього, це був механізм роботи миротворчих місій: одні приїжджають, а інші їдуть. Тут ми цей принцип застосували для оборони об’єкта в облозі. Ця схема успішно пропрацювала 2 місяці.

Для того, щоб підвезти воду, боєприпаси і зброю, ми продумали цілий комплекс заходів. Ми задіяли багато людей, які чергували постійно біля гармат. Ми проводили постійні інструктажі. Ми ділили, дробили все на дрібні завдання.

Ми виводили дивізіон артилерії на чергування о 2-й чи 3-й годині ночі і тихо – під прикриттям, без стрілянини – заходили, проводили ротацію і завозили все необхідне. А якщо не проходило тихо і відбувалося бойове зіткнення – задіювали артилерію, танки і все інше.

Я навчився розуміти солдата. Розуміти, що вести бій «щільно» на відстані лічених метрів – психологічно важко. Ти не висипаєшся, постійно чекаєш, що зараз вискочать на тебе…

У такому режимі людина може перебувати максимум місяць, а потім у людини «дах з'їжджає». Людям треба давати можливість «видихнути», дати можливість відновитися, тому бійців треба було міняти.

І ми навчилися людей кожні 2 тижні виводити – відпускати додому до рідних і близьких, а потім заново заводити. І пішли ротації: друга ротація, третя... Уже жартували: «Хочеш у відпустку – тільки через аеропорт поїдеш».

Якщо командир не розуміє, що у бійців має бути мотивація і треба враховувати їхній фізичний ресурс, то солдат відмовляється виконувати накази, просто сідає у куток...

Якби я писав книжку про оборону ДАПу, то там би розкрив і недоліки, і плюси. Є сторона гірка, але про неї не дуже хочуть слухати.

– Зараз багато говорять про те, що старі підходи, «совок» витісняють людей з армії? Як знати, чий голос слухати?

- Мабуть, є і таке. Людина може просто втомитися. Але десантники своїх ніколи не кидають, навіть – «за парканом», на пенсії, коли втомився воювати, намагаються бути корисним для своїх, допомогти і підтримати.

Але є інше. Є люди, які просто прикриваються тим, що «він втомився», що його «дістали совкові командири», що його все дістало... Запитайте таку людину – у яких боях він брав участь, у якому підрозділі, на якій посаді? І тоді стане ясно.

Скажіть, де ви воювали, і ми зрозуміємо, хто ви такий. Бо починаємо розбиратися, і виявляється, що це людина «другої лінії», людина, яка не воювала. А вже виставляє себе військовим експертом.

Коли такій людині приводиш приклади зі своєї практики, він швидко «задню дає» і ховається.

У нас, як правило, обурюються ті, які війну не бачили. Людина, яка воювала, зазвичай, дуже скромна. Такі люди замкнуті. Їх ще знайти треба. Знайти і «розв'язати йому язика», показати, що вам не все одно. Показати, що ви розумієте, що він життям ризикував. І знав за що.

Підполковник Максим Миргородський закінчив аеромобільний факультет Одеського інституту сухопутних військ. Потрапив у 79-у ОДШБр, був командиром взводу, роти, начальником відділення бойової підготовки. Із 2014 року, під час бойових дій на сході України, військові підрозділи під командуванням Миргородського провели низку блискучих військових операцій і рейдів, що дозволили у критичних ситуаціях зберегти життя бійців і військову техніку. Під позивним «Майк» Максим Миргородський у жовтні та листопаді 2014 року здійснював координацію оборони Донецького аеропорту. Підполковник Миргородський є першим в Україні повним кавалером орденів Богдана Хмельницького.

Ірина Штогрін, Ірина Назарчук, Радіо Свобода

Вадим Богданов



Оставить свои комментарии и высказать свое мнение Вы можете на странице «Преступности.НЕТ» в социальных сетях Facebook ВКонтакте


українськийгромада