Біле золото. Як у Дрогобичі видобувають сіль у середньовічний спосіб

Читають: {{ reading || 0 }}Прочитали:{{ views || 6211 }}Коментарів:{{ comments || 0 }}    Рейтинг:(3726)   

50-метровий шурф, підземні розсоли й печі на дровах. Важко повірити, але на солеварні у Дрогобичі мало що змінилося з 1250 року.

Метод видобутку "білого золота" на найдавнішому підприємстві України пропонують внести до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Поки ж працівники заводу борються за його виживання.

Хто і як виварює дрогобицьку сіль, в чому її особливість, і чому державі немає діла до унікального підприємства  у репортажі "Української правди".

Упир Зельман і солона кава

У меню кав'ярень у центрі Дрогобича можна наштовхнутися на фiрмову каву з сіллю. Це – знак пошани їстівному мінералу, який допоміг розквітнути місту багато століть тому.

– Як еспресо, тільки з корицею та сіллю, – приносить офіціант крихітну білу чашку на таці. – В цій каві є ще один особливий секрет, який ми не розголошуємо.

Звідси до Дрогобицького солевиварювального заводу не більше десяти хвилин пішки.

Метод видобутку "білого золота" на найдавнішому підприємстві України пропонують внести до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО

З одного боку підприємства, яке безперервно працює від 1250 (!) року, – легендарна дерев'яна церква святого Юра, яка перебуває під охороною ЮНЕСКО. З іншого – церква Воздвиження Чесного Хреста.

Храм святого Юра, як і багато чого в Дрогобичі, з'явився завдяки солеварам. Вони виміняли його на свою продукцію у 1656 році. У розібраному вигляді перевезли на волах з карпатського села Надіїв та зібрали знов.

Для тих, хто в курсі, герб Дрогобича говорить багато про що. На ньому дев'ять топок – конусоподібних форм для зберігання і перевезення солі. На туристичному лого міста також є топка, а офіційним слоганом визнано "Дрогобич – в ньому вся сіль".

Не позбавлена красномовності й топоніміка Дрогобича. Вулиця Зварицька нагадує про "зваричів" – стародавніх солеварів. Жупна – про "жупників", що керували видобуванням "білого золота". Вулиця Солоний ставок – про те, яке водоймище було тут в давнину.

На туристичному лого міста також є топка, а офіційним слоганом визнано "Дрогобич – в ньому вся сіль"

– Був тут такий єврей Зельман, – розкажуть вам у кав'ярні стару дрогобицьку легенду. – Багато чого контролював у місті. Навіть тримав ключі від церкви Юра, куди без його згоди не можна було зайти. За різні фінансові махінації Зельмана засудили до смертної кари. Але після смерті він перетворився на упиря, ходив по вулицях міста, лякав людей. Позбутися Зельмана остаточно змогли, лише коли кинули його у солоний ставок.

Соляна королева

Технолог Оксана Бунда – одна з тих, хто намагається врятувати унікальне виробництво від зникнення і забуття.

Вона прийшла сюди в 1980-му після навчання на геологічному факультеті Львівського університету.

Оксана Бунда: Без солі людство ніколи не обходилося

Сьогодні Бунду називають "Соляною королевою". Про свої володіння вона може розповідати годинами.

– Я тут народилася, моє дитинство було пов'язане з заводом. Але з яким скарбом маю справу, зрозуміла, як тільки прийшла сюди працювати.

Акуратніше, не вступіть у бруд! – підводить вона до похилої дерев'яної споруди.

– Бачите два схрещених молотки? – показує технолог на фасад. – Раніше там було написано "Mente et malleо" (світовий девіз геологів "Розумом і молотком" – УП).

Тут шурф шахти №1, яку за Польщі називали "королівська шахта". Це місце Оксана Бунда називає справжнiм серцем Дрогобича.

Всередині споруди тихо і прохолодно. Чути лише, як дріб крапель відгукується відлунням, немов у колодязі.

– Ви можете почути та побачити, як у шурф надходить рідина, – відчиняє Бунда дерев'яний люк. Приміщення вмить наповнюється запахом сірководню.

Глибина дрогобицької шахти - 50 метрів. По периметру – 2,5 на 3,5 м

Жінка розповідає: саме в цьому місці як мінімум вже 1 000 років тому почали видобувати сировицю – соляний розчин, його ще називають "ропа" або "природний розсіл", з якого потім виварюють сіль.

– Піфагор говорив, що сіль має дуже шляхетних батьків – сонце і море, – зазначає Бунда. – Все починалося 15 мільйонів років тому, коли на цій території було море. З початком формування Карпат море відходило, утворювалися лагуни, в яких кристалізувалася сіль. Грецькою вона називається "галіт". А Галичина, мабуть, також походить від того слова.

Глибина дрогобицької шахти - 50 метрів. По периметру – 2,5 на 3,5 м. За словами Оксани Бунди, цей шурф ввели в експлуатацію у 1473 році. За одну годину він наповнюється приблизно трьома кубічними метрами розсолу.

Іронія в тому, що відмова від дорогого газу змусила повернутися до технології 13 століття, зробивши виробництво по-справжньому автентичним

У минулому люди спускалися під землю і піднімали ропу відрами. Сьогодні її викачують на поверхню насосом. По суті це єдине нововведення у виробництві дрогобицької солі, яке з'явилося тут за вісім століть. Випарюють її, як і раніше, за допомогою дрів на великому вогні.

– Дубові бруски, якими викладено тунель, збереглися з 15 століття, – розповідає Оксана Бунда. – Соляне середовище добре консервує дерево, але погано впливає на метал. Тому кріплення зроблені без цвяхів.

Ремонт тут мінімально робили у 1984-му: почистили сходи і дно від мулу. Тоді я мала щастя спуститися туди, на самий низ. Ніяких скарбів не знайшли. Але відчуття – неймовірні.

Довбуш і алхімія

– Обережно, головою не вдартеся! – заводить Оксана Бунда в будівлю, схожу на великий амбар. – Сходинкам, по яких ми йдемо, вже 200 років.

Всередині споруди тихо і прохолодно. Чути лише, як дріб крапель відгукується відлунням, немов у колодязі

Сюди з шурфу шахти №1 по трубах потрапляє розсіл.

– Це називається "розсолозбірники", – пояснює Бунда. – Ропа освітлюється у дерев'яній камері, схожій на басейн. Чистий розчин далі йде по трубах у виварювальний цех. Таких збірників в Європі більше немає.

Їх унікальність оцінив режисер Олесь Санін, який приїжджав до Дрогобича в цьому році для зйомок історичної драми "Довбуш". На солеварні він знайшов ідеальні декорації для свого фільму.

Відчуття, ніби потрапляєш у минуле, посилюється, коли опиняєшся у виварювальному цеху. Тут напівтемрява, пара, пахне димом. Приємно потріскують дрова. Тіло зігрівається, думки вщухають.

Те, що відбувається навколо, схоже на алхімічне дійство.

До реальності повертає лише радіоприймач, з якого лунає "Дякую" "Океана Ельзи".

Колись на заводі працювало 20 солеварів, сьогодні – 8.

Раніше печі працювали на газі, що допомагало випускати до 10 000 тонн солі на рік. Зараз – вп'ятеро менше. Але іронія в тому, що відмова від дорогого газу змусила повернутися до технології 13 століття, зробивши виробництво по-справжньому автентичним.

– Тут відбувається кристалізація. Народжується сіль. Чани площею два на три метри заповнюємо розсолом на 40 см. Ропу нагріваємо за допомогою дров до 106 градусів. Потрібно дві-три години, щоб сіль викристалізувалась. За день виходить від 500 до 700 кілограмів. Потім її висушуємо, йодуємо і фасуємо, – показує Оксана Бунда. 

За рік тут видобувають 180 тонн солі зі сміховинним чистим прибутком близько 150 тисяч гривень

– Наша сіль дуже корисна, – продовжує вона. – Беремо розсіл з-під землі в тому вигляді, в якому він там є. Все відбувається природним шляхом. У процес, якому мільйони років, не втручаємося. Йде інфільтрація, галіт сам розчиняється, та виходить соляний розчин.

Реставрація замість реконструкції

Те, що для заїжджих туристів є захоплюючим зануренням в минуле, для працівників заводу – щоденна розруха та складні умови праці. За офіційними даними, потужності підприємства зношені на 85-90%.

Колись на заводі працювало 20 солеварів, сьогодні – 8

У кращі часи на солеварні працювало загалом до 100 осіб. Сьогодні їх залишилося 28.

Стефа Нащочич тут з 1966 року. Як і більшість співробітників, отримує не більше 5 тисяч гривень на місяць. Але, незважаючи на складнощі, хоче, щоб підприємство продовжувало працювати.

– Йой! То така цінність. Тільки на нас ніхто не звертає уваги. Тут в мене саме найдорожче, що було в житті. Син мій виріс тут, зараз він – замдиректора. Такої солі ніде більше немає. То нам її природа, сам бог дав! – каже Нащочич.

На Заході країни сіль з Дрогобича місцеві купують переважно з патріотичних почуттів. Незважаючи на те, що одна упаковка коштує 12 гривень – в три-чотири рази дорожче, ніж будь-яка інша сіль українського виробництва

Технолог Оксана Бунда мріє, щоб завод привели до ладу, але не вбили його унікальність.

– Треба тут все зберегти. Не будувати щось нове, а реставрувати. Треба продовжувати виготовляти сіль, але вже за допомогою сонячних панелей, вітрової енергії. Тут можна б було зробити музей, відпочивальний комплекс з басейнами і такою ж корисною водою, як у Мертвому морі, – розмірковує вона.

Олег Дукас, радник міського голови Дрогобича з гуманітарних питань, разом з однодумцями працює над концепцією ревіталізації солезавода. Він виступає проти передачі держпідприємства у приватні руки.

– Є загроза, що ділянку можуть використати не для видобутку солі, а, наприклад, для забудови, – розповідає він. – Це підприємство – найстаріше постійно діюче в Україні. На його території дев'ять пам'яток культури. Звичайний ремонт чи реконструкція не підійдуть. Тільки реставрація. Є також перспектива внести технологію солеваріння в Дрогобичі до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.

Сьогодні дрогобицька солеварня – державне підприємство практично з нульовою рентабельністю

На думку Дукаса, завод треба передати місту в довгострокову оренду. Тоді у влади з'явиться можливість шукати та вкладати у підприємство гроші.

– Так, місто не має власних ресурсів, – зізнається він, – але має практику залучати гроші ззовні. Є також варіант взяти підприємство у комунальну власність, але це довший шлях. Солеварню треба розглядати в майбутньому не тільки як культурний, туристичний об'єкт. Він має бути і бізнес-проектом, щоб заробляти гроші та розвиватися. Тут також можна зробити відкритий простір, де можна погуляти, провести час з сім'єю.

Справа всього життя

Сьогодні дрогобицька солеварня – державне підприємство практично з нульовою рентабельністю. За рік тут видобувають 180 тонн солі зі сміховинним чистим прибутком близько 150 тисяч гривень.

За офіційними даними, потужності підприємства зношені на 85-90%

– Нам залишається, грубо кажучи, 10%. Що ми можемо зробити на ці гроші? Немає навіть можливості викладати наш продукт на полицях супермаркетів у столиці, – бідкається директор солезавода Дмитро Ковальов.

У дрогобицької солі досить вузький ринок збуту.

– В основному локальний: Дрогобич, Трускавець, інші міста Львівської області та трохи Івано-Франківської, – пояснює директор.

На думку Дмитра Ковальова, у Міністерстві агрополітики і продовольства, якому підпорядковується ДП, солеварня цікава просто як підприємство. У питання її історичної цінності в Києві особливо не вникають.

Ковальов: З точки зору екології, навіть жодна морська сіль, яка коштує шалених грошей, не зрівняється з нашою

Ковальов згадує: у 2015-2016 роках була спроба приватизації заводу. Але, коли зрозуміли, що заробити на ньому не вийде, прибрали зі списку.

– Державі, взагалі-то, такі підприємства не потрібні. Знайти сюди інвестора? У держвласність вкладати гроші ніхто не захоче. А щоб перевести солеварню в комунальну власність, потрібне рішення Верховної Ради, – каже директор.

За його словами, головне завдання зараз – зберегти колектив.

Ковальов: За офіційними даними, потужності підприємства зношені на 85-90%

– Фахівців, які знаються на подібних технологіях, вже не знайдеш, – констатує він. – Тільки завдяки цим людям вдалося зберегти підприємство.

– Думаю, що майбутнє нашого заводу – в популяризації та продажі елітних сортів солі, – продовжує Ковальов. – За кордоном є так звана "пластівчаста сіль", яка в деякій мірі схожа на нашу і коштує до 80 доларів за кілограм. Але у нас є перевага: ми використовуємо розсоли, які дістаються прямо з-під землі. З точки зору екології, навіть жодна морська сіль, яка коштує шалених грошей, не зрівняється з нашою. Тому що морська вже "заражена" мікрочастинками поліетелену.

У дрогобицької солі досить вузький ринок збуту

Чи вийде у Дрогобицької солеварні стати відомою на весь світ – велике питання. Прикро, але поки що про неї не знає навіть більшість українців.

На Заході країни сіль з Дрогобича місцеві купують переважно з патріотичних почуттів. Незважаючи на те, що одна упаковка коштує 12 гривень – в три-чотири рази дорожче, ніж будь-яка інша сіль українського виробництва.

Але той, хто її купляє, має знати, що за виробництвом дрогобицької солі стоять тисячоліття та всього 28 невиправних оптимістів. Для них солеварня – справа всього життя.

Чи вийде у Дрогобицької солеварні стати відомою на весь світ – велике питання. Прикро, але поки що про неї не знає навіть більшість українців

– Без солі людство ніколи не обходилося, – ніби заспокоює себе Оксана Бунда, сидячи на пеньках біля виварювального цеху, що дихає димом та первісним полум'ям.– Вона була завжди пов'язана з такими почуттями, як правда і чесність. Пам'ятаєте, на фресці да Вінчі зображена розсипана сіль біля Іуди? Якось на горищі однієї заводської будівлі я знайшла розп'яття. Видно, що воно побувало в пожежі. Зараз шукаю художника, який би зумів його реставрувати. Дасть бог, приведемо до ладу й всю солеварню!

Євген Руденко, Ельдар Сарахман, Українська правда

 

Роман Свиридов



Оставить свои комментарии и высказать свое мнение Вы можете на странице «Преступности.НЕТ» в социальных сетях Facebook ВКонтакте


українськийгромада