Олексій Баталов : "Такого блату, як у мене, не було ні у кого"

Читають: 0Прочитали:1159Коментарів:0    Рейтинг: (695)         
Багато хто називає його голосом і обличчям давноминулої епохи, але в пострадянському просторі його знають і люблять досі. Він же Гоша, він же Гога, він же Го́ра, він же Жо́ра. Йдеться звичайно ж про Олексія Володимировича Баталове

, відомому радянському акторові, який зіграв роль слюсаря Георгія Івановича у вподобаному усьому фільмі "Москва сльозам не вірить". У послужному списку актора 39 фільмів, останній - "Карнавальна ніч - 2, або через" 50 років був знятий зовсім нещодавно, в 2006 році, де Олексій Баталов зіграв. Олексія Баталова.


Навряд чи хто - хто чекав побачити актора в Миколаєві. Але, проте, в минуле середовище у Будинку творчості учнів відбулася творча зустріч з Олексієм Баталовим. Ледве він з'явився на сцені, як переповнений зал вибухнув оплесками - Баталову аплодували стоячи.Гість явно зніяковів від такого прийому: "Ось ви мені аплодуєте, а постав будь-якого з вас на моє місце, в такі ж умови, і вийшло б те ж саме. Просто Господь поставив мене в такий круг, що нічого інше з мене не вийшло б".


Почекавши доки в залі замовкнуть оплески, Олексій Володимирович почав розповідати. Публіка заворожено слухала цю високу, худу людину в сірому костюмі. Говорив він розмірено, неквапливо малюючи перед присутніми картини свого минулого :


− Мої батьки були молодими акторами МХАТ а. Вони були настільки молодими і настільки ще не помітними, що жили у виробничому дворі МХАТа - там була кімнатка на зразок квартирки, хоча квартирою це було важко назвати.У цьому дворі, який був закритий від публіки, куди виносили декорації і де сушилися костюми, жили тільки начальник пожежної охорони, начальник охорони і люди, які безпосередньо були пов'язані з театром. І наша крихітна сім'я.


Перше, що я у своєму житті побачив - це загримовані, з мордами, що намазали, артисти в костюмах. Усі, кого я бачив у цьому дворі, були співробітниками Московського художнього театру. Батьки були дуже зайнятими і нас виводили гуляти дуже рідко, а якщо і виводили, то лише по тротуару до кута і назад за ворота, потім ворота закривалися. Тому я був абсолютно упевнений, що усі дорослі люди працюють в цьому театрі.


Не приховаю, спочатку мені хотілося бути пожежником. А все з - за золотої каски. Хотілося не лише мені, але і моєму приятелеві, ми обоє мріяли приміряти цю каску, і ніякі артисти нас не притягали.


Але інша справа гени. Уявіть собі, що усі мої родичі, а не тільки папа і мама, всі до одного теж були акторами цього театру. І в антракті або в перерві, коли вони були не зайняті, то приходили до нашої кімнати ковтнути чайку або випити чашку кофейку, якщо він був. Знову таки загримовані і в костюмах. Це ті люди, які мене безпосередньо оточували.


− Але тепер зізнаюся перед вами, − А. Баталов зробив паузу і продовжив, − говорять по блату, по блату, але такого блату, як у мене, у нормальної людини не було, ні у одного. Папу і маму я вже назвав, дядька і його дружину - це Баталов і Андровская, їх дочка Світлана теж були акторами, далі - Зінаїда Баталова, Муся Баталова, це сестри, далі їх чоловіки. Ось я назвав прямих родичів. Так що уся сім'я знову - таки знаходилася тут.


Одного разу до нас в школу раптом прийшли які - те люди. І вже буквально через п'ять хвилин уся школа знала, що шукають дітей для зйомки у фільмі "Зоя". І в цьому фільмі я уперше сказав які - те слова. Потім фільм вийшов, після чого мене уся школа дратувала артистом. Я дуже обтяжувався цим, мені здавалося, що нічого спільного це зі мною не мало, та і осоружно все як - те вийшло. Ось так все почалося. А потім війна. Мама виявилася одна з трьома дітьми. Усю війну ми переїжджали, де дешевше на ринку картопля - Чистополь, Берсут, Казань, Свердловськ, закінчилося це вже у Бугульме.


Засобів тоді бракувало, і треба було як - те заробляти, тому мама і інші евакуйовані артисти стали давати в госпіталях маленькі представлення. Поранені із задоволенням їх відвідували, а деяких, які не могли ходити, навіть привозили на ліжках.І ми, діти, теж читали які - те смішні вірші або співали пісеньки.


На все життя запам'яталося, як ми що - те співали в палаті, а коли закінчили співати, один з поранених(у нього руки не було) віддав нам свою цукерку. Ми спочатку брати не хотіли, а він - "Їжте"!. А яке тут їси, коли все перекинулося? Але довелося жувати. І лише потім ми зрозуміли в чому справу, він хотів, щоб ми з'їли, тому що думав, що у нас віднімуть або з'їдять дорослі. І коли ми доїли, він сказав: "Ну, тепер інша справа. Йдіть, артисти".


Пізніше організувалася маленька трупа. Поставили навіть п'єсу Островского, це була "Остання жертва", мама ще грала там головну роль. Там є сцена вечері в саду і треба було, щоб який - те хлопчик подавав до столу. Тоді мене уперше в житті намазали гримом.Його довелося розігрівати на гасовій лампі, оскільки він був як кам'яний. Потім наділи мене, я вийшов і сказав перші свої слова на сцені - "Їсти подано"!.


Слава богу, закінчилося тим, що ми повернулися і опинилися в Москві. Діватися мені вже було нікуди. Школу я закінчив страхітливо, оскільки ми постійно переїжджали - в тій школі починав учити французький, в цій - німецький, там ще який - те. Це жах був! Так що я нічого не знаю. Ось чому я так дивуюся - ви мені ляскали, а я подумав "Потрібно вам правду сказати".


− Ось так і вийшло, що школа це головна ганьба мого життя, − з посмішкою розповів николаевцам А. Баталов.


− Врешті-решт, я її закінчив, потім - Московський художній театр, а потім вже картини.


Коли прийшов час і мене узяли на маленьку роль в картину "Летять журавлі", для мене це був подарунок з того часу. У цій картині я старався щосили. Картина жива досі, хоча це і ненормально - стільки років картини не живуть, але для мене вона залишається дорогоцінною.


Саме цікаве, що в сцені смерті мого героя, коли у нього перед очима крутяться дерева, візок з камерою возив я. До цього такого прийому в кіно, як кільцеві рейки для оператора, не було. Якби наші лопухи(сміється -авт.) не прогавили і запатентували цей винахід, то вони були б мільйонерами. Зараз усі знімальні групи обладнані такими рейками, кінематограф вже давно узяв їх на озброєння.


Приємно, що люди дивляться цей фільм, хоча доля його спочатку була абсолютно інша. Пам'ятатися, Хрущов подивився цю картину, і вона йому абсолютно не сподобалася: "Що ж це за знущання? Що ж це таке? Стільки жінок героїчних, усю війну орали, працювали на заводах, а тут показуєте яку - те бабу, яка зрадила солдатові". Але, на щастя, він сказав: "Покажіть картину людям в різних містах, і почуєте, що вони скажуть". Шматочок цієї картини випадково побачив француз, який збирав фільми для Каннського фестивалю. Так картина потрапила на фестиваль, де вона отримала вищу премію. Уся Європа почала купувати цей фільм. Так, завдяки цій фантастичній випадковості, фільм набув справжньої глядацької аудиторії.


Для генеральної лінії партії абсолютно не годилася і інша картина - "Пані з собачкою".Роки два Хейфецу (режисерові фільму -авт.) просто не дозволяли знімати цю картину: пропагуєте зраду чоловікові. Але, врешті-решт, картину все - таки запустили. Почалися пошуки головної героїні на роль пані з собачкою. Для того, щоб був касовий успіх - герой або героїня обов'язково мають бути зіркою. Але усупереч перевіреним і доведеним правилам Хейфец узяв на головну роль молоденьку дівчину, яку не знали і не міг знати ніхто. Я не став би цього говорити, якби тут не було приховано хвастощі особисто моє.


Одного разу на студентському спектаклі я побачив скромну, невеликого зросту дівчину. Вона була начебто непомітною, але в теж час дуже жіночної, дуже скромної і дуже щиріше. Це була І́я Серге́евна Са́ввина.


Я розповів про неї Хейфецу, і він викликав її на проби.Вона цього абсолютно не чекала, ніхто на світі її не знав. Зробили пробу, і після того, як Хейфец побачив її на екрані, він сказав: "Ось тільки вона зніматиметься"!. Потім ця картина з її участю отримала премію на Каннському фестивалі.


Зустріч з николаевцами тривала більше двох годин і закінчилася бурхливими оплесками і оберемками кольорів.

P.S.На жаль, Олексій Володимирович так і не розповів миколаївським слухачам про перипетії зйомок фільму "Москва сльозам не вірить". Адже після того, як на сцену піднявся мер, все змішалося - поздоровлення, квіти, подарунки.


Комментариев: {{total}}



українськийгромада