«Мене били по голові та називали нацисткою»: бранка Інна про своє перебування в полоні

прочитання: 26802
23.06.2022 17:48

Вона майже місяць пробула в полоні. Над нею знущалися, говорили, що вона нацистка, та били по голові. Жінці все вдалося пережити. Сьогодні вона в безпеці. Але її чоловік і досі в там, у ворогів. Наразі Інна розшукує чоловіка і розповідає правду про полон. «Про таке мовчати не можна», — каже вона. Світ має знати правду.

Ворог біснувався, погрожував, примушував ставати на коліна

Їх захопили під Маріуполем на дачі, де Інна разом з чоловіком мешкали останні кілька років. Вони поселилися тут, коли закінчився контракт в ЗСУ. І він, і вона — військовослужбовці. На службі познайомилися, побралися — і так разом ішли по життю. Три роки тому подружжя вирішило перепочити від військової служби: придбали житло, почали ремонт та вибудовували цивільне життя. Але не судилося. 24 лютого почалася війна — і уже п’ятого березня вони віч-на-віч опинилися з окупантами. Ті увірвалися до їхнього будинку і, погрожуючи зброєю, почали обшук житла. Тепер вона знає: їх здали сусіди. Бо ж шукали надто прискіпливо. Шукали військові речі. Військовий квиток та посвідчення учасника бойових дій Інна встигла знищити, як і інформацію в телефоні, а ось форма та прапори — залишилися. Окупанти знайшли їх: форму та два прапори: синьо-жовтий та червоно-чорний. Отоді-то все і розпочалося. «Нацисти, фашисти», — ремствували вони, тицяючи зброєю в обличчя. Виштовхнувши Інну та її чоловіка на вулицю, почали допит. А потім відвезли в ангар.

В ангарі подружжя без води та їжі, з зав’язаними очима та руками, провело три доби. Весь цей час допити не припинялися.

Ворог біснувався, погрожував, примушував ставати на коліна та зізнаватися в казна-чому.

— Їх цікавила інформація про військовослужбовців, — розповідає Інна, — де вони, яке місце розташування, кому передавали інформацію. Ми пробували їм пояснити, що уже три роки не служимо, що ми цивільні, але вони не чули. Вони реально зомбовані. Вони вважали нас корегувальниками. Будь-які доводи їх не цікавили. Вони наполягали на своєму. Це нелюди, для яких нічого святого в житті немає.

Нас катували, а ми співали українських пісень

Далі була Донецька гауптвахта. Там орки утримують наших полонених. «Це жахливі умови», — свідчить Інна. В одній камері по кілька десятків людей. Те, чим годували, їжею назвати важко: перловка з тарганами та суп-помиї. Ні краплі милосердя, жодної медичної допомоги. Допити, цькування і побиття. Інну били по голові. Примушували свідчити, що драмтеатр в Маріуполі підірвали азовці. Словом — катівня!

— А коли побачили паспорт, — говорить Інна, — де я у військовій формі — зовсім озвіріли. Кричали: фашистка, укропка. Це ти вісім років наших дітей убивала! Незрозуміло тільки, кого ми вбивали? Вони нас принижували, фотографували, брали відбитки пальців, цькували. І весь цей час ми були з зав’язаними руками та очима.

— Та найважче, — ділиться жінка, — було пережити допит чоловіка. Він, хоч і за стінкою був, та я чула його стогін, чула, як він задихається від ударів. Та зробити я нічого не могла. Це фізичне безсилля ще більше гнітило та бісило.

— Хіба ці нелюди можуть зрозуміти наші почуття? Їм незнайомі відчуття вірності та відданості. Вони не можуть зрозуміти, що ми готові одне за одного життя віддати. Я їм говорила: «Краще вбийте мене!» Вони ж тільки реготали: «Ничего твоему муженьку не будет…»

Разом з Інною в одній камері була медична сестра, яка умудрялася нашим полоненим надавати допомогу. Вона розповідала жахливі речі, коли молодому бійцю розірвали рота і зшили як-небудь. А він все запитував чи не залишаться у нього шрами…

Дівчата чули, як волонтери з Червоного Хреста привозили медикаменти, але до полонених вони не доходили. Російський солдат все загрібав під себе. Вони роздягали наших солдат, забирали у них берці, форму. І все це цинічно супроводжували глумливими коментарями.

Згадувати про все це Інні несила, але вона хоче, щоб весь світ знав про цих нелюдів.

Усвідомлювати своє становище було нестерпно, але бранки трималися, а після допитів співали українських пісень. Вони знали, що за стіною у них денеерівські порушники, але страху не було. Були лише лють та ненависть. А ще — велика віра в Україну.

— Якби не колаборанти та зрадники, — нічого б цього не було. А скільки їх у Маріуполі! Ви навіть не уявляєте. Вони при першій же появі російської армії здавали наших, говорили про позиції військових та про техніку. Це так мерзенно, коли ті, кого ти вважав своїми, стали вмить ворогами, — говорить Інна.

Жінка пригадує, як привезли Тайру сюди ж, як її кинули до карцеру, як щодня знущалися, а потім говорили: «Пойду посмотрю, не сдохла ли?»

Вона пригадує, як у її чоловіка піднялася температура і як вона нічого не могла вдіяти. Безсилля і лють рвали навпіл. Полон тривав довгих двадцять п’ять днів.

Нас вивозили «Камазами», як худобу

Далі був обмін, про який Інну ніхто не сповістив. 31 березня їй сказали, щоб збирала речі, бо її буцімто повезуть на Маріуполь.

— Я розуміла, що тут щось не так. Не могли вони просто взяти і відпустити нас. Чула, як вони речі мої особисті комусь передавали, але де вони поділися, не знаю. Нас вивозили «Камазами», як худобу. Ми навіть не знали, скільки нас. Тільки по звуку могли визначити, хто поруч — чоловік чи жінка. Серед усіх — мого чоловіка не було. Зате я почула голос Світлани, медичної сестри, яка на кілька днів зникала з камери. Я боялася, щоб вона не перейшла на сторону ворога — так, як це зробила її сестра. Але дякувати, вона трималася.

Бранців везли на Ростов. Там пересадили знов на «Камаз» і звідти полями далі в невідомому напрямку. Згодом з’ясувалося — везли в Севастополь через Джанкой. В полі їх зупинили, для чогось знову фотографували, зачитували списки, примушували ставати на коліна.

— Скільки нас — ми не розуміли. Згодом, коли зняли з очей пов’язки, але голову ми не мали право піднімати, ми побачили, що полонених було три «Камази». Нас було 86 осіб. Це був обмін 86 на 86. Дівчат було п’ятнадцятеро. Коли привезли нас під Запоріжжя, я побачила, як везуть їхніх полонених: в автобусі, без наручників, вгодованих і чистих. Це був шок! Нас везли дві доби без води, їжі, без надання медичної допомоги, брудних і хворих, а дівчата — поголені налисо. У нас був поранений, у нього піднялася висока температура, але він мовчав, терпів. І мені так стало боляче… Де ж той Бог, де ж та справедливість… А коли побачила, що серед наших полонених не було мого чоловіка, у мене почалася реальна істерика.

Я дихала і не могла надихатися нашим повітрям

Далі розпочався процес обміну. Вони до кінця глузували з наших полонених і цинічно вигукували: «Вот, мы привезли вас к вашим. Но они же не хотят вас забирать». З нашої сторони був один військовослужбовець, який зачитував список і полонені поволі стали переходити на нашу територію.

— Передати те, що відчувала я, коли ступила на нашу землю, просто словами неможливо. Я дихала і не могла надихатися нашим повітрям. Воно мені було легким, чистим. Я розуміла: страждання позаду. Але попереду нове випробування.

Реабілітується, шукає чоловіка та волонтерить

Сьогодні Інна на реабілітації у Запоріжжі. Зустрічалася з Президентом. Говорили про найболючіше і, звісно, про Перемогу. Найважливіше для неї сьогодні — це знайти чоловіка. Вона підключає усі можливі канали і вірить: він обов’язково повернеться. І вони знову разом, як і планували, підуть служити в ЗСУ. А ще жінка волонтерить. Допомагає військовим найнеобхіднішим, бо знає потреби військових. Сьогодні два її брати на полі бою, у самому пеклі. Тож часу у неї на відпочинок немає. До речі, Інна наша землячка, із Доманівщини. Звідти у 2016 р. призивалася в армію. Звідти та пішла служити за контрактом командиром господарчого відділення. Військовий позивний Білка. Коли почалася війна, була в списках резервістів. Зараз мріє про повернення на службу у свою рідну бригаду. Її там пам’ятають і чекають.

Такі історії є свідченням звірств російських солдат. Це доказ для суду. Звичайно, з вуст людини, яка це все пережила. Вірю, що цих нелюдів буде покарано. Вони мають відповісти за сльози українців, за біль бранців, за закатованих у полоні. Україна обов’язково переможе!

    Фотофакт