«Посвідчення учасника бойових дій я зʼїв у камері Таганрога»: Оборонець Маріуполя про «Азовсталь», полон та жагу перемоги

Майже рік тому, 24 лютого, кожен українець відреагував по своєму на повномасштабне вторгнення. Хтось просто завмер, а хтось поїхав, рятуючи своє життя та життя близьких. Хтось почав волонтерити, а хтось взяв до рук зброю та пішов захищати свій дім. Директор інформаційного агентства "Українська Медіа Група", до якої входять видання "Преступности.НЕТ" та NikLife Артем Дибленко без роздумів долучився до лав ЗСУ.

Маючи за плечима досвід легендарної оборони Донецького аеропорту, наступного дня після початку повномасштабного вторгнення, Артем Дибленко потрапив до Маріуполя. З того часу він пройшов через "Азовсталь", російський полон, став повним кавалером ордену "За мужність" та після обміну вже повернувся до Сил оборони.

У короткій розмові, захисник розказав про оборону Маріуполя, про полон, та про те, яка мрія, що стала реальністю, зможе принести задоволення тільки після перемоги, для якої потрібно зробити ще дуже багато.

– Ви прийняли рішення йти захищати Україну ще у 2014-му році.

– Так.

– До цього у вас був якійсь бойовий досвід?

– Бойового досвіду не було. Були тренування. До 14-го року я служив в армії. І за контрактом, і на строковій службі. Тобто підготовка у мене була. Бойового досвіду - ні.

– У якому роді військ Ви служили?

– Служив у внутрішніх військах. До цього пʼять років контракту. А ще раніше у президентському полку.

– Тобто, коли все почалося у 2014-му, по законодавству, Ви були у першій хвилі мобілізації?

– Так.

– Якби Ви не були у цій першій хвилі, Ви б прийняли рішення піти захищати країну?

– Я в армії служив, щоб захищати свою країну. А ось рішення піти на війну я прийняв ще у 2003 році, коли росіяни висадилися на острів Тузла. Це був кінець президентства Леоніда Кучми і я тоді ще служив в армії по контракту. Тоді Кучма ввів війська до Криму. Ось тоді я для себе прийняв рішення, що якщо росіяни підуть на Крим, то я одним з перших візьму у руки автомат та поїду захищати півострів. Тобто рішення воювати було прийнято ще тоді. Тому у 2014-му році у мене не виникало сумнівів, що робити, коли росіяни почали забирати Крим, пішли на Донецьк та Луганськ.

На той момент я вже був не військовослужбовцем. У мене закінчився контракт у 2007 році і я працював на "гражданке". Тому як цивільна людина, я чекав на мобілізацію. Тоді була плутанина і ніхто не знав, куди бігти. Як людина військова, я чітко розумів що робити - не бігти у військову частину та влаштовуватися кудись, бо кадри тоді довго набирали. Тому чекав на мобілізацію. Там все швидко. Тобі дають повістку та ти потрапляєш до лав армії. Не дочекавшись повістки, коли Президент підписав указ про мобілізацію, в той же день я був у військкоматі. Старий чоловік у формі подивився на мене та сказав: "У тебе двоє дітей. Йди звідси". На це я відповів: "Оформлюй. Я поїхав". Так я потрапив у аеромобільні війська 79-ої бригади.

– У якому званні та на яку посаду Ви потрапили до 79-ки?

– Річ у тому, що у мене було дуже багато документів, про проходження тактичних навчань, зборів. У мене є певна спеціальність. Коли у частині при прийнятті почав показувати свої "папірці", то вони мені сказали: "Це все добре. Але воно нам не потрібне. Підеш командиром відділення". На той момент військове звання у мене було прапорщик. Ним я залишаюся й досі, бо не проходив переатестацію. Так би мав бути штаб сержантом, проте навіть сьогодні, коли мене подавали на нагородження Президентом, то я проходив як прапорщик. Це не офіцерське звання.

– Ми з Вами знайомі не один рік. З особистих спостережень: Ви за всі ці роки з 14-го, після участі у захисті Донецького аеропорту, завжди уникали розповідей про війну, дистанціювались від розмов на цю тему. Тільки останні півтора-два роки потроху почали казати про те, що там було. З огляду на це, наскільки важко було повернутися до армії, коли почалось повномасштабне вторгнення?

– У мене не було такого питання. На війну хоче потрапити, та й взагалі, хоче розпочати війну, тільки хвора людина. Я не мріяв воювати. Не хочу брати до рук зброю. Я за мирний спосіб життя, за мир. Українське суспільство круто вміє жити в цьому світі. У нас є своя історія, своя ніша, своя культура. Тому я завжди був проти війни. Але так склалося, що я навчився та вмію воювати.

Прагнути війни може тільки хворий покидьок. Українці не хочуть війни. Але наші солдати змушені воювати, бо вони захищають свою країну. На цю війну змушені йти айтішники, юристи, я вже мовчу про медиків, про хлопців з військовою спеціальністю, офіцерів. Змушені йти на службу прості хлопці, які ніколи не мріяли та не хотіли потрапити до армії.

Ви правильно кажете, що свою країну потрібно захищати. Тому, коли я пройшов 2014 рік, потрапивши на лугансько-донецький напрямок тоді, коли там було дуже "гаряче", у мене не виникло жодного запитання, йти чи не йти. Була тільки одна думка – швидше дістатися військкомату та йти служити. Цього разу я вже не став казати про те, що хочу до 79-ки, а сказав, що нехай відправляють туди, де потрібен. Хоча й виказав побажання, приєднатися до 36-ої бригади. Тоді я вже знав, що вони їдуть на Схід, тому що 36-та бригада на той момент знаходилася у Маріуполі.

– Можете у короткій хронології розповісти про те, що відбувалося, коли Ви потрапили до Маріуполя?

– Почнемо з ранку 24 лютого. Зранку я прокинувся від звуків вибухів ракет на аеродромі Кульбакино. Тоді я поїхав та заправив автомобіль. Це було десь о пʼятій ранку. Черг великих поки що не було. Повернувся додому та сказав дружині збирати речі, а сам поїхав на роботу. Там ми поспілкувалися з хлопцями, подумали над тим, хто що буде робити, чим займатися. Після обіду, поїхав додому, посадив дружину та дітей в машину, довіз їх до заправки у Соляних та сказав їм їхати у бік Вінниці. Там у мене живе бабуся. Сам повернувся додому, а вже вранці був у військкоматі з речами.

– Трошки повернусь назад. До 24 лютого, у вас було розуміння, що вони підуть в наступ на всю Україну? Тоді ж багато було інформації від розвідок світу, що планується вторгнення, росіяни зібрали війська навколо кордонів. Чи Ви думали, як і більшість українців, що якщо щось і почнеться, то буде тільки на Донбасі?

– Якщо чесно, то я мав велику надію, що вони усвідомлюють ті втрати, які вони зазнають, та відмовляться від свого задуму. Був прихильником того, що вони не підуть у наступ. Масштаби їх зазіхань колосальні. Ми б не віддали.

Коли у кінці 2013-го, у 2014-му році стався Крим "без жодного пострілу", а потім Донецьк та Луганськ, то стало зрозуміло, що ми не можемо це "жерти" постійно. Колись наші "дружні" відношення з Російською Федерацією мали б припинитися. Тому що так продовжуватися не може. Чомусь думав, що вони усвідомлюють масштаб трагедії. Я помилявся. І 24 лютого у цьому впевнився.

Повертаючись до перших днів повномасштабного вторгнення. Відправивши родину до Центральної України, вранці 25-го прийшов до військкомату зі своїм шоломом та бронежилетом, які у мене були з 2014-го року. Згадалось, що казав друзям та знайомим: "Почекайте, війни ще на всіх вистачить". На жаль, так і сталось.

Я був добре знайомий з воєнкомом Корабельного району, який загинув. Він тоді, коли я прийшов з речами, намагався мене відмовити. Але я все одно поїхав до Маріуполя. Вже ввечері 25-го лютого, автобус привіз мене до Волновахи. Наступного дня, 26-го, був у Маріуполі.

Нас привезли на місце дислокації 36-ої бригади. Ми туди приїхали по "гражданке". Приїхали ми туди якраз після авіанальоту. Навколо горіли автомобілі, всюди була кров, напівзруйновані будівлі. Нас завели в одну з будівель та сказали переодягатися. Ми почали шукати собі форму. Коли ми переодяглися, нам видали зброю. Цієї ж ночі нас відвезли на завод Ілліча, "Азовмаш".

– Це у який частині міста?

– Завод "Азовмаш" знаходиться у північній частині міста. Він розташований трохи на височині.. З деяких позицій продивлялися Старий Крим та Тополинку.

– Саме там Ви знаходились до того моменту, як після того, як українські сили були розділені та взяті у два кільця та відбувся прорив до "Азовсталі"?

– Скажемо так, ті автобуси, що нас привезли, вони ще проскочили. Після нас кільце закрилося.

– Ваш підрозділ якось комунікував з цивільними, які були у місті?

– Звичайно. Деякі приїжджали до нас та просили зброю, щоб захистити свій дім. Їздили машини містом. У першій половині березня люди ще переміщувалися містом. Їх було небагато, але вони були.

– Після того, як ви опинилися в оточенні, знаю, що Ви потрапили до групи, якій вдалося прорватися крізь кільце та обʼєднатися з оборонцями, що були на "Азовсталі". Можете розказати про цю операцію?

– Трохи розкажу про те, що було до цієї операції. Коли ми потрапили на завод "Азовмаш", "Ілліча", це насправді як один завод, там немає огорожі, то у бомбосховищах заводів знаходилося дуже багато цивільних. 36 бригада прийняла рішення та змогла допомогти евакуювати тих, хто там ховався. Це було до того, як росіяни зайшли у місто.

– Тобто частина людей, з тих 40 тисяч маріупольців, яких вдалося евакуювати у перших числах березня, у напрямку Запоріжжя, були з бомбосховищ "Азовмашу" та "Ілліча"?

– Напевно що так. Може трохи помилятися у датах, проте точно бачив, коли був на КПП, автобуси, якими ми евакуювали людей.

– Після цього на заводі, де ви були, не залишалося цивільних?

– Так. І десь тоді росіяни зайшли у Маріуполь та почалися бої у місті. 36-та бригада тримала завод. Тоді проти нас росіяни застосували авіацію, реактивну артилерію. Вони почали рівняти завод з землею.

– Що зі зброї було у бригади?

– Багато чого було. Були танки, Гради. Снарядів було не дуже багато. Але озброєння було. У бійців були автомати здебільшого.

– А було щось зі зброї, які нам поставляли союзники?

– На той момент поки не було. Потім зʼявилися NLAW (англ. Next Generation Light Anti-tank Weapon) — шведсько-британська переносна протитанкова керована ракета малої дальності, - ПН) та "Джавеліни" (англ. FGM-148 Javelin "дротик" — переносний протитанковий ракетний комплекс (ПТРК) виробництва американських підприємств Raytheon та Lockheed Martin, - ПН). Ми їх використовували, але їх також було небагато. Можу помилятися, але здається, цю зброю нам доставляли гвинтокрили, коли ми там були. Бо з самого початку, їх у нас не було, напевно.

– За хронологією ми зупинилися на тому, що завод почали "рівняти з землею".

– Так. Після цього моє командування прийняло рішення виходити в бік Волновахи. Але цей вихід не вдався. Можу помилятися, але командування вирішило виходити 10 квітня. Техніка бригади побудувалася у бойову колону. Щойно це сталося, на цю колону полетіло просто все: авіація, Гради, артилерія, міномети. У цей момент я разом зі своїм підрозділом знаходився в ангарі напроти цієї дороги, по якій почало все прилітати. Своїми очима бачив, як бійців рівняють з землею, змішуючи з металом. Це було жахливе видовище. Хто зміг, повернувся до ангарів, до цехів. Частину техніки вивезли. Багато техніки там полягло.

Продовжував знаходитися на півночі заводу. Мене прийняли до десантно-штурмової роти першого батальйону. Разом з ними я обороняв північ заводу. Мене до них прикомандирували на декілька днів, бо потрібно було відбивати атаки, так як наступ йшов і з півночі також.

Я знав, що у Маріуполі також Сергій Волинський, Волина. Я ніколи раніше разом з ним не воював. Він мій друг, багато років дружимо родинами ще з цивільного життя. За той час, коли ми там були, ми не бачились, проте декілька разів спілкувалися через повідомлення. Він дізнався, де я, вийшов по станції на мене та сказав такі слова: "Я їду воювати далі. Ти їдеш зі мною?". Я відповів: "Так. Їду". У мене не було ніяких сумнівів. Вихід на північ, на Волноваху мене не вразив. Така собі спецоперація. Наскільки я розумів, командування на наступний день планувало робити те саме. Я розумів, що це смерть чи полон. Тому без роздумів прийняв пропозицію Волинського.

Волинський стратегічно розумів, що варіант з виходом на північ не спрацює. Росіяни з першого разу пристрілялися та розуміли, що буде відбуватися. Тому він і прийняв рішення йти на "Азовсталь".

– У нього було розуміння, хто саме знаходиться на "Азовсталі"?

– Я був на плануванні поряд з Сергієм, коли він планував цю операцію. Все було шикарно, по військовому. Всім завдання, всім накази. Ми виїхали на "Азовсталь" майже без єдиного пострілу. Були декілька моментів, але основна колона вийшла без жодного пострілу. Треба віддати належне "Азову". Вони нас зустрічали. Їхні агенти нас по дорозі корегували. Одного разу ми трохи заблукали, але вони нас провели на "Азовсталь". Ми проїжджали повз російські блокпости. Один-два точно були. Я їхав у кузові "Урала". Нас було дуже багато. Їхали один на одному. І поранені, і цілі, і навіть собаки.

– Вам вдалося замислене, тому що ви зробили що?

– Я не суддя. Можу сказати тільки те, що бачив на власні очі. Це була дуже крута, успішно спланована спецоперація по виводу свого підрозділу на більш вдалі позиції, для ведення подальших бойових дій, для подальшого виконання наказу. Це була крута спецоперація, хто б що там не казав, я бачив круту спецоперацію. В цьому плані Волинському потрібно віддати належне. Він врятував життя 200 людей зі свого батальйону, завів нас на "Азовсталь" і азовці, молодці, нам у цьому допомогли.

– Є джерела, які запевняють, що ви нанесли на нашу техніку символіку армії рф. Чи це так?

– Можливо хтось і наносив це на техніку, але я цього не бачив.

– Тобто ви просто проїхали повз блокпости ворога?

– А який дурень буде їхати туди вночі? Вони подумали, що це свої. Чесно, я не бачив зетки, про які кажуть. Це була ніч. Більш того, попереду нашої колони йшов "Козак". Це український бронетранспортер.

– Отже, вони просто не очікували такого?

– Так. Вони навіть нам махали, віталися з нами.

– Після обʼєднання з "Азовсталлю", яким чином відбувалася координація? Хто приймав рішення?

– Ми продовжували бути бойовим підрозділом, продовжили виконувати бойові завдання. І так, головою штабу був "Азов". З 36-ої бригади нас було близько 200 людей.

– Однією з причин, чому 36-та проривалася на "Азовсталь", окрім того, що заводи "Ілліча" та "Азовмаш" рівняли з землею, називали також проблему з продовольством. Що не було як поповнити запаси і вони закінчувалися. Чи це так?

– На "Ілліча" не було продовольства. Туди нічого з Маріуполя не звозили. Були маленькі спроби поїхати в магазин та щось купити. Але тоді вже ніхто нічого не продавав. Супермаркети просто так віддавали їжу військовим. Проте це не був централізований завіз продуктів на завод. Це було ситуативно. Машина привозила якусь їжу погодувати солдатів, й все. Продуктів майже не було. І реально бійці на "Ілліча" вже починали голодувати.

– На "Азовсталі" була інша ситуація?

– Так. Азовці виявилися більш кмітливими. Вони завезли туди продукцію, продовольство. Дуже розумно облаштували склади з продукцією. Вони розмістили їх у різних місцях. Були випадки, що артилерія прилітала у склади з продовольством. Завдяки тому, що продукти та вода були розвезені по всьому заводу, то це рятувало. Це була дуже хороша ідея. На "Азовсталі" їжа була, але її було небагато.

– Коли ви прийшли на "Азовсталь", там ще були цивільні, чи їх вже евакуювали?

– Так. Цивільні були по всьому заводу. Коли завод був у повному оточенні і розстрілювали всіх, хто навіть просто підходить до заводу, то ми не дозволяли їм виходити, бо це була б смерть. Рішення про евакуацію прийняли і наші, і військові російської федерації. Ми турбувалися про те, щоб все це було централізовано, щоб ніхто з цивільних не постраждав. До того, як цивільні поїхали, ми допомагали їм їжею, надавали медичну допомогу. Все, чим могли допомагати, допомагали.

– Що було зі звʼязком? Коли він зник та чи могли ви спілкуватися з рідними?

– Звичайний звʼязок зник задовго до того, як ми прийшли на "Азовсталь". Коли вимкнули електроенергію у місті, то перестали працювати вишки. Якийсь час вони працювали на генераторах, але через деякий час вимкнулося все. На "Азовсталі" були Starlink, які активно використовувалися для спілкування з зовнішнім світом у військових цілях.

– Ви мали до них доступ?

– Ці Starlink були азовців, тому вони ними розпоряджався. Через те, що нас на "Азовсталі" було достатньо багато, то не всі мали змогу зателефонувати рідним. Хоча й "Азов" нам не відмовляв. Вони на певний час зробили графік, за яким приводили до свого штабу по 10-15 людей, щоб ми могли звʼязатися з рідними. Зазвичай, до командира приходили солдати та казали, що потрібно кому написати. Це все записувалося на один телефон, який відносили до джерела зі звʼязком, його там включали і з нього всі повідомлення відправлялися. Якщо ж було щось дуже серйозне та термінове, то командири брали на себе відповідальність та підʼєднували до звʼязку.

Тобто звʼязок був, але доступ до нього мали не всі, через що зараз багато людей ображається, що не мали змоги зателефонувати рідним та близьким. Проте це вирішувалося, й все було не так сильно погано. Ми повинні не забувати, що цей зв'язок, по-перше, використовувався для військових цілей. Це була передача інформації по Маріуполю у штаби. Ці канали звʼязку повинні були постійно бути. При цьому, ці тарілки постійно обстрілювала артилерія, після чого дуже багато часу йшло на відновлення обладнання. У "Азова" були спеціально навчені люди, які цим займалися. Намагалися відновити все якнайшвидше, але було й таке, що звʼязку довго не було.

– Коли почали зʼявлятися гвинтокрили? Що вони привозили та кого забирали?

– Це все було до того, як ми потрапили на "Азовсталь". Гвинтокрили ми зустрічали ще на "Ілліча". У нас була евакуація поранених. Вони якось знаходили змогу потрапити у це кільце та виконати певні завдання та полетіти. Коли ми потрапили на "Азовсталь", гвинтокрилів вже не було.

– Вони по вас стріляли постійно, навіть тоді, коли там були цивільні. Після евакуації цивільних обстріли посилилися?

– Звичайно. Для себе я назвав це "принцип заводу Ілліча". Коли росіяни зрозуміли, що на заводі немає цивільних, то вони ще завзятіше почали рівняти його з землею. Аналогічно сталося і на "Азовсталі". При цьому евакуація цивільних відбувалася не відразу. Багато цивільних знаходилися під завалами. Вони були зосереджені по різних цехах заводу. Цивільні виходили майже до нашої здачі в полон. І росіян це не зупиняло. Чим менше на заводі залишалося цивільних, тим активніше вони працювали по нас артилерією, бомбами, літаками.

– Через те, що у "Азова" була змога через інтернет повідомляти суспільству про те, що відбувається всередині заводу, наскільки це було важливо?

– Звичайно, це було важливо. Перш за все, це була трагедія. Трагедія, про яку було потрібно кричати по всіх каналах. І вони це робили. Це робив Волина, це робив Редис, Калина, це робили ті, хто міг це робити. Це було дуже важливо звернути увагу не тільки нашого суспільства. Бо наше суспільство розуміло, що це трагедія. Потрібно було звернути увагу світової спільноти на цю проблему, щоб знайти варіанти. Тоді зʼявилася ця дуже крута тема з застосуванням до нас процедури екстракшн.

– Ця ідея народилася на ваших очах?

– Так, це була ідея Волинського. Коли він її озвучив перший раз, то сказав, що це можливість. Але вона могла стати реальністю тільки під міжнародним тиском на росіян. Але цього не сталося, скажемо так. Задум був чудовий.

– Є ті, хто каже, що процедура екстракшн була реалізована шляхом здачі у полон.

– Така собі процедура. Ми цей полон називали "почесна евакуація". Практично всі з нас на собі відчули цю "почесну евакуацію", коли у них почали ламатися ребра, зʼявлятися опіки від току. Така собі екстрадиція.

– Ви вірили у те, що реально вибратися звідти?

– Ні. Ніхто не вірив. Ми просто виконували поставлені задачі. Ми продовжували триматися, обороняти периметр. Загинуло дуже багато хлопців. З різних підрозділів: з "Азову", з 36-ої, прикордонників, нацгвардійців, ТРОшників та інших оборонців. Гинули гідно. На позиціях. Героїзм був дуже на висоті. Не здавалися. Але, чесно сказати, віри у те, що ми звідти виберемося живими, просто вийдемо, як після якоїсь військової спецоперації, у нас не було. Не було надії. Але ми продовжували виконувати свою роботу, підтримуючи хлопців, що воювали на фронті. Для нас було дуже важливо, щоб вони утримали ті рубежі, які були. Як мені сказали потім, ми дали шанс для перегрупування наших військ. Для нас було і є важливим, щоб наша жертва не була марною. Здаватися у полон ми не хотіли. Стояли до останнього. Свої "двохсотих"(загиблих, - ПН) носили практично кожного дня. Не майже кожного, а кожного дня. Якась надія зʼявилася, коли нам сказали, що ГУР почав перемовини щодо нашого виводу. Але "почесна евакуація" виявилася полоном. І дуже жорстоким полоном.

– Вам так і сказали, що ви будете здаватися у полон? Що це наказ? Як це відбувалося?

– Ми з Волинським спілкувалися на цю тему, він запитував мою думку з цього приводу. Ми до останнього не могли повірити у це. Нам потрібне було офіційне підтвердження. Коли Волинський отримав таке підтвердження від Президента, від Залужного, від Содоля, від Буданова, то ми зрозуміли, що потрібно здаватися.

– Як до цього поставилися військовослужбовці? Чи це був наказ, які не заведено обговорювати?

– По-перше, це був наказ. Здаватися у полон. Звичайно, вони не хотіли здаватися у полон. Але ми всі розуміли, що наказ потрібно виконувати. Плюс це все було організовано ГУРом, централізовано, то у нас зʼявилася надія, що хоча б хтось з нас залишиться живим. І, так, це не обговорювалось.

– Вони тоді у полон забрали і поранених. Чи надавалася їм медична допомога?

– Не знаю. Я здавався у полон 20 травня. В останній день. А полонених почали виводити ще у неділю. Ми здавалися у полон пʼять днів. Росіяни не встигали опрацювати таку велику кількість людей швидко. Наскільки я розумію, все мало відбутися за три дні. Поранених виносили першими.

– Чи була у вас змога поговорити з рідними, сказати, що буде відбуватися?

– Так. На той момент канали звʼязку для військових цілей не використовувались, тому азовці дали можливість всім, хто хотів повідомити своїм рідним.

– Що Ви сказали своїм?

– Нічого. Сказав, що побуду трохи у піонерському таборі, що сказали, що решіток там не буде. І повернусь додому.

– А що було у реальності?

– У реальності нас привезли до Оленівки. Я ще здивувався. Звичайний табір. Все дуже круто, класно. На вікнах решіток немає. Можна погуляти.

До розмови приєднується дружина Артема Вікторія, яка показує останнє повідомлення з заводу "Азовсталь". Після чого Артем зачитує смс, яке надіслав перед полоном.

– Ось, що я написав дружині: "Уважно послухай. Все, що ти почуєш протягом тижня. Це так потрібно. Це такий план. Нас будуть міняти на росіян. Так що скоро буду вдома. Цей план узгоджений з Президентом та російським командуванням. Себе не накручуй, я ж обіцяв, що все буде нормально. Це під егідою Червоного Хреста та ООН. Мені час".

– І після цього Ви почули чоловіка аж після його обміну? - запитую у Вікторії.

– Ще 20 він звʼязувався, - відповідає вона.

– Я зателефонував з чужого телефону, тому що свій я спалив. Я її набрав та сказав, що все нормально. Завтра заїду.

Коли ж потрапив до Оленівки, то я здивувався. Там все було досить комфортно. Так, вони не встигали нас нагодувати. Годували то один, то два рази на добу. Але жити можна було. До того моменту, як через пʼять днів після цього мене з іншими хлопцями не завантажили у Камаз і завезли у Таганрог. В Таганрозі, коли ми тільки приїхали, нас відразу почали викидати з Камазу та грати у футбол. Коли ми їхали з завʼязаними руками та очима, вони казали про якийсь футбол, але я не міг зрозуміти, чи вони дурні, що збираються у футбол грати. Я ж не знав, що я – мʼяч. З того моменту почалася гра в одні ворота.

– Це була тюрма?

– Це було СІЗО. З камерами, решітками, з дуже жорстким розкладом дня. З щоденними побиттями чим завгодно: током, деревʼяними молотками (киянками), палками, руками, ногами.

– Вони якось категоризували людей?

– Ніяк. Їм було абсолютно все одно. Вони робили це не для того, щоб схилити до чогось, з якоюсь метою. Вони це робили так, як їм хотілось. Тому що вони зривали на нас ту злість, яку не могли зірвати їхні солдати на полі битви. Ось і все. Ці ФСІНовці (Федеральна служба виконання покарань, рос. ФСИН), які нас охороняли – звичайні тилові щури, які самі бояться війни. Але при цьому вони герої бити людину зі звʼязаними очима та руками всім, чим потрапило.

– Тобто у тортурах брала участь їхня виправна система?

– Так. У мене є в житті певна кількість принципів, яких дотримуюсь. Один з них – поважати свого ворога. Я розумію, що зараз такий час, коли за таке можна багато хейту почути, бо поважати росіянина – себе не поважати. Проте, цей принцип мені потрібен, бо я впевнений, що не можна знущатися над своїм ворогом. Коли він вже здався у полон, то він полонений. Немає потреби відрізати йому вуха, ніс, ще щось. Я зараз кажу про те, що росіяни з нами роблять. Ніколи не дозволяв собі знущатися над своїм ворогом. Не дозволяв це робити і іншим, з ким був у підрозділі, що у 2014-му, що у 2022-му році. Для росіян же все це звична річ. Вони просто знущалися. Чому? Бо вони так хотіли. Вони так живуть.

– Багато говорять, що крім фізичного впливу, був і постійний психологічний тиск. У чому він проявлявся?

– В постійній брехні. Вони казали нам, що вже взяли Запоріжжя, Одесу, Миколаїв. У це важко вірилося, тому що ми чули вибухи у Таганрозі, коли там сиділи. Тому я думав, що якщо наші навіть сюди дістають, то все нормально. Але думки дурні до голови приходили. Що робити? Куди повертатися? Де родина? Де батьки? Навіть про собаку дружини думав, що там з ним, з цим собаченям. Персоналу забороняли розмовляти на тему війни навіть між собою у коридорах, щоб ми не чули. Саме ось не невідання дуже сильно впливало психологічно.

– Враховуючи те, що Ви багато років після закінчення контракту були у постійному потоці інформації, працювали директором інформаційної агенції, наскільки страшно жити у інформаційному вакуумі?

– Добре підмічено. Не всі це відчували. Були хлопці, без вищої освіти, роботяги. Мабуть, їм було простіше. Мені ж було дуже сильно важко без спілкування. Моє все життя – це спілкування з людьми, робота з інформацією. Тому я просто сходив з глузду, бо не міг з кимось про щось поговорити. Не міг знайти собі співрозмовника, тому що хлопці були зовсім молоді, а розмовляти про їжу та про те, хто який фільм дивився, мені було не дуже цікаво. Тому я періодично просив у охоронців, щоб вони дали мені книгу почитати. Знав, що декому вони давали книги почитати. Але мені не пощастило. Всі чотири місяці, коли я просив книгу, кожного разу, коли я її просив, вони мене били. Били, а книгу не давали. Просив Біблію, але вони і її не дали. Якось я попросив у них кримінально-процесуальний кодекс. Вони запитали, навіщо він мені. Відповів, що хочу подивитися на їхні закони, на процедури. Вони відповіли, що мені не положено. Не положено та бʼють. І це я вже мовчу про те, що не зубної пасти, ні зубних щіток, ніякої особистої гігієни у нас не було. Близько двох місяців не було навіть мила. Я мріяв про кусок мила.

– Ви сказали, що просили у них Біблію. Ви вірите в Бога?

– Вірю.

– А до цього, як все це сталося?

– Вірив, але не до так сильно, як зараз.

– Сьогодні всі українці живуть у жахливій травмі, через те, що бачимо, що відбувається щодня. Проте, неможливо уявити, у який травмі живуть люди, які пройшли війну, полон.Можливо у Вас є рецепт, як правильно спілкуватися, як приймати, як бути комфортними для тих, хто найбільше постраждав і страждає від війни?

– Мабуть, головне – це залишатися людиною. Людиною, з людськими бажаннями і потребами. Ми всі психічно нездорові люди. Бо війна – це неправильно. Не повинно нормальне суспільство жити у війні. Але через те, що у нас так все це відбулося, то не можна називати тих, хто був у полоні, на війні, абсолютно психічно адекватними людьми. Але людьми нас робить праця, нормальні вчинки, людяність. Іншого рецепту, напевно, немає. Мені набагато простіше за інших, бо у мене до війни було чим займатися, думаю, що і після війни буде чим займатися. Зараз я на все це не відволікаюсь, бо я знов в строю, знов служу. У мене немає часу на те, щоб лити сльози та казати, що так все було погано. Коли спілкуюсь з друзями, які запитують про полон, то я завжди відповідаю, що все нормально, хоча й десь нас і били. Все на посмішці, на гуморі, все клас. Звісно, що не клас. Ніколи в житті не думав, що потраплю до вʼязниці. Пройти цю школу – не зовсім те, чого хотілося б солдату. Чи цивільному, яких до речі, також багато у полоні. Тому рецепт – залишатися людьми, працювати, займатися корисними справами, не забивати голови дурними думками. Це все пройшло. Відпустили та пішли далі.

– Чи вважаєте себе героєм?

– Ні. Ніякий я не герой. У мене була дурна мрія. У 2014-му, коли я отримав перший орден "За мужність". Третього ступеня. Тоді я дивився на хлопців з 79-ки, які були повними кавалерами цього ордену. Боже, як я їм заздрив. Але прийшов наказ про демобілізацію. І я повернувся працювати на гражданку. Бо тоді вже активних бойових дій не було і у моїх послуг армія не потребувала. Тоді було багато професійних кадрів, ми трохи наростили наші війська. Тобто після демобілізації я повернувся керувати інформаційною агенцією. У мене великий колектив, за яким потрібно також придивлятися, а не тільки по війнах їздити. Тим більше коли є, кому воювати. До 24 лютого, коли моя Вітчизна знову почала потребувати моїх навичок. Так склалося, що з того часу я став повним кавалером ордена "За мужність". Тобто отримав те, про що мріяв. Але при цьому не було ніякого морального задоволення. Так мріяв, так мріяв, а отримав розчарування. Мабуть, тому, що задоволення прийде після перемоги. Тому головне зараз не мрії, а вигнати ворога. І все буде.

– Після того інформаційного вакууму, у якому Ви жили, як швидко вдалося повернутися, та чи вже вдалося, у інформаційний потік?

– Після полону, після постійного адреналіну на війні, коли повернувся, то не відразу зміг нормально спати ночами. Воно потім все пройшло. Але той час, коли не міг спати, я забивав читанням. Читав все, що пропустив за ці місяці. Я намагався вичитати та зʼясувати всі нюанси того, як витримав Миколаїв. Як тут хлопці воювали. У мене тут друзі загинули, які зі мною у 2014-му році служили. Вони загинули тут, поки я був на "Азовсталі" та у полоні. Було важко. Але я дуже зрадів за нас. Зрадів, що у нас все добре, що ми вміємо воювати, що можемо продовжувати воювати.

– Зараз до порядку денного почали повертатися теми розслідувань зловживань влади, інші теми, які викликають у людей жваве обговорення. Чи цікаво Вам все це зараз?

– Мені це все нецікаве зараз. Є гарний вислів у нашій мові: "Не на часі". Багато тем наразі є "не на часі". Є певні служби, цілі інститути влади, які мають за цим слідкувати. Військові зараз мають думати тільки про перемогу.

– А українці?

– Є українці, які розмовляють російською, захищають країну з автоматом у руках, а є ті, хто ходить у вишиванках, розмовляють українською, але при цьому нічого не робить для цієї перемоги. Не хотілося б розділяти нашу націю. Але зараз всі мають працювати на нашу перемогу. Якщо це кавʼярня, то вона має працювати та сплачувати податки, бо всі ці податки йдуть на оборону нашої держави. Якщо ти підприємець, працюй та сплачуй податки. Цього достатньо. Бо все ж повʼязано. Економіка, яка руйнується. ВПК, який не може працювати в таких умовах. Всі ж розуміють, що якщо ми зараз розпочнемо будівництво якихось танків і БТРів, то туди полетять ракети. Тому роби те, що вмієш. Це вже і є допомога. Це те, що стосується українців.

– Є думка, що персональна публічність – не дуже добра історія для полонених, бо чим більш відома людина, тим важче її обміняти. Чи це так?

– Звичайно. Якщо ти публічна людина, то вони тебе знають, вони на тебе чекають. Якщо ти не публічна людина, то й вони тебе не знають. Мені просто пощастило. Я ніколи не прагнув публічності, але через мою роботу, у Миколаєві мене знають практично всі. Тому, коли я думав, що коли вони дізнаються про коло мого спілкування, то мені було б важче.

– Зокрема, якби вони б дізналися про те, що ви Кіборг?

– Ну, якщо повернутися до мого заїзду до Таганрогу, то своє посвідчення учасника бойових дій, яке я чомусь взяв із собою на війну, і воно залишалося у кишені куртки, я з'їв у камері. У цьому посвідченні було, що мені його видавали ще аеромобільні війська. Тому мені прийшлося його зʼїсти. А паспорт та військовий квиток вони забрали ще в Оленівці.

– Як зараз суспільство може впливати на процес звільнення захисників "Азовсталі"?

– Наше суспільство на це вплинути не зовсім може. Якщо казати про простих людей. Від нашого суспільства цим питанням займаються військові. І вони роблять все, що можуть зробити. Якщо ми кажемо про світову спільноту, то вони повинні тиснути на росію. Тиснути санкціями, тиснути морально, тиснути економічно. Тобто всіма способами, які існують. Потрібно тиснути, щоб ці обміни були. Щоб росіяни припинили фізичні та психологічні впливи на наших полонених. Досить. Для чого все це? Що ви хочете довести, спотворюючи тіла наших полонених? Яка мета? Залякати? Та хто їх залякає? Вони з полону повернуться та підуть далі воювати. Неможливо змусити відступати людей, яким нікуди відступати. Вони думають, що завтра хтось залишить Миколаїв? Ні, такого не буде. Вони захищають свій дім. Вони бачили таке, що, мабуть, все інше буде здаватися квіточками. Виконуйте Женевську конвенцію. Просто елементарно, годуйте нормально людей, розмовляйте з ними. Можливо, сенсу буде у цьому більше. Ви ж навпаки відштовхуєте від себе людей. Бʼючи людей струмом та палками, ви думаєте, що вони вас полюблять? Такого не буде. Ви відпускаєте їх ще більш озлобленими. І вони ж повернуться. Приїдуть до Таганрогу. Знаєте скільки зараз бажання зайти в Таганрог? Закінчиться війна і хлопці поїдуть до цих міст. І вони будуть шукати своїх катів. На це вони чекають? Ну, продовжуйте.

– Зараз є ті, хто починає казати про те, що ті хто повернувся з полону, не має повертатися до війська. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Маячня. Все залежить від людей. Я розумію, що є багато людей, які повернулися з полону і яким не варто повертатися на фронт. Вони психологічно надломлені, фізично травмовані. Для них є робота тут, у тилу. Охороняти склади, ходити у наряди. Для них є робота. Натомість знаю багатьох хлопців, які повертаються та продовжують брати участь у бойових діях. Я повернувся, в строю. Виконую розпорядження командуючого ВМС. По різному. Комусь може й не потрібно повертатися. А хтось не може змиритися. Бо ще не все зроблено. Є ще купа роботи.

Спілкувалася Олександра Ющишена, спеціально для "Преступности.НЕТ"