Один із засновників ПН, оборонець Маріуполя Дибленко розповів про Азовсталь, жахи російського полону та спецпідрозділ «Янголи»

Артем Дибленко – офіцер підрозділу спеціальної розвідки "Янголи" ВМС ЗСУ, повний кавалер ордена "За мужність". У 2014 році доєднався до 79-ї окремої аеромобільної бригади, брав участь у запеклих боях в Донецькому аеропорту. На початку повномасштабного вторгнення знов добровільно взявся до зброї та з рідного Миколаєва вирушив до Маріуполя, де в складі 36-ї бригади морської піхоти тримав оборону на заводі Ілліча. Разом із побратимами здійснив прорив до Азовсталі, а 20 травня 2022 року за наказом Верховного головнокомандувача разом з іншими оборонцями Маріуполя вийшов з заводу Азовсталь. У полоні Артема Дибленко тримали у Таганрозі, російський колонії з найжорсткішим режимом та постійними тортуарами. У ворожій катівні за чотири місяці Артем втратив 40 кг ваги. 21 вересня 2022 року він повернувся в Україну в рамках обміну полонених.

В інтервʼю для каналу "Подробиці" Артем роповів про оборону Азовсталі, порятунок військових ЗСУ з полону та найзапекліші бої на Донеччині.

— Я хотіла б почати з того, де ви зараз, розкажіть за "Янголів", що це за підрозділ?

— Дуже круті хлопці. Це перший мій підрозділ, де потрібно працювати більш мізками, чим руками і ногами. Хлопці постійно грають з фсбшниками, спецслужбами їхніми, і обігрують їх – повертають людей додому. Це дуже важливо. Знаєте, вбити людину це дуже просто, як емоційно, так і фізично – натиснув на гачок і людини немає. І те що кажуть, що там якісь совість чи ще щось, ні, нічого цього немає. А от врятувати людину – це дуже дорого стоїть. Тут ти отримуєш задоволення від своєї роботи, коли є результат, коли є сльози матерів, дітей. Воно надихає на подальшу роботу. Ми чомусь думали, що цієї роботи буде менше і менше, але ні. Дуже багато людей хочуть повернутися додому, до України.

— Ми будемо дуже обережно, я не буду розпитувати ні про методи, ні про як це відбувається. Я правильно розумію, що ви рятуєте, виводите з тимчасово окупованих територій людей до моменту, як вони потраплять до полону, щоб вони уникли цього?

— Бували досить різні ситуації: бували люди, які вже були в полоні і їх відпустили, бувало таке, що ми їх витягували і потім виводили. Бувало абсолютно різне.

— Навіть з полону?

— Так, бувало що людину затримують, а ми її крадемо у росіян. Наприклад, людина вийшла викинути сміття під наглядом і все, загубилася. Ми займаємось, скажімо так, більш проблемними людьми.

— Що таке проблемними, це військові?

— Так, це військові, котрі знаходяться на окупованій території і потенційно можуть потрапити до полону.

— Тобто були бої, потім сіра зона, вони десь залишились і потім шукають шлях, як вийти?

— Так, так. А є родичі військовослужбовців.

— У вас були випадки, що людина безвісти зникла і навіть можливо були припущення, що вона загибла, тому що такі артилерійські обстріли, як м'ясорубка переривають землю, а ви потім дізнавалися, що людина жива і виводили?

— Таких історій дуже багато, вони є. Як правило втрачається звʼязок з рідними, з нашими військовими, а потім їх знаходять і ми займаємось їх виводом.

— Ви як ніхто знаєте, що таке полон.

— Так, це трохи стабілізувало мене після полону, коли я побачив, як важливо не дати нашому військовослужбовцю потрапити в полон і поповнити їх обмінний фонд. Мінус один – це вже результат.

— У вас є улюблене місто в Україні?

— Це мій дім – це Миколаїв.

— Чому з Миколаєва ви 25-го (25 лютого 2022 року, - ПН) виїжджаєте на Маріуполь?

— 24-го я відправив сім'ю, а 25-го вже був у військоматі, 26-го я був вже в Маріуполі. Чому? Тому що потрібно було ворога зустрічати там, а не в себе вдома.

— Ви були на заводі Ілліча, потім оцей прорив на Азовсталь. Лишатися на заводі Ілліча вже не можна було?

— Ні, не можна було. Дуже важкі бої по всьому периметру заводу. Я зупинився зараз на заводі Ілліча, є дуже крута історія. Викликає мене командир, а я – мобілізований, не кадровий офіцер, і товариш мій – мобілізований. Перші дні поки ми там притиралися, командир дивився, хто і що вміє. І нас відправляють на прохідну Азовмаша і кажуть, що треба організувати оборону. Ну треба і треба. Нам дають 60 прикордонників, ми організували службу, організували три будівлі під оборону, розставили пости спостереження, ну тобто зробили все по військовому. Організували оборону. І почались бої в тому місці. Росіяни почали там з різних кутів лізти, заїжджати танки, піхота. І ці ж всі прикордонники поховалися там в підвали і кажуть: "Ми не вийдемо. Ми не вміємо воювати, ми не вміємо нічого робити". Ну, ми з товаришем там, ну що? Стоять отакі худі звʼязківці прикордонники і кажуть: "Артем, кажи, що робити, ми будемо робити". І стають на позиції. День воюємо, два воюємо. Ті, що в підвалі, бачать, що все виходить, немає 200-х, немає 300-х, всі піднялися з підвалу, всі стали на позицію, взяли зброю до рук і почали боронити ті будівлі. Я був дуже вражений. Нам вдалося цих хлопців, які не мали бойового досвіду, і серед них було ще дві дівчини: Аліна Паніна з Волині, її обміняли і ще одна дівчина-медикиня. Так от, нам вдалося буквально за пару днів зробити з них просто таких рейнджерів. Я ніколи не бачив, як так швидко можуть воювати хлопці. Причому я стояв поміж них без зброї, з двома радіостанціями і на зв'язку з командиром і з двома іншими будівлями. І вони просто слухали, що робити, чітко виконували задачі. Ми їх всіх звідти вивели в безпечне місце, коли нам спалили всі будівлі, як і обіцяли. Вони дуже просили, щоб ми їх не кидали там. Я кажу: "Та ні-ні-ні". Всіх вивели в безпечне місце, не було ні одного 300-го.

— Поясніть, як ви без жодного пострілу через блокпости російські проїхали?

— Ну так, без жодного пострілу.

— Як? Вони бачили вас?

— Бачили. Не було ніякої домовленості. Вони не зрозуміли просто, там ціла колона техніки була. Ви що? В нас ж багато було.

— І вони бачили форму, номери?

— Ніч була, що вони там бачили. Зелену форму. Тент ми зняли, автомати виставили в борти. Вони не могли зрозуміти, ну хто буде їхати в ту сторону.

— Вони не очікували такої зухвалості?

— Ну да. Цей ефект зіграв дуже важливу роль. Вони нам махали на блокпостах.

— Вони думали, що ви росіяни?

— Ну да.

— А ви не сперечались.

— Я взагалі мовчав. Я чекав, коли почнеться стрільба.

— Скільки тривав цей проїзд по часу і по відчуттях ваших?

— По відчуттях дуже довго, а от по часу ми виїхали вночі, десь близько там першої години ночі. Коли світало, ми були вже на Азовсталі. Ну декілька годин ми їхали.

— Коли ви доїхали до Азовсталі, я бачила там відео, це напевно такий найщемливіший був момент. Я побачила це в ефірі. Можливо, це єдиний момент, коли мені було важко повернутися до моєї роботи і не плакати в кадрі. Це коли азовці спустилися до цивільних і там були діти. Ось, і вони з ними спілкувались.

— Я бачив цивільних і дітей, вони там дійсно були. Їх кормили, цукерки носили там, підтримували, лікували.

— Для вас це були важкі моменти бачити дітей от в такій ситуації? Чи навпаки якось вони додавали вам сили?

— Та ну взагалі, бачити дітей на війні це дуже важко. Будь-яке вбивство – це злочин. І за цей злочин повинні нести покарання люди, які це зробили. Вбивати – це не нормально, навіть на війні – це не нормально. Одна справа, коли ти захищаєшся або наступаєш на ворога, йдуть бойові дії. Але для росіян, вбивство – це норма. Своїх або чужих, неважливо, для них це норма. А якщо взяти тих полонених, яких ми тут збираємо, то слухайте, там по 20 років люди сиділи в тюрмі, нічого не бачили за своє життя, вони вбивали і вбивають. Взагалі Маріуполь запам'ятався тим, що таку кількість загиблих людей я ніде не бачив. Ніде.

Я не розумію, як люди з нормальною психікою можуть взагалі це бачити і нічого там в них не трапитись. Це все брехня. Ми всі хворі люди, насправді.

— Вони, мені здається, так люто вас бомбили...

— Ну да, один ФАБ мені на голову впав. Він впав на кришу, там розірвався і вся криша впала вниз. Нас там було вісім людей, двоє загинуло, інших всіх засипало десь по метру камінням, а мене тільки по пояс. І мені прийшлось відкопувати хлопців. Ну, я тоді в перший раз відчув, як ну ФАБ взривається взагалі. Це долі секунди, але таке враження, що там пройшло десь п'ять хвилин. Спочатку був звук, закрив вуха, потім дуже яскраво і пече, дуже пекло, закрив очі, а після цього почало сипатись каміння на спину, на голову, засипати нас почало.

— Уповільнена зйомка...

— Так, це от якісь долі секунди, але таке враження, що це все все відбувалося протягом п'яти хвилин. Дуже страшна річ. Якщо в 14-му році я боявся танку, то в 22-му я побачив, що таке літаки і як вони луплять.

— Вам досвід в ДАПі знадобився в Маріуполі?

— Да. Дивіться, в ДАПі так сталося, якщо ми кажемо про 14-й рік, не вистачало офіцерів. Коли моя рота туди заїжджала, Женя Жуков був старшим взагалі тої ротації, яка туди заїжджала. В мене був свій командир роти, який поїхав до нового терміналу. Женя поїхав на старий термінал. Не вистачало офіцерів, і мій комроти взяв мене і каже: "Пішли послухаємо". Ну, думаю, ну пішли. Ну, карта. Як заїжджаємо, як виїжджаємо, все. Стоїть Жуков, стоїть мій ротний, стою я. Женя питає: "А ти хто?" Я говорю: "Прапорщик". Він відповідає: "А, пойдёт". Я кажу мобілізований. І мене ставлять на вишку старшим. Дають мені 15 моїх бойців. І ще було п'ять – правого сектору, І мені довелось ними командувати там на місці. Досвід дуже великий, тому що, ну, керування вогнем на бойовій позиції це, ну, потрібно вміти. Тут все допомагає. І та література, яка була до війни, ще радянська і вже нові реалії. Вона допомагає все. Сектори стрільби, засоби ураження противника, все повинно працювати чітко, все повинно бути розставлено по своїх місцях. Тоді це працює.

— Ви коли перебували в Донецькому аеропорті, це були найзапекліші бої. Тоді було знищено оборонцями ДАПу спецназ, найкраще підготовлений вимпел, так?

— Я бачив хлопців цих, вони мене теж штурмували, почули вистріл і побіжали в іншу сторону. Ну, такий собі.

— Ну, він вважається одним з найпотужніших.

— Ну, значить щось не срослось в них тоді.

Ну, я взагалі не розумію, як я досі живий, тому що в Маріуполі, що в аеропорті свистіло біля вух. Як вони рукожопи не можуть попасти в голову, не розумію. А моєму ротному не так пощастило, йому прострелили долоню.

— Боляче?

— Ну, нормально, рука жива, працює. А моєму товаришу три кулі в бронежилет в спину залетіли. То таке три дні не ходив.

— Ну, не пробили ж?

— Ні. Живий. Обміняли.

— Від кого ви почули, що Верховний головнокомандувач дав наказ виходити?

— Я з Волиною приходив на бастіон в штаб до Редіса і там це все вирішувалось. Там давали команди. Там був інтернет. І Волина особисто був на телефонному зв'язку з командувачем, не з одним, з командуючими військ. І я дізнався це від нього. У нас не було таких там, ну, секретів там, чи ще щось. Ми товаришували до війни. Ми довіряли один одному. Він мені про це сказав.

— Як він вам це сказав? Можете відтворити?

— Ми йшли десь по тунелю і він каже: "Мабуть, будемо здаватися в полон". Я говорю: "Ну, якщо всі разом, тоді всі разом. Якщо там хтось да, хтось ні, то це не те. Або ми воюємо, або ми здаємося. Якщо в нас є наказ, то ну виконуємо наказ". Я не любитель робити власні революції, взагалі військові, вони такі люди, якщо є наказ, то його треба виконувати.

— У Таганрозі, це тільки військовополонені там утримуються? Там немає зеків російських?

— Зараз не знаю, на той час там не було зеків. Були тільки полонені.

— Чому ви приховували, хто ви саме є? Ви ж і позивний свій змінили, так?

— Да. Хтось може тримати біль і терпіти це. А хтось ні. Вони завдяки фізичному впливу на організм змушують хлопців підписувати бумажки, які вони навіть не читають. Вони їх звинувачують в злочинах, які вони не робили. В маріупольському сценарію, я спостерігав, я юрист за фахом, вони дуже гарні слідаки, вони роблять великі томи кримінальних справ. Повністю прописують все. Наприклад, якщо ти кажеш свій позивний і ти знаходився на тій позиції і тебе там хтось бачив, і якийсь хлопець з іншої вʼязниці або іншої камери, якого ти не знаєш, сказав, що ти був на позиції, то ти попав. Вони знаходять усі трупи, які були на тій позиції і починають вішати їх на хлопців, які були там. І ти не зможеш сказати: "Ні, то не я зробив".

— А що їм заважає без всяких цих допитів це повісити на будь-яку людину?

— Ні-ні-ні, вони досліди роблять в цих справах, вони привозять на місце злочину, вони дають в руки там макет зброї і кажуть: "Ти стояв тут, стріляв туди, знімають на відео". Повірте, вони дуже класно готовляться до Гааги.

— Тобто вони ще хочуть, щоб осудили українських військових?

— Вони це все дадуть в міжнародний суд. З відео, з явками, з повинною. Вони дадуть все. Вони навіть проводять дослід, що з пістолета Макарова при вистрілі людині в голову в 99% випадках людина вмирає. Ну, це брехня. Вони роблять круті кримінальні справи.

— Ви були в камері один чи з вами хтось в Таганрозі?

— Ні, зі мною було спочатку чотири чоловіка, потім мене перевели в іншу камеру, там нас теж було четверо. Тобто я знаю шістьох людей, які зі мною сиділи. В кожного я обдзвонив родичів і сказав, що з їхніми хлопцями все добре. Я запам'ятовував їхні телефони, як знайти, як зв'язатися.

— Хтось з них вже на волі?

— Да. На попередньому обміні обміняли одного з них. Да, ми з ним розмовляли. Старий хлопець уже такий.

— Старий це скільки?

— Ну, десь там під 60, ну такий бодрячком.

— Це скільки він протримався?

— Три роки у полоні. Він зі мною здавався з Азовсталі.

— День в Таганрозі...

— Цей день він тягнеться, мабуть, як тиждень. Є один плюс, який за добу відбувався, це розпорядок дня, і коли був час з відбою до підйому, нас не чіпали. Ми спали.

— Скільки годин?

— Вісім годин. Ну тут є багато причин. Може, якщо б у них були такі можливості, може вони і чіпали би, але там довгий коридор з камерами і є один вертухай, який ходить за всіма дивиться. Йому заборонено відчиняти камеру. Камера відчиняється тільки, якщо на одну камеру стоїть там п'ять спецназівців російських. Тільки так. Вони нас боялись. Тому вони нас вночі не чіпали. Зранку ми прокидались, не скажу точно о котрій годині, там о 6:00, о 7:00, є півгодини на наведення порядку, приведення себе в порядок. Ми застіляли ліжка за цей час. Ну і, в принципі, там багато чого не зробиш, тому що окрім ліжок і стола, там нічого немає. Потім ранкова перевірка – це відчиняється камера в присутності п'яти спецназівців, ми вибігаємо на цей коридор, нас луплять, ми заходимо назад. Тому тіло вже відчуває болі, ми все знаємо, все що буде зараз відбуватись. Далі сніданок. До обіду хлопців тягають на допити. В Таганрозі я був на другому поверсі і піді мною була камера для катувань і хлопців там били, і я все чува, всі крики, це цілий день. Потім обідня перевірка – відчиняється камера, ми вибігаємо, нас луплять, ми заходимо назад. Потім обід – давали якусь воду і три столових ложки каші. Я такий злив був на цього баландера, ми його так називали, він на другий поверх не міг підняти бачок з чаєм, бо він був важкий. Тому він наливав половину і на весь коридор кружка чаю була. Потім знову допити, хлопців водять і так до вечора. Ввечері вечеря така ж сама. І відбій. В проміжку ми там присідаємо, віджимаємось. Я ніколи не міг зрозуміти, як можна, наприклад, там 100 раз за день віджатись. Ну, я маю на увазі в тому стані фізичному, в якому хлопці там знаходяться, але це можливо.

— А для чого 100 разів віджиматися?

— Вони ж знущаються по-різному і фізичними вправами також. І коли ти розумієш, що в такому стані можеш там віджатися від полу 50 раз, то ні, ти можеш 100 і твоє тіло може. Під адреналіном, під оцими побоями, тіло має необмежені можливості. Наше тіло може більше, набагато більше. Да, да, да, все в голові.

— Вони намагалися в полоні, я так розумію, одна з їхніх цілей – психологічно довести до знелюднення. Тобто, щоб людина не ідентифікувала себе з собою, як суб'єктом.

— Так і є. Коли мене звільнили, я спілкувався з психологом, не розумів деякі речі, які зі мною траплялися в перші дні. І вона дуже гарно пояснила, що люди, коли потрапляють у полон, вони закривають всі свої емоції. Вони не сміються, не плачуть і вони не показують росіянам своїх емоцій. Б'ють – терпиш, спілкуються – все сухо, повністю закривається. І так, як це відбувається досить тривалий час, ці емоції потім, коли наші хлопці повертаються і я в тому числі, я на собі це зрозумів, ці емоції починають відкриватися. І перша емоція, яка відкривається у полоненого, якого звільнили, це агресія. Перша емоція – це агресія. Він може зірватися на дружині, на рідних, але потім, коли вже всі інші емоції відкриваються, тоді вже стає легше і є досить добре спілкування. Чому хлопців і завозять там на реабілітацію, там на два-три тижні, тому що потрібно його адаптувати навіть не фізично, а емоційно, психологічно. Якщо його одразу відпустити додому, то може бути горе.

— Ви кажете, емоції закриваються і просто ви все це витримуєте без емоцій, намагаєтеся, хоча і боляче, я не вірю, що фізично можна не відчувати такий біль, коли тобі ребра ламають.

— Якщо будуть будуть бити кожен день два місяці, тіло звикне до болю і воно його не відчуває. Ну це навіть як зубний біль. Якщо ви не лікуєте зуб, то ви ви звикаєте до цього болю, і вам вже не так боляче.

— Ви намагалися з цими звірами якось поговорити?

— Ні.

— Не бачили сенсу?

— Взагалі не бачив сенсу. Вони ловлять кайф.

— Ну як, нормальна людина може?

— Не може. Нормальна людина не може. Я вам кажу, як наші хлопці поводяться з російськими полоненими. Нормальна людина не може.

— Ну там можна пропустити, що їх змушують, наказ, знаєте, як за сталінських часів.

— Я вам більше скажу. Набагато страшніше за хлопців, які нас охороняли, були дівчата. Там взагалі голови немає.

— У вас були там в охороні російські жінки?

— Да.

— І вони теж катували?

— І вони ще гірше, ніж чоловіки. А як вони розмовляють, я взагалі не знаю такої мови.

— А у вас був такий куточок, можливо, в свідомості, тому що фізично у вас не було такого куточку, де ви зберігали здоровий глузд, якась така кімнатка, можливо, віртуальна, спілкування з рідними.

— О, я кожен день з ними спілкувався.

— По телефону?

— Ні. Отак от, як ви кажете, в віртуальній кімнаті в своїй, десь глибоко в своїй голові. Я спілкувався з ними кожен день. Кожен день я казав: "Добрий ранок" кожний вечір, я казав: "На добраніч". Ця кімнатка – це і була моя сім'я, яка у мене в голові, яка мене тримала. Я розумів, що вони чекають. Я казав, що повернусь і свою обіцянку виконав. Більш того, зі мною в камері сидів молодий хлопець, йому 20 років десь, дитя нічого не бачило в житті, то мені доводилось ще з говорити з ним, щоб його підтримувати якось, бо йому дуже важко емоційно було. Дуже важко було слухати групу "Любе" кожен день в камері.

— А на вас і так тиснули?

— Так. Спеціально поставили динаміки в кожну камеру і вмикали російську музику. Оце було дуже важко. Інформації ніякої. Який день сьогодні, який час там, ну, взагалі ніякої. Ми рахували кожний ранок, ми просто прокидалися і один одному казали, який сьогодні день, який день тижня сьогодні, який день в полоні, який день ми знаходимося саме в Таганрозі. Тобто ці чотири цифри ми кожен день проговорювали. Потім ми там знайшли знайшли якусь крейду і збоку на решітці писали. Кожен день, кожен час рахували, вели такий свій календар.

— А ви коли зрозуміли, що вас звільнять?

— В літаку. Нас просто перестали бити. Коли літак приземлився, нас вивели і посадили до автобусів, ніхто не б'є. І я зрозумів, що це обмін.

— Росіяни намагалися вас переконати, що ви не потрібні Україні?

— Намагалися. Давали підписувати відмову від українського громадянства і таке інше.

— Але ж ви юрист, ви розуміли, що це немає сили?

— Ну, має – немає, тут треба ще трохи мужності, щоб відмовити їм. І хлопці відмовлялись всі. Ну ви розумієте, це дуже важливо.

— Оцей тризуб на паспорті настільки важливий для вас, навіть коли вас вбивають?

— Це дуже важливо. Називати себе українцем, бути громадянином України, це дуже важливо. Для нас да, навіть в той час.

— Що б не відбувалося в країні всередині?

— Що б не відбувалося. Це наша держава, ми тут живемо, ми тут все знаємо, ми знаємо один одного, ми спілкуємось, ми народжуємо тут дітей, одружуємось, тут наші родичі. Нам є що втрачати.

— Ви перетинаєте там цей кордон і перше, що ви бачите?

— Український прапор. Державні символи, вони недооцінені. Це дуже велика сила. І вона надихає. Наш прапор, наш тризуб. Хлопці гинуть з цими нашивками на плечах з прапором. Для мене це дуже важка тема. Я побачив український прапор, я заплакав. Я бачив чотири місяці триколор – в камері висів.

— Жінки військових, які в полоні, мені здається, що вони окремі героїні. І, напевно, що нагороди, які ви отримуєте, то на вас на двох. А пам'ятаєте те, що ваша дружина вам у слухавку вже на свободі сказала перше? Повірила, що ви?

— Ні. Я чотири місяці розмовляв пошепки, дуже-дуже тихо. Ми всі в камері дуже тихо розмовляли. І так сталося, що за цей час голос сів і став інакший. Якщо чотири місяці не розмовляти взагалі, то голос міняється. І вона не взнала, але кодове слово сказав і сльози радощі. На наступний день вона вже приїхала до мене, її ж не втримали. Я не хотів, щоб вона мене бачила в такому стані. Я трохи цурався сам себе, я не міг дивитися в дзеркало. Якось стидно було в такому стані. Да, я хотів, щоб вона не приїжджала, трохи поправитись там, але її це не стримувало.

— Вам було щось важко на фронті, найважче от за цей час?

— Якщо ви мене спитаєте саме жахливе місце в моєму житті, в якому я був, то це не на війні. Далеко не на війні.

— А де?

— Ви ніколи не були в дитячому ожоговому центрі вночі. Коли всі дітки не сплять і плачуть. Оце дуже жахливо. На війні там таке. Нема нічого, чого б не можна було зробити. Просто робиш свою справу і все. Але дітки, то жахливо. І вони не можуть собі дати поради. Вони з опіками. Це саме страшне місце, в якому я був колись. Тому після того на війні не страшно. Ні.

— Чи буде найважчим для вас, якщо не буде покарана росія як злочинець?

— Якщо ви кажете про міжнародний суд, то це можливо. В наших реаліях це все можливо, але ми ніколи не пробачимо. Ми вже ніколи не пробачимо.

— Перемога для вас – це що?

— Це дуже складне питання. Я вважаю, що Україна вже перемогла, тому що ми змогли вистояти, ми змогли стояти. І ми стоїмо далі. Я не вважаю, що територія важлива. Це так. Але люди важливі, які там живуть. Ми може і програли декілька битв вже за розуми дітей, які народилися і виросли на тимчасово окупованій території. Пройшло дуже багато часу. Немає у мене рецепту, як це виправити, ну немає. Але те, що ми переможемо і перемогли вже, як нація – це є.

— Знаєте, я сил вашому янголу-охоронцю бажаю і бажаю, щоб з полону повернулися усі ваші, а я так розумію, що всі військові вони ваші і наші. І дякую, що ви витягуєте людей до полону.

— Будь ласка.