Маніфест двопартійності – 2

прочитання: 4551
16.12.2020 13:52

Так, була перша частина. Написана 9 червня 2016 року, отже, майже п'ять років тому. Виходить, наближається кругла дата і було б цікаво глянути, як ідуть діла, чи є поступ?

Підбиваємо підсумки

Оскільки ви вже обкладинку побачили, то можете і прочитати той текст на Партократі. Але можна і не зазирати у минуле, не витрачати час, ми ж дивимось вперед? Отже.

1. Руху в напрямку двопартійної системи нема. Проекти залишаються при владі, до кожних виборів поважні люди створюють нові, а виборці за них голосують. Партій не видно, а відтак і притомної влади. Чому? Мабуть, це не треба партійцям і тим громадянам, що їх утримують. Думають, що на їх вік вистачить. Так, країна руйнується і руйнується далі, але ж вони в порядку?

2. Змальована в тексті картина "нормальної" партії базується на європейському досвіді, а є ж ще й американський. Як вам цікаво прочитати те, що прочитав я, то знаходьте у Фейсбуці "Партії США в Україні" і ви побачити немало нового для себе. Що, можливо, дає нам американський шанс? Перейти, нарешті, від тимчасових разових проектів до справжніх партій.

Дійсно, як Європа нам не пасує в сенсі політичних традицій і культури, то, може, з-за океану одержимо допомогу? Та ні, не гроші - ідеї, знання, як же це все зробити. Давайте придивлятись.

Хто обрає лідера нації

В СРСР це робило ленінське Політбюро. Ні, ну формально, звісно, з'їзд. Але він одностайно підтримував рекомендацію ленінського ж ЦК. Яке трохи раніше теж одностайно… Тож обирало Політбюро, ми в курсі.

А в демократичній країні обирає народ. От як і в Україні. Що, скривились? Згадуєте, що кожного разу ті лідери в нас не кращі в сенсі результату своєї роботи, а, може, більш симпатичні – ми ж їх обираємо, не Політбюро. Так, ми обираємо, але ж подає на кандидата хто? Скажімо так: поважні люди. Може й один якийсь поважний громадянин, що дивиться-дивиться на якогось свого знайомого і раптом каже: слухай, так ти ж вилитий лідер нації, от що я в тобі побачив… І далі вже демократія.

А давайте тепер дивитись на Америку, як там? І тут треба вдуматись, а скоріше відчути один важливий момент, що його ми всі знаємо, але не звертаємо уваги. От подумайте: в Америці кандидатів від партії обирають не поважні люди, а вся країна. Ні, поважні люди присутні в самому початку процесу, задовго до власне виборів. Бо можливий кандидат йде саме до них, порадитись. А вони дивляться, втім, не на те, чи він їм подобається. А чи він зможе сподобатись виборцям (!) цієї партії по всій країні. Бо обирати будуть вони ще не лідера, ще тільки кандидата на лідера від партії. Відчуваєте різницю?

І от, як ви вже бачили, два-три (може трохи більше) кандидати, що заручились підтримкою тих чи інших поважних людей, реальні у всіх відношеннях (освічені, досвідчені, симпатичні) заявляють країні про те, що вони вирішили спробувати. Чому я підкреслюю, що реальні? Тому що конкуренція, друга партія не вибачить, як прислати непідготовленого з будь-якого аспекту, з будь-якою серйозною вадою, підмоченою репутацією чи ще щось таке. Без освіти? Без досвіду роботи в парламенті і на місцевому рівні? Ну це ж жарт… Хоч, як ми знаємо, може колись і спрацювати.

Лідера, як ми знаємо, може подарувати країні і доля. Як виключення, підтвердження правила. Згідно з яким у нормальному порядку, штатному, лідера країни вирощують в партії. І, зрозуміло, його не можна замовити телефоном як різдвяного Діда Мороза або виконавицю східних танців. Це так в проектах.

Програма

Лідер має свою власну програму. Бо він має бачення, знає, що має робити країна, куди йти, як розвиватись. Це передумова. Або перший крок, ескіз, до якого треба ще додати переконливих аргументів. Які мають сформулювати фахівці. Науковці. Так, ми ж вже з поважними людьми домовились про підтримку, то тепер маємо набрати команду науковців. Не багато, але високого рівня. Ну знаєте, щоб ідеї молодого чи майбутнього лідера показати просто і зрозуміло, не кажучи вже про те, що це мають бути достойні з наукової точки зору речі, то маємо доручити це не журналістам з веселих кольорових видань. Мабуть ці люди, що допомогли сформувати програму – вони і будуть урядом? Ну так виходить, що програма спочатку особиста, потім вона проходить через команду, опрацьовується і вже потім…

Праймериз

Всі знають це слово. Але подумайте ще раз: по всіх без виключення штатах, всі кандидати на лідера презентують свою програму, дебатують з опонентами, пояснюють і переконують – партійців. Ще не виборців, бо вони ще не кандидати на лідера від партії. Вони ще виборюють в партії симпатії до своєї програми. В чесній і відкритій конкуренції з іншими кандидатами. Не гіршими, між нами скажемо. І цілком тут прийнятно по ходу діла, а саме дискусій і глибокого обговорення, свою програму й доопрацювати, підправити акценти, чому ні, це нормально. Відчуйте цей процес, а як не цікавились раніше, то підіть на згадану раніше Фейсбук-сторінку і поцікавтесь докладно, що таке праймериз. Там працює дистанційний семінар.

Одне зауваження. Відомо, що серед окремих штатів Америки є як справжні країни, набагато більші за Україну, так і маленькі території, менші за область навкруг Кропівницького. Але кожен штат самостійно вирішує питання організації праймериз. Так, як йому зручніше, виходячи з власних умов. Ну це ж федерація, скажете ви. А я спитаю: а що заважає нам цей досвід повторити? Жодних законів, а тим більше змін у Конституції, для цього не треба, потрібна лише воля тої чи іншої (одної!) партії показати новий рівень своєї роботи. Американський. Як казати про регіони, то от вам і тест на здатність місцевої партійної організації а) виховувати лідерів, і б) проводити роботу з виборцем.

Так Америка - не Європа?

Так, дійсно, в американській традиції нема ані партійної доктрини (соціалістичної чи консервативної), ані партійних організації з їх внесками і зібраннями, може співом революційних пісень. А як же без цього? А от так: є що сказати, є програма – давай, розказуй країні. А до якої та програма належить ідеології, то ми вирішимо потім. Так, без Христа не обійдемось, а як хтось побачить десь і соціалізм, то нас це не обходить. Ми на це не зважаємо, нехай професура аналізує і розкладає по полицях. Нас цікавить не ідеологічна оцінка, а суть, те, що стосується нас. Виходячи з цього і приймаємо рішення. А ким вважає себе лідер – консерватором чи соціалістом – то його особиста справа. Нехай про неї чесно скаже людям і не переймається: як програма сподобається, то колір його політичної позиції нічого йому не зіпсує. А як програма не сподобається, то той колір і не допоможе.

То що, будуймо американську Україну? Почати можна потроху, повчитись на регіонах. І, зважте, це ж будь-якій партії підходить – що тим, які за Ж, що за М. Ну й ті, що думають про П можуть не відставати. Зиск може бути дуже великий, політичний капітал. От уявіть собі, що така якась з тих наших партій починає обирати в Миколаєві місцевого лідера. Ясно, що може бути крутий результат. І людина нарешті буде всім відома не обличчям з біг-морди, а як поважний, справжній політик, що має власне бачення і власні пропозиції. А скільки ж голосів це додасть!

Щоправда, поважні громадяни можуть не захотіти. Бо в них же не буде прямого контролю над тим лідером. Його треба буде поважати, радитись з ним, зважати на його думку. Морока… Так він ще і програму запропонує якусь, а що в програмі? Ні, велика морока. Але і ефект може бути великий, можливо рятівний, бо ніхто ж не знає, до чого зрештою доведе нас гра в політпроекти. Треба нам всім подумати. А почати можна з семінару про праймериз.