Обіцяна земля чи неопалима купина?

прочитання: 6285
18.12.2020 10:22

A Promised Land

Barack Obama

New York: Crown Publishing Group, 2020. -- 904 p.

Восени світ побачив черговий бестселлер від родини Обам. Цього разу власні мемуари, наслідуючи приклад дружин (про її мемуари можна прочитати: //vikna.if.ua/blog/author/1636/101567/view), оприлюднив 44-й американський президент Барак Обама. В перший день продажу книги серед читачів США та Канади було реализовано 887000 примірників. Тобто, впав рекорд, встановлений його дружиною М. Обама з книжкою «Becoming». Твір Мішель в день прем’єри. було продано накладом 725000 копій. Протягом першого тижня книгу Барака купило 1, 7 мільйони читачів. Початковий наклад книжки було збільшено до 4, 3 мільйони екземплярів. Книга продовжує посідати перше місце в рейтингу New York Times та вже отримала нагороду від Goodreads Choice Awards за кращі мемуари.

Такий ажіотаж приємно дивує. Адже книжка Б. Обами є ще тим «long read» довжиною 900 сторінок, з яких 700 аркушів є текстом. «Обіцяна Земля» – перший том мемуарів Барака Обами. Далі буде.

Том починається з дитинства майбутнього 44-го президента та закінчується на середині його першого строку, в момент знищення Усами бен Ладена. Автор кваліфікував автобіографію, як спробу дати чесну відповідь на всі питання. Чи вдалось це? Навряд чи. Але ми бачимо наполегливі намагання Б. Обами зрозуміти мотиви власних вчинків на президентській посаді.

Ідея написання монографії у Обами з’явилась відразу після закінчення його президентського терміну, і Барак сів за рукопис.

Несподіванкою є те, що попри значний обсяг тексту, дитинству та юності Барак присвятив менше однієї глави. Хоча порушені теми є досить концептуальними. Обама пише, що він зростав фактично без тата (його батьки розлучились в ранньому дитинстві Барака). Проте він ніколи не почувався дитиною з неповної родини. Білі матір, бабця та дідусь повністю компенсували темношкірому хлопчику відсутність батька. Обама переконливо руйнує міф - «краще поганий батько, аніж його відсутність» та пише про те, як від дитячих років він зростав на принципах правди, довіри, повного несприйняття брехні у стосунках між людьми. Маленький Барак, з хатнім прізвиськом «Бар», жив у Малайзії та на Гавайях. Ці мультикультурні території стали для Обами прикладом того, що світ є дуже різноманітним. Проте спільними цінностями в ньому є чесність, справедливість, вірність та цілеспрямованість.

Якщо автору чогось не вистачало в дитинстві, він міг все компенсувати за допомогою книжок. Любов до читання, прищеплена мамою та бабусею, стала для нього шляхом саморозвитку. Барак «одягав на себе» образи улюблених героїв, живучи в реальному світі, намагався не зраджувати книжковим ідеалам: «Я був як молодий Уолтер Мітти[1] чи як Дон Кіхот, але без Санчо Панса» (стор. 23).

На початку книги Барак Обама пише про «головну зустріч у власному житті». Мова йде про Мішель Робінсон, яка за кілька років стала його дружиною. З ніжністю автор розповідає про стосунки з Мішель, що стала для нього вірним лругом та надійним партнером. Безмежна вдячність Мішель, захоплення її розумом, постійне нагадування, що саме вона була радником під час епохальних для Барака, та й для США, періодів історії, викликають повагу.

Ці особисті моменти й роблять книжку правдивою та емоційною. Хотя сам автор зізнається, що планував говорити про час, проведений в президентському офісі.

Книга перенасичена діалогами, описом зустрічей, які абсолютно не цікаві неамериканському читачеві. Вочевидь, Барак Обама волів розповісти особисту історію, щоб надихнути молодих американців, які планують кар’єру державного службовця. Автор планував пояснити різні підсумки своєї політичної спадщини, контекст ухвалених його командою рішень, супутні емоції. Але водночас Обама чесно зізнається: «Я виявив, що не завжди можу пояснити власні мотивації, лише посилаючись на економічні дані» (стор. 11).

Рецензований твір має складну структуру. Що робить його важким для сприйняття людиною, котра мало знає про американську непублічну частину політки, але цікавиться біографіями відомих історичних персонажів. Яким Барак Обама, поза всяким сумнівом, є. Він записав власне імя не лише в американську історію, а й в світову – як лауреат Нобелевської премії миру.

Сюжет з Нобелевською премією є одним з найбільш яскравих епізодів книжки. Отримавши повідомлення про присудження йому, Бараку Обамі, Нобелевської премії миру, він щиро запитує себе: «За що (стор. 443). Автор не зрозумів, чому йому випала така честь. Тому він чесно розмірковує, як мало зроблено, щоб отримати цю премію. Барак Обама усвідомлює, що він не був найкращим претендентом на отримання премії. Несподіваний успіх посилює підозри Обами в тому, що він – самозванець: «Люди не бачать мене з усіма моїми чудасіями та недоліками» (стор. 145). Він проти перетворення власної особи на символ. Але в очах співгромадян Барак став символом, міфом, а не людиною. Тому в якості помсти самому собі ця книга стала потужною зброєю для руйнування міфу.

Відчуваючи себе якоюсь позаемоційною, штучною, інтелектуальною особою на посаді, Обама тішиться від «доброго, сердечного сміху Гіларі Клінтон»(стоp. 98) та пояснює, що вибрав «балакучого, веселого Байдена своїм кандидатом на пост віце-президента», позаяк «найголовніше, що у Джо було серце» (стоp. 172). Одначе ще в середині першого строку Барака наздоганяє філософська переміна. Під час власних президентських мандрівок він всюди починає помічати падіння імперій та боїться, що імперський пафос американского президентства незабаром розпадеться на друзки.

Біль, безвихідь примушують автора книги проживати в рефлексивному самоаналізі все знову, на сторінках власної біографії. Він продовжує шукати помилки та вивчати неоковирні президентські рішення разом з читачами. Барак намагається пояснити, що трапилось з США. В день інагурації він згадує присягу Джорджа Вашінгтона в 1789 році: «Батько нашої країни був вільним в тому, аби слідкувати, щоб Америка пережила його перебування на посаді (стоp. 227). Натомість в президента Дональда Трампа, що прийшов після Барака Обами, були зовсім інші плани. В цьому Обама звинувачує і себе, вважаючи, що недостатньо зробив для власної країни.

Іноді він шукає виправдання. Вантаж президентства затьмарив розум Барака та відсунув його від справжніх життєвих цілей. Обама часто згадує момент, коли Мішель, запитувала його перед початком політчної гонитви: «Чому ти, Барак? Навіщо тобі бути президентом?» Він відповідав: «Я знаю, що того дня, коли я здойму правицю та присягну… світ почне інакше дивитись на Америку. Я знаю, що діти в усій країні чорні діти, дітилатиноамериканського походження, діти, котрі не вписуються в життя, також будуть бачити себе інакше, їхній світоглядпоширився, їхні можливості збільшилисьь. І це одне... воно того варте» (стоp. 88). Але в Білому Домі йому буде здаватись, що нічого не змінюється. Бо він робить замало.

Автор визнає, що під час балотування на посаду президента було забагато уваги приділено «чорним питанням». Барак з самоіронією згадує по мітинг в Айові, де організатор говорить Обамі: «Повірте мені, що б люди не знали про вас, вони помітили, що ви не подібні на перших 43-х президентів» (стор. 126). Не потрібно нагадувати виборцям, що кандидат в президенти – чорний. Обама вважає, що в цьому є щось несправедливе. Одначе потрапляння саме в той струмінь було єдиним способом перемогти. Барак Обама розмірковує про те, що йому просто пошастило опинитись саме в потрібний час в потрібному місці. Коли темношкірий політик, син білої єврейки та чорного мусульманина міг перемогти в країні мрії – Америці. Допомогла фортуна, а не він особисто, песимістично розмірковує Обама про себе.

На загал песимізм є центральним настроєм книги. Навіть в напруженій, найбільш кульмінаційній останній главі, де автор отримує перемогу над двома головними ворогами, він не може стримати гіркоту. Тріумфальне святкування над трупом Бен Ладена для Обамы виявилось взагалі неприпустимим. Барак з сумом говорить, що зміг викликати відчуття спільності американців лише під час страти терориста, а не в час проведення реформи системи охорони здоров’я. Це подразнює. Адже вже не розумієш, чим знову не задоволений Барак Обама, й що з власної політичної спадщини він може оцінити позитивно? Автор страждає на загадкову, зайву самокритику.

Загадкою цієї книги є й назва. «Земля Обітована» – чому? Аналізуючи текст, можно дійти висновку, что Обама (галахічний єврей по-мамі), неначе Моїсей, протягом багатьох років провадив власний народ до Райського Місця (Обіцяної Землі). Одначе, на кожній сторінці книжки Барак Обама говорить, що він не впорався. Адже після нього американці обрали президента з абсолютно іншими ідеалами! Можливо, наступний том мемуарів дійсно стане «Землею Обітованою». Бо поки я бачу тільки «Неопалиму Купину». Нам демонстрирують «Терновий Кущ», що горить та не може згоріти й лише готовий вести (а не довів) народ за Голосом Божим в Землю Обітовану.

Одначе, за інформацією агрегатора рецензій на книги Book Marks, «Обіцяна Земля» отримала безліч відгуків. Серед них: 80 % – позитивні, 20 % – змішані, а одиннадцать з тридцяти відгуків були класифіковані як «із захопленням»[2]. Я не можу сказати по якесь захоплення від прочитання зазначеної монографії. Як на мене, біографія Мішель Обами є більш цікавою та оптимістичною. Мені – особі без американського громадянства здаються зайвими детальні діалоги між політиками, абсолютно не відомими за межами США. Додатково виникло відчуття, що Барак Обама вирішив зруйнувати міф про себе (може це є геніальним маркетинговим прийомом?). Позаяк деякі його рішення, вчинки, попри філософію та емоційність книги, наразі залишились без зрозумілої мотивації.

Автор постійно є незадоволеним собою. Барак Обама протягом життя волів чогось більшого. Проте чого саме, він не зміг пояснити на 9-ти сотнях сторінок книжки. Жаль.

Аїда БОЛІВАР


[1] Персонаж оповідання Джеймса Тербера «Таємне життя Уолтера Мітти»

[2] "A Promised Land". Bookmarks. Retrieved November 18, 2020. https://bookmarks.reviews/reviews/a-promised-land/