Незабутні дні Ланцюга Єднання

прочитання: 3633
28.12.2020 10:00

Цього року Україна відзначатиме 30-ліття проголошення незалежності. А незабаром виповнюється 31 рік від проведення Всеукраїнського Ланцюга Єднання 22 січня 1990 року, присвяченого Актові Злуки ЗУНР та УНР. В Україні тепер договорились до того, що Комуністична партія в СРСР ледь не сприяла проведенню всіх заходів, організованих Народним Рухом України (НРУ) та Українською Гельсінкською Спілкою (УГС). Миколаївських екс-комуністів протягом 1994 – 2020 років традиційно нагороджують орденами, почесними грамотами в зв’язку з їхніми «заслугами» дотично боротьби за незалежну Україну…

Потрібно нагадувати хронологію подій та персональний склад учасників тодішніх мітингів, пікетувань, походів, авторів та розповсюджувачів газет, листівок. Інакше за кілька років нам будуть розповідати, що за незалежність України боролись виключно комуністи та кадебісти. Інші трохи допомагали чи заважали. Я не перебільшую. Позаяк нині в Миколаївській області з’являються рухівці, які, за їхніми словами, ще 30 років тому вступили до НРУ. Але „підпільно“. Тому не завжди реальні засновники місцевих організацій, котрі ще живі, можуть згадати підпільників ))) А керівництво області в 2005 році до Дня Незалежності України нагородило грамотою другого секретаря місцевої організації Компартії України М. Дзарданова (вже помер від цирозу печінки)‚ який сприйняв це як жарт.

Я мушу згадати всіх учасників Миколаївської делеґації, котрі брали участь у Ланцюгу Єднання. До Києва вирушили члени УГС, НРУ Олександр Малицький, Валентина Кучеренко, Раїса Шпак, Тамара та Володимир Кіпери разом з донькою Настею, Володимир Кацан з сином Міхалом, Анатолій Могилевич з сином Василем, Володимир Стринадо, Петро Саранчук, Ярослав Сиволапенко, Михайло Воробець, Володимир Крупка, Олег Гіляка, Анатолій Тертичний, Сергій Вдовиця, Олекса Мот та автор.

Тоді ніхто нам не платив. Ані за прапор, ані за участь у „політичних масовках“, як нині. Усе робилось на власний ризик. А. Могилевича, П. Саранчука‚ В. Стринадо, С. Вдовиці, В. Кіпера вже немає з нами. Наймолодшими учасниками з Миколаєва були Н. Кіпер та М. Кацан, який воював під Донецьким летовищем з російськими окупантами, був контужений і протягом 5 років стоїть в міській черзі УБД. Землі для житлового будівництва в Миколаєві для нього немає (((

Зранку 22 січня 1990 року ми сфотографувались на теперішньому Майдані Незалежності та вирушили в Музейний провулок, 8, де були офіси „Просвіти“, НРУ, УГС та оргкомітет акції. З нами зустрівся славної пам’яті Михайло Горинь, один з керівників оргкомітету, і запропонував усім чоловікам терміново виїхати на Житомирську трасу. Треба було закрити місцевий „розрив“ у живому ланцюгу.

Кожний з нас був з власним синьо-жовтим прапором. Навіть малий М. Кацан. Йому довелось найважче. Адже стояти в мороз, під лапатим снігом та поривчастим вітром на дорозі і тримати прапор значно важче, аніж з вікна авто Центрального комітету Компартії України (як Леонід Кравчук) перевіряти, чи правду кажуть рухівці про 2 мільйони учасників Ланцюга Злуки від Львова до Києва.

Після завершення акції нас відвезли до Софії Київської, де відбулося велелюдне віче. Такої кількості українських прапорів та однодумців з різних куточків України, зібраних в одному місці, ніхто з нас до цього не бачив. Ніби і зима була на календарі. Проте нам було тепло. Усі були переконані – Україна відновить власну незалежність ще за нашого життя. Залишалось лише кілька кроків на шляху до свободи.